Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 63)
Він розкрив мішечок. Джаспер звів угору руки, і порошок здійнявся хмаркою з ледь чутним «бух». Хмарка застигла в повітрі, наче час сповільнився. Джаспер зосередився так, що аж на чолі виступив піт, і викинув руки вперед. Хмарка розсіялася й попливла над головами Десятицентових Левів, а потім оповила один зі смолоскипів зеленими бризками.
Чоловіки, що стояли навколо руків’я смолоскипа, задихнулися.
— Кувею, — проінструктував Матаяс.
Шуанський хлопчик підвів руки, і вогонь із зеленого смолоскипа охопив руків’я та закрученими кільцями ковзнув угору рукою того, хто його ніс. Чоловік закричав, жбурнув смолоскип геть, упав на землю й закачався там, намагаючись загасити вогонь.
— Не зупиняйся, — наказав Матаяс, і Кувей зігнув пальці, але зелене полум’я згасло.
— Вибачте! — заскиглив хлопчик.
— Зроби ще одне, — наполегливо сказав фієрданець; на ніжності не було часу.
Кувей різко простягнув руку, і один із ліхтарів Десятицентових Левів вибухнув — цього разу витком жовтого полум’я. Шуанець позадкував, наче не збирався докладати так багато зусиль.
— Не втрачай зосередженості, — підбадьорив Матаяс.
Хлопчик скрутив зап’ястя, і вогонь ліхтаря здійнявся звивистою аркою.
— Агов, — зрадів Джаспер, — непогано. — Він розкрив другий мішечок із порошком і підкинув його вмісту повітря, а потім вигнув руки поперед себе, надсилаючи порошок назустріч Кувейовому полум’ю. Звивиста нитка вогню набула глибокого мерехтливого темно-червоного забарвлення. — Хлорид стронцію, — пробурмотів стрілець, — мій улюблений.
Кувей зігнув одне зап’ястя, і ще один вогняний потік приєднався до ліхтарного полум’я, а потім інший; усі вони склалися в змію з товстим тілом, яка загойдалася над Чорним Серпанком, готова до стрибка.
— Привиди! — зойкнув хтось із Десятицентових Левів.
— Не будь недоумком, — озвався інший.
Матаяс спостерігав, як червоне звивисте кільце розкручувалося вогняними хвостами, і відчув, як усередині здіймається давній страх. Він навчився спокійно ставитися до Кувея, але зараз перед ним вирував вогонь Пекельника, який знищив його рідне село в прикордонній сутичці. Якимось чином він забув, яка сила переховувалася всередині цього хлопчика. «Це була війна, — нагадав він собі. — І тепер теж».
Десятицентові Леви були спантеличені, але це не триватиме довго.
— Нехай вогонь перекинеться на дерева, — сказав Матаяс, і Кувей, тихенько рохнувши, розвів руки ширше. Зелене листя боролося зі стрімкою атакою ненажерливого вогню, та потім таки зайнялося.
— У них є Гриша! — вигукнув Дауті. — Обходьте їх із флангу!
— На узбережжя! — наказав Матаяс. — Мерщій! — Вони побігли повз могильні плити й понівечених кам’яних Святих. — Кувею, приготуйся! Нам потрібна вся сила, яку ти маєш.
Хлопці пронеслися берегом і кинулися на мілину. Матаяс схопив фіолетові бомби й розтрощив їх об корпуси човнів, що зазнали корабельної катастрофи. Фіолетове полум’я застелилося й поглинуло їх. Воно було моторошне, мало не густе. Матаяс достатню кількість разів направляв човна до Чорного Серпанку і від нього, щоб знати, що тут наймілкіше місце каналу, довга смуга перекату, де човни найімовірніше сідали на мілину, але протилежний берег здавався недосяжно далеким.
— Кувею, — скомандував фієрданець, молячись, аби шуанський хлопчик виявився достатньо сильним, і сподіваючись, що той упорається з планом, який Матаяс придумав кілька секунд тому, — зроби нам дорогу.
Кувей скинув руки вперед, і полум’я пролилося до води, викидаючи вгору чималий стовп пари. Спочатку Матаяс міг роздивитися лише, як стіною здіймається висока біла хвиля. Згодом пара трохи розсіялася, і він побачив рибу, що борсалася в намулі, крабів, які загасали оголеним дном каналу, коли фіолетове полум’я лизнуло воду з іншого боку.
— Усі Святі та віслюки, на яких вони їздять, — побожно видихнув Джаспер. — Кувею, ти це зробив.
Матаяс повернувся до острова і відкрив вогонь по деревах.
— Хутчіш! — крикнув він, і хлопці помчали дорогою, якої кілька секунд тому ще не було, тікаючи до іншого боку каналу, до вулиць і провулків, які могли дати їм прихисток. «Протиприродно», — лементував голосочок у голові. — «Ні, — подумав Матаяс, — дивовижно».
— Ти розумієш, що щойно керував своєю власною невеличкою армією гришників? — поцікавився Джаспер, коли вони виповзли з намулу й поспіхом подалися темними вулицями до Солодкої Жили.
