Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 40)
— Якщо ти не готова до роботи...
— Я готова до роботи, — озвалася дівчина, досі стоячи спиною до нього.
Тиша між ними перетворилася на чорну воду. Він не міг її переплисти. Не міг перетнути межу між порядністю, на яку вона заслуговувала, і запеклістю, що її вимагав цей шлях. Якби він спробував, це могло б убити їх обох. Каз міг бути лише тим, ким був насправді, — хлопцем, що не міг запропонувати розраду. Тому він дасть їй те, що може.
— Я збираюся розітнути Ван Ека, — тихо мовив він. — Збираюся нанести йому таку рану, яку неможливо буде зашити, від якої він ніколи не одужає. Таку, щоб не зцілювалася.
— Таку, якої ти сам зазнав?
— Так. — Це була обіцянка. Це було визнання.
Мара слабко ковтнула повітря. Слова посипалися, наче вогнепальна черга, поспіхом, немов Інеж обурювало те, що вона їх промовляє.
— Я не знала, чи ви прийдете.
Каз не міг звинувачувати в цьому Ван Ека. Він сам вибудував у ній цей сумнів кожним своїм неприязним словом, кожною незначною жорстокістю.
— Ми твоя команда, Інеж. Ми не кидаємо своїх на милість мерзотника-крамаря. — Він не це хотів сказати у відповідь. Вона не це хотіла почути.
Коли Інеж повернулася до нього, її очі палали від гніву.
— Він збирався переламати мені ноги, — повторила вона, задерши підборіддя, голос ледь помітно здригнувся. — Чи прийшов би ти тоді по мене, Казе? Якби я не могла видряпатися на стіну чи ходити по линві? Якби я більше не була Марою?
Нечисторукий не прийшов би. Хлопець, який міг провести їх крізь усе це, міг отримати їхні гроші та врятувати їхні життя, зробив би їй ласку, позбавив страждань, а потім віддав кінці й рушив далі.
— Я прийшов би по тебе, — озвався Каз і, побачивши, як недовірливо вона на нього дивиться, повторив іще раз: — Я прийшов би по тебе. А якби я не міг іти, я приповз би по тебе, і байдуже, якими переламаними ми були б, ми боролися б разом за свій шлях на волю — витягнули б ножі, заблищали б наші пістолі. Тому що саме це ми робимо. Ніколи не припиняємо боротися.
Здійнявся вітер. Вербові гілки зашепотіли з лукавим пліткарським звуком. Каз дивився Інеж у вічі та бачив, як у них двома серпиками світла відбивається місяць. Вона недарма була обачною. Навіть із ним. Обачні виживають.
Урешті-решт Мара кивнула, ледь помітно нахиливши підборіддя. Вони мовчки повернулися до гробниці. Позаду нарікали верби.
13. Ніна
Уранці вона почувалася розбитою, проте думка про мету допомогла їй легше підвестися з ліжка. Жага парем загасила в ній щось, і часом Ніна боялася, що кожна згасла іскра більше ніколи не повернеться. Проте сьогодні, хоча кістки боліли, шкіра здавалася сухою, а рот на смак нагадував духовку, яку слід було почистити, Ніна почувалася обнадійливо. Інеж повернулася. У них було завдання. І вона планувала зробити для своїх друзів щось добре. Навіть якщо їй задля цього доведеться шантажувати Каза Бреккера, щоб той став порядною людиною.
Матаяс уже підвівся і порався коло їхньої зброї. Ніна потягнулася, позіхнула, ще трохи вигнула спину дугою, насолоджуючись тим, як його погляд увіп’явся в її тіло, перш ніж винувато відскочити назад до гвинтівки, що її фієрданець заряджав. Приємно. Часом вона мало не кидалася на нього. Якщо Матаяс не скористався пропозицією, вона могла, дідько його хапай, запевнити, що він про це пошкодував.
Інші вже попрокидалися й теж тинялися гробницею, усі, крім Джаспера, який досі безтурботно давав хропака, висунувши тонку шию з-під ковдри. Інеж заварювала чай. Каз сидів за столом і обмінювався з Віланом нотатками, передаючи їх туди-сюди, а Кувей спостерігав за ними, подекуди даючи поради. Ніна дозволила своєму погляду вивчити два шуанські обличчя, що були поруч. Віланові манери й постава украй відрізнялися, але коли хлопчики не рухалися, їх майже неможливо було розрізнити. «Я це зробила», — подумала Ніна. Вона пригадала, як хиталися в невеличкій каюті корабельні ліхтарі, руді Віланові кучері, що зникали під пучками її пальців, щоб змінитися копицею густого чорного волосся, його великі сині очі, налякані, але вперто хоробрі, перетворювалися на золоті та змінювали форму. Це здавалося магією, справжньою магією, наче в тих історіях, які, намагаючись приспати, розповідали вчителі в Маленькому Палаці. І все це належало їй.
