Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 68)

— Гриша... — спробувала Ніна.

Але Каз її швидко урвав:

— Вони або в безпеці в посольстві, або ми не можемо їм допомогти. Вони можуть себе захистити. Ми збираємося залягти на дно.

І лише тоді Вілан зрозумів, у яку халепу вони вскочили по самі вуха, бо Ніна не сперечалася. Вона просто поклала голову на руки і змовкла.

— Із ними все буде гаразд, — заспокоїла її Інеж, обіймаючи рукою за плечі. — І з ним усе буде гаразд. — Але рухи Мари були нерішучі, і Вілан бачив на її одязі кров.

Після цього ніхто і словом не озвався. Каз із Ротті лише час від часу веслували, скеровуючи їх до спокійніших, вужчих каналів, дозволяючи їм тихо дрейфувати, коли це було можливо, аж поки вони не випливли з вигину неподалік від Шонстраат і Бреккер не наказав: «Стоп». Вони з Ротті занурили весла і спрямували човна до краю каналу, притиснувши його за корпусом торговельного корабля. Хай би що продавала ця плавуча крамничка, її намети були щільно запнуті, щоб захистити їхній вміст.

Вони бачили, як попереду кишить на мосту міська варта, а два її човни обшукують канал під мостом.

— Вартові готують блокади, — повідомив Каз.

Довелося покинути човен там і далі рушити пішки.

Вілан знав, що вони прямують до іншого безпечного будинку, проте Бреккер сам сказав: «Немає ніякої безпеки». Де вони могли б заховатися? Пекка Роллінз працював із Вілановим батьком. Вони двоє володіли половиною міста. Вілана схоплять. А що далі? Ніхто не повірить, що він Ван Еків син. Може, батько і знехтував Віланом Ван Еком, але хлопчик мав права, на які не міг сподіватися жоден шуанський злочинець. Чи закінчить він свої дні в Пекельних Воротах? Чи вдасться батькові знайти спосіб побачити, як його стратять?

Коли вони опинилися далі від промислового району й Бочки, патрулів поменшало, і Вілан збагнув, що міська варта, мабуть, зосереджує свої зусилля в менш респектабельних районах міста. Утім, вони однаково рухалися перебіжками, ішли провулками, про існування яких Вілан навіть не здогадувався, подекуди заходили до порожніх демонстраційних зал чи нижніх поверхів незаселених помешкань, аби вийти навпростець на сусідню вулицю. Здавалося, наче Каз мав таємну мапу Кеттердама, на якій було позначено всі забуті місця в місті.

Чи чекатиме на них Джаспер, коли вони нарешті дістануться туди, куди йдуть? Чи, може, він лежить, поранений, і стікає кров’ю на підлозі гробниці і ніхто не прийде йому на допомогу? Вілан відмовлявся цьому вірити. Що гіршими були шанси, то спритнішим був Джаспер у бою. Хлопчик згадав, як стрілець умовляв Кольма: «Я знаю, що підвів. І просто хочу отримати ще один-єдиний шанс». Як часто Вілан казав майже ці самі слова своєму батькові, щоразу сподіваючись, що дотримає їх? Джаспер мусив вижити. Вони всі мусили.

Вілан пригадав, як уперше побачив стрільця. Той здавався створінням із якогось іншого світу, був убраний у лаймово-зелений та лимонно-жовтий кольори і рухався довгими розмашистими кроками, наче кожен його крок наливали з пляшки з вузькою шийкою.

Першої своєї ночі в Бочці Вілан тинявся вулицями, переконаний, що його ось-ось пограбують, і стукотів зубами від холоду. Нарешті, коли шкіра стала синіти, а він уже не відчував пальців, хлопчик набрався сміливості запитати в чоловіка, який смоктав люльку на парадних сходах якогось будинку:

— Ви не знаєте, де тут можна винайняти кімнату?

— Вивіска он там каже, що є вільні місця, — озвався той, показуючи люлькою на інший бік вулиці. — Ти що, сліпий?

— Мабуть, проґавив її, — пояснив Вілан.

Пансіон був брудний, але, на щастя, дешевий. Вілан винайняв за десять крюґе кімнату й заплатив іще за гарячу ванну. Він знав, що мусить заощаджувати, але, якщо першої ж ночі підхопить крупозне запалення легень, проблеми з’являться задовго до того, як закінчаться гроші. Хлопчик узяв із собою до ванної кімнати в кінці коридору невеличкий рушничок і швидко помився. Попри те що вода була достатньо гаряча, він почувався вразливим, коли голяка скрутився у ванні, знаючи, що на дверях немає замка. Вілан як міг висушив одяг, але, коли знову вдягнув його, той досі залишався вологим.

Цілу ніч хлопчик лежав на тоненькому, як папір, матраці, тупився в стелю і прислухався до звуків пансіону навколо нього. На Ґельдстраат уночі було так тихо, що можна було почути, як вода хлюпає в стіну елінгу. Але тут було так само шумно, як опівдні. Із брудних вікон лилася музика. Люди розмовляли, сміялися, гупали дверима. Пара в кімнаті поверхом вище билася. Пара в кімнаті поверхом нижче однозначно була зайнята чимось іншим.