Він розумів. Тривожна думка. Скориставшись Джаспером і Кувеєм, він звільнив гришницьку силу. Та, попри все, Матаяс не почувався заплямованим або якось позначеним нею. Він пригадав, що казала Ніна про будівництво Льодового Двору: це, мабуть, була робота Гриші, а не Джела. А що, як обидва ці твердження були правдою? Що, як Джел працював руками тих людей? Протиприродно. Він так призвичаївся до цього слова, до способу відкидати все, чого не розумів, перетворювати Ніну й таких, як вона, на когось меншого за людину. Що, як за доброчесністю, якою керувалися дрюскелле, ховалося щось не таке чисте та справедливе? Що, як це були навіть не страх чи гнів, а проста заздрість? Чого це вартувало — прагнути служити Джелові, аби тільки побачити його силу в талантах інших людей, аби зрозуміти, що сам ніколи не матимеш такого дару?
Дрюскелле присягалися на вірність Фієрді, але також і своєму богові. Якби їм дозволили побачити дива там, де раніше вони бачили мерзенність, що ще могло б змінитися? «Моє покликання — захищати тебе». Його обов’язок перед богом, його обов’язок перед Ніною. Можливо, вони були одним і тим самим. А що, як це Джелова рука змусила здійнятися води тієї ночі, коли зловісна буря зруйнувала корабель дрюскелле і поєднала Матаяса з Ніною?
Матаяс біг вулицями чужого міста до невідомої небезпеки, але вперше, відколи він зазирнув до Ніниних очей і побачив, як у них віддзеркалилася його власна людяність, війна всередині хлопця припинилася.
«Ми знайдемо спосіб змінити їхню думку, — казала вона. — Думку всіх». Він знайде Ніну. Вони переживуть цю ніч. Втечуть із цього вогкого міста-байстрюка, а потім... Ну а потім вони змінять світ.
20. Інеж
Її свідомість не могла достеменно збагнути побачене. Перед Інеж на даху силосу стояла дівчина і сяяла, наче вирізьблена зі слонової кістки та бурштину фігурка. Її кремова туніка та штани були облямовані шкірою кольору слонової кістки й вишиті золотом. Її заплетене в товсту косу рудувате волосся прикрашало мерехтіння коштовностей. Дівчина була висока та струнка, можливо, на рік чи два старша за Інеж.
Перша думка Інеж була про солдатів Кхерґууд, яких Ніна та інші бачили в Західній Клепці, проте дівчина не скидалася на щуанку.
— Привіт, Маро, — сказала вона.
— Я тебе знаю?
— Я — Дуняша, Білий Клинок, учениця Мудреців Амрат Єну, найвидатніший найманий убивця нашої ери.
— Щось не пригадую.
— Я новенька в місті, — зізналася дівчина, — але мені казали, що ти — легенда на цих мерзенних вулицях. Визнаю, я думала, що ти... вища.
— Як справи? — запитала Інеж; це було традиційне керчинське привітання на початку будь-якого знайомства, хай навіть воно і здавалося сміховинним у повітрі на рівні двадцятого поверху.
Дуняша посміхнулася. Посмішка здавалася завченою, наче ті, які на очах у Інеж дарували клієнтам дівчата в позолоченій вітальні «Звіринця».
— Дурнувате вітання для дурнуватого міста. — Вона легковажно змахнула пальцями до обрію, одним жестом визнаючи і відкидаючи Кеттердам. — Доля занесла мене сюди.
— А заробітну платню тобі теж платить доля? — поцікавилася Інеж, змірюючи її поглядом. Вона не вірила, що ця дівчинка з бурштину та слонової кістки видряпалася на силос, аби просто познайомитися з нею. У бійці Дуняшин зріст дозволяв дівчині дістати руками далі, але він міг впливати на її рівновагу. Невже це Ван Ек її підіслав? А якщо так, чи підіслав він когось і до Ніни? Вона кинула вниз коротенький погляд, але не побачила нічого в густому затінку силосу. — На кого ти працюєш?
Ножі з’явилися в Дуняшиних руках, і їхні леза яскраво зблиснули.
— Наша робота — це смерть, — повідомила дівчина, — і вона священна.
Радісне світло засяяло в її очах — перша справжня іскорка життя, яку помітила в ній Інеж, а потім дівчина напала.
Її швидкість вразила Інеж. Дуняша рухалася, мов яскраве світло, наче вона сама була клинком, що прорізався крізь темряву, її ножі тандемом розсікали повітря — ліворуч, праворуч. Інеж дозволила своєму тілу відповісти і, покладаючись більше на інстинкт, ніж на щось інше, позадкувала від своєї противниці, уникаючи краю силосу. Вона вдала, що рухатиметься ліворуч, і прослизнула повз Дуняшу, наносячи перший власний удар.
Дівчина закрутилася і з легкістю ухилилася від її атаки, невагома, мов сонячний зайчик, що ковзає поверхнею озера. Інеж ніколи не бачила, щоб хтось так бився, наче рухається під музику, яку чує лише він сам.
— Ти налякана, Маро? — Інеж відчула, як Дуняшин ніж порізав її рукав. Жало леза здалося вогнистим батогом. «Не надто глибоко», — заспокоїла себе Інеж. Якщо, звичайно, лезо не було отруєне. — Гадаю, так. Ти не можеш боятися смерті та водночас бути її справжнім посланцем.