Інеж прийшла й сіла біля неї з двома горнятками гарячого чаю в руках.
— Як ти почуваєшся сьогодні вранці? — поцікавилася вона. — Їсти можеш?
— Не думаю. — Ніна змусила себе сьорбнути чай і додала: — Дякую за те, що ти вчинила минулої ночі. Що підставила плече.
— Я вчинила правильно. Не хочу більше бачити, як хтось потрапляє в рабство.
— Хай навіть так.
— Залюбки, Ніно Зенік. Можеш віддячити мені звичним способом.
— Вафлі?
— Якомога більше.
— Вони тобі потрібні. Ван Ек тебе не годував, еге ж?
— Я була не надто привітною, проте він намагався деякий час.
— А потім?
— А потім він вирішив катувати мене.
Ніна стисла кулаки.
— Я розвішу його нутрощі, як святкові гірлянди.
Інеж розреготалася й поклала голову Ніні на плече.
— Я ціную твою думку. Справді. Але цей борг мушу сплатити сама. — Вона помовчала. — Найгіршим був страх. Після Льодового Двору я майже повірила, що вища за страх.
Ніна поклала підборіддя на шовковисте волосся Інеж.
— Зоя часто казала, що страх — це фенікс. Ти можеш тисячу разів дивитися, як він палає, а він усе одно повертатиметься. — Жага парем здавалася такою ж.
Перед ними з’явився Матаяс.
— Скоро нам слід іти. До світанку залишилося трохи понад годину.
— У що це ти вбраний? — запитала Ніна, втупившись поглядом у шапку з помпоном і плетену червону камізельку, яку Матаяс натягнув на свій одяг.
— Каз забезпечив документами на випадок, якщо нас зупинять у равканському кварталі. Ми Свен і Катрін Альфссон. Фієрданські дезертири, що шукають притулку в Равканському посольстві.
Це мало сенс. Якщо їх зупинять, Матаясові жодним чином не вдасться видати себе за равканця, а ось Ніна легко могла впоратися з роллю фієрданки.
— А ми одружені, Матаясе? — поцікавилася вона, кліпаючи віями.
Він звірився з документами й насупився.
— Гадаю, ми брат і сестра.
Неквапливою ходою наблизився Джаспер, тручи заспані очі.
— Це взагалі не гидко.
Ніна люто зиркнула.
— Чому ти зробив нас братом і сестрою, Бреккере?
Каз не підвів очей від документа, що вивчав.
— Тому що Шпехтові було легше підробити папери таким чином. Однакові імена батьків і місце народження, і він постарався якнайшвидше задовольнити ваші благородні пориви.
— Ми взагалі не схожі.
— Ви обидва високі, — підказала Інеж.
— І жоден із нас не має зябер, — додала Ніна. — Це ще не означає, що ми скидаємося на родичів.
— Тоді перекрої його, — холодно озвався Каз.
Виклик у його очах був очевидним. Отже, він знав, що вона зіткнулася з труднощами. Звичайно, знав. Нечисторукий ніколи не проґавлював хитрощів.
— Не хочу, щоб мене кроїли, — втрутився Матаяс. Ніна не сумнівалася, що так і було, проте підозрювала, що він заразом намагався полестити її самолюбству.
— З вами все буде гаразд, — запевнив Джаспер, послаблюючи напругу. — Просто зведіть до мінімуму кількість млосних поглядів і намагайтеся не мацати одне одного на людях. — Якби ж їй так пощастило!
— Ось, — сказав Матаяс, простягаючи їй біляву перуку, яку Ніна надягала для роботи зі Смеетом, і стіс одягу.
— Краще, щоб він виявився мого розміру, — похмуро попередила Ніна. Їй захотілося роздягнутися просто посеред гробниці, але дівчина подумала, що Матаяс може впасти від такої цілковитої недоречності. Вона схопила ліхтар і промаршувала до однієї з бічних катакомб, щоб перевдягнутися. Дзеркала Ніна не мала, але відчувала, що сукня була кричущим несмаком, а для невеличкої плетеної камізельки їй забракло слів. Коли вона вийшла з проходу, Джаспер склався навпіл від реготу, Казові брови злетіли вгору, і навіть в Інеж вигнулися губи.
— Святі, — розчаровано озвалася Ніна. — Наскільки все погано?
Інеж відкашлялася.
— Ти здаєшся трохи...