Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 28)

— Як гадаєш, він привабливий? — поцікавилася Еліс.

— Що? — перепитав Каз, непевний, що правильно почув її. Дівчина мугикала і співала всю дорогу від ринку, де Каз зняв з неї пов’язку, тож він докладав неабияких зусиль, аби «вимкнути» її голос.

— Щось сталося з Яновим носом, — пояснила Еліс.

— Гадаю, він підхопив складну форму Мари.

Еліс, замислившись, зморщила власний маленький носик.

— Мені здається, Ян був би привабливим, якби не був такий старезний.

— Тобі пощастило, ми живемо у світі, де чоловік може компенсувати свій вік статками.

— Було б чудово, якби він був одночасно молодий і багатий.

— Навіщо зупинятися? А як щодо «молодий, багатий і королівської крові»? Навіщо приставати на крамаря, якщо можна мати принца?

— Може й так, — погодилася Еліс. — Проте найважливіше — гроші. Я ніколи не розуміла, що такого в тих принцах.

Так, ніхто й не сумнівався, що ця дівчина народилася й виросла в Керчу.

— Еліс, я приголомшений, що ми з тобою зійшлися в чомусь.

Поки вони наближалися до центру моста, Каз оглядав його околиці, не зводив пильного погляду з Ван Екових вартових, помітив відчинені двері на балконі третього поверху «Аммберз готелю» та квіткову баржу — як і щоранку, її було пришвартовано під західним краєм моста. Бреккер припускав, що Ван Екові люди чатуватимуть у навколишніх будинках так само, як і його. Проте жодному з них не дозволено вдатися до вбивчого пострілу. Можна навіть не сумніватися, Ван Ек мріяв би побачити, як Каз пливе долілиць каналом, але він може привести крамаря до Кувея, і це знання вбереже його від кулі в голову.

Вони зупинилися за добрячих десять кроків одне від одного. Еліс спробувала піти далі, проте Каз міцно втримав її на місці.

— Ти казав, що відведеш мене до Яна, — запротестувала вона.

— Ось ти і тут, — озвався Каз. — А тепер помовч.

— Яне! — різко заволала його дружина. — Це я!

— Я знаю, люба, — спокійно відгукнувся Ван Ек, проте його погляд залишався прикутим до Каза. Чоловік стишив голос: — Ми ще не закінчили, Бреккере. Мені потрібен Кувей Юл-Бо.

— Хіба ми тут для того, щоб повторюватися? Вам потрібен секрет юрди парем, а мені потрібні гроші. Угода є угода.

— У мене немає зайвих тридцяти мільйонів крюґе.

— Хіба не шкода? Я переконаний, що в когось іншого вони є.

— Невже вам пощастило знайти нового покупця?

— Не переймайтеся моїми справами, крамарю. Ринок забезпечить мене покупцем. Ви хочете отримати назад свою дружину чи я марно притягнув сюди бідолашну Еліс?

— Хвилинку, — мовив Ван Ек. — Еліс, як ми збираємося назвати дитину?

— Чудово, — похвалив Бреккер. Його команда притягла на Велльґелук Вілана в подобі Кувея Юл-Бо й обдурила Ван Ека. Тепер крамар хотів підтвердження, що йому дійсно віддадуть дружину, а не якусь дівку з цілковито перекроєним обличчям і фальшивим животом. — Схоже, старий пес може навчитися чогось новенького. Не може лише навчитися перекидатися на спину.

Ван Ек не зважав на нього.

— Еліс, — повторив він, — яке ім’я ми дамо нашій дитині?

— Дитині? — збентежено озвалася дружина. — Ян, якщо це буде хлопчик. Плуміє, якщо дівчинка.

— Ми зійшлися на тому, що ти назвеш Плуміє нашого нового папугу.

Еліс закопилила губу.

— Я на це ніколи не приставала.

— Ох, гадаю, Плуміє — це чудове ім’я для дівчинки, — втрутився Каз. — Задоволені, крамарю?

— Іди-но сюди, — сказав Ван Ек, ваблячи Еліс і знаком віддаючи наказ вартовому, що тримав Інеж, відпустити її.

Проходячи повз Ван Ека, Мара повернула до нього обличчя та пробурмотіла щось. Крамар стиснув губи.

Інеж пошкутильгала вперед, навіть зі зв’язаними за спиною руками і закутими в кайданки щиколотками їй якимось чином удавалося рухатися граціозно. Три метри. Півтора. Ван Ек обійняв Еліс, і вона вибухнула фонтаном запитань і балаканини. Метр. Погляд Інеж був спокійний. Вона схудла. Губи потріскалися. Проте, попри довгі дні в полоні, темне волосся під каптуром заблищало на сонці. Півметра. І ось вона перед ним. Їм досі потрібно забратися з моста. Ван Ек не дасть так просто це зробити.

— Твої ножі? — коротко поцікавився він.

— Вони всередині пальта.

Ван Ек відпустив Еліс, і його вартові повели її геть. Ці червоно-золоті форми досі непокоїли Каза. Щось було не так.

— Ходімо звідси, — промовив він, і в руках з’явився ніж для устриць, котрим можна було перерізати її мотузки.