Вілан торкнувся пальцями синців на горлі й подумав: «Як би я хотів зателефонувати й замовити чай». Тієї миті він запанікував по-справжньому. Наскільки ще жалюгіднішим він може бути? Батько намагався його вбити. У нього майже не було грошей, а він сам лежав на розкладачці, що смерділа хімікатами, якими намагалися вивести з матрацу вошей. Він мав би складати план, можливо, навіть замислювати помсту, намагатися зібрати докупи всі свої ідеї та ресурси. А він до чого вдався? Мріяв про те, аби подзвонити й замовити чай. Можливо, у батьковому домі він не був щасливим, але йому ніколи не доводилося нічого робити. Вілан мав прислугу, гарячу їжу, чистий одяг. Хай би які якості знадобилися для того, щоб вижити в Бочці, молодший Ван Ек був певен: у нього їх немає.

Лежачи там, він шукав якісь пояснення того, що сталося. Авжеж, звинувачувати слід було Міґґсона та Пріора; його батько нічого не знав. А може, Міґґсон і Пріор неправильно зрозуміли батькові накази? Просто сталася жахлива помилка. Вілан підвівся й потягнувся до вологої кишені свого пальта. Його документи про прийом до музичної школи Белендта й досі були там.

Щойно витягнувши грубий конверт, Вілан зрозумів, що його батько винуватий. Конверт наскрізь просяк водою й пахнув каналом, але колір його не змінився. Чорнила з документів, які мали міститися всередині, не полиняли. Вілан однаково розкрив конверт. Пачка складеного паперу склеїлася мокрою грудкою, але він відліпив кожний листок. Усі аркуші були порожні. Його батько навіть не завдав собі клопоту хитрувати переконливо. Він знав, що Вілан не спробує прочитати документи. А ще його довірливий син ніколи й не подумає підозрювати таточка в брехні. Жалюгідний.

Наляканий Вілан не виходив нікуди протягом двох днів. Але третього дня він зголоднів так, що аромат смаженої картоплі, який долинав з вулиці, витягнув хлопчика з безпечної кімнати. Він купив паперовий конус із картоплею й накинувся на неї так жадібно, що попік язика. Відтак змусив себе прогулятися.

Грошей Віланові вистачило б лише для того, щоб винайняти кімнату ще на тиждень або навіть менше, якщо він планував їсти. Йому потрібно було знайти роботу, але він і гадки не мав, звідки почати. Для праці на складах або у верфях він не був достатньо високим і сильним. Для легшої роботи знадобилося б уміння читати. Можливо, якомусь азартному лігву або навіть будинку задоволень потрібен музикант, який гратиме в залах? Він досі мав флейту. Хлопчик тинявся туди-сюди Східною Клепкою і вздовж більшості добре освітлених вулиць. Коли спустилися сутінки, він повернувся до пансіону абсолютно знеможений. Чоловік із люлькою досі палив на сходах. Наскільки Віланові було відомо, він ніколи не йшов із ґанку.

— Я шукаю роботу, — звернувся до нього Вілан. — Ви не знаєте нікого, хто наймає працівників?

Чоловік зиркнув на нього крізь хмару диму.

— Такий солоденький шматочок, як ти, може заробити гарні грошенята в Західній Клепці.

— Чесну роботу.

Чоловік реготав, аж поки не зайшовся кашлем, але врешті-решт скерував Вілана на південь, до шкіряних заводів.

Хлопчикові платили мізерну платню за те, що він змішував фарби й чистив діжки. Здебільшого тут працювали жінки й діти, кілька худорлявих хлопців, схожих на нього. Розмовляли вони мало: були занадто стомленими й занадто хворими від хімікатів, щоб перейматися ще чимось, окрім виконання своєї роботи й отримання платні. Ані рукавиць, ані масок їм не давали, і Вілан був переконаний, що помре від отруєння раніше, ніж устигне подбати про те, куди піти з дрібкою своїх зароблених грошей.

Одного дня, по обіді, хлопець почув, як завідувач фарбами жаліється, що десятки літрів фарби випаровуються, адже бойлери перегріваються. Він лаявся через гроші, що їх витратив на ремонт двох із них, і через те, який нікчемний був результат.

Вілан повагався, а потім порадив додати до баків морської води.

— Якого дідька я б захотів до цього вдатися? — гиркнув завідувач фарбами.

— Це підвищить температуру кипіння, — озвався Вілан, дивуючись, чому взагалі подумав, що сказати щось — це слушна думка. — Фарбам потрібно буде дужче нагріватися, щоб закипіти, і ви втрачатимете менше через випаровування. Вам доведеться похитрувати з формулою, оскільки швидко утворюватиметься сіль, а баки доведеться мити частіше, тому що сіль може призводити до корозії.

Завідувач фарбами лише виплюнув на підлогу цівку юрди та проігнорував хлопця. Але наступного тижня в одному з баків спробували використати солену воду. За кілька днів у всіх баках хлюпала суміш прісної та морської води, а завідувач фарбами став частіше звертатися до Вілана із запитаннями. Як зробити так, щоб шкури не твердішали від червоної фарби? Як зменшити час обробки та висихання? Чи може Вілан приготувати смолу, яка перешкоджатиме вицвітанню фарб?