— Пане Бреккер, — озвався Ван Ек. Каз почув у його голосі збудження й закляк. Можливо, цей чоловік знався на блефі краще, ніж він гадав. — Ви дали мені своє слово, пане Бреккер! — Ван Ек кричав із театральними інтонаціями. Усі в Клепці, хто міг його почути, обернулися, щоб повитріщатися. — Ви заприсяглися, що повернете мені дружину і сина! Де ви утримуєте Вілана?

І тоді Каз побачив їх — багряний потік, що рухався в напрямку моста: міська варта зі зведеними гвинтівками й довгими кийками заповнила вулиці Клепки.

Каз вигнув брову. Нарешті з крамарем ставало цікавіше.

— Оточіть міст! — наказав один із вартових. Каз озирнувся через плече і побачив ще більше офіцерів міської варти, що перекривали їм шлях до відступу.

Ван Ек вишкірився.

— Може, тепер зіграємо по-справжньому, пане Бреккер? Міць мого міста проти вашої зграйки злодюжок?

Каз не завдав собі клопоту відповіддю. Він штовхнув Інеж у плече, і дівчина обернулася, простягаючи йому зап’ястя, щоб Каз зміг розітнути її пута. Бреккер кинув ніжу повітря, довіривши їй упіймати його, поки сам уклякнув, щоб зайнятися кайданками, а відмикачки вже ковзнули йому до пальців. Каз чув, як наближається гупання черевиків, відчув, як Інеж відхилилася назад над його постаттю, що стояла навколішки, і почув тихенький свист, а потім звук тіла, що падає. Замок піддався під Бреккеровими пальцями, і кайдани впали. Хлопець підвівся, крутнувся, побачив на землі одного офіцера міської варти, під оком у якого стирчало руків’я ножа для устриць, та ще більше багряних уніформ, що квапливо наближалися до них звідусіль.

Він підняв ціпок, щоб подати Джасперові знак.

— Західний край, квіткова баржа, — повідомив Марі. Більшого не знадобилося — вона скочила на бильце моста і зникла за його огорожею, не замислившись ні на мить.

Над головами вибухнула перша партія феєрверків — бліді барви в полуденному світлі. План набирав обертів.

Каз витяг із кишені моток шворки для сходжень і приладнав її гачок на бильце. Поруч він зачепив за огорожу воронячу голову свого ціпка, підтягнувся вгору й перестрибнув через бильце, інерція понесла його над каналом. Канат туго натягнувся, і хлопець, мов маятник, полетів дугою назад до моста, зістрибнувши на палубу квіткової баржі поруч із Інеж.

Два човни міської варти вже поспішали до них, а більшість офіцерів кинулася вздовж причалів до каналу. Каз не знав, до чого вдасться Ван Ек, — він навіть не сподівався, що той залучить до справи міську варту, — проте був переконаний, що крамар спробує перекрити їм усі шляхи до втечі. Пролунав вибух чергової серії бомб, і високо в небі над Клепкою розквітли спалахи рожевого й зеленого. Туристи раділи. Схоже, вони не помітили, що два вибухи пролунали з каналу і пробили дірки в носі одного з човнів міської варти, змушуючи чоловіків стрибати за борту води каналу, поки судно йшло під воду. «Гарна робота, Вілане». Він виграв їм трохи часу і зробив це, не викликавши паніки серед свідків у Бочці. Казові потрібен був гарний настрій у натовпі.

Бреккер кинув у канал кошик з дикою геранню попри протести продавця квітів і схопив одяг, який сьогодні вранці там заховав Матаяс. Посеред дощу з пелюсток і квіту хлопець огорнув плечі Інеж червоним плащем, поки дівчина прив’язувала свої ножі. Вона здавалася майже так само збентеженою, як продавець квітів.

— Що? — поцікавився Каз, простягаючи їй таку ж, як у нього, маску Багряного Пана.

— Це були улюблені квіти моєї мами.

— Приємно знати, що Ван Ек не вилікував тебе від сентиментальності.

— Я рада, що повернулася назад, Казе.

— Приємно, що ти повернулася назад, Маро.

— Готовий?

— Зачекай, — наказав він, прислухавшись. Феєрверки стихли, і за мить він почув звук, на який чекав, — мелодійний передзвін монет, що падали на хідник, а слідом за ним залунали захоплені вигуки натовпу.

— Тепер, — озвався Каз.

Вони схопили канат, і Бреккер різко смикнув. Мотузка скоротилася з високим дзижчанням і потягла їх угору зі швидкістю вибуху. За кілька секунд вони знову стояли на мосту, проте сцена, яка чекала на них, безсумнівно, відрізнялася від тієї, звідки вони втекли менш ніж дві хвилини тому.

У Західній Клепці панував безлад. Усюди були Багряні Пани — п’ятдесят, шістдесят, сімдесят Панів у червоних масках і плащах кидали в повітря монети, поки туристи штовхалися і пхалися, сміялися й галасували, повзали рачки, а місцеві приєдналися до них, абсолютно не зважаючи на офіцерів міської варти, які намагалися протиснутися крізь натовп.

— Мамо, тато, оплата житла! — кричала юрба дівчат від дверей «Синіх квітів Сафо».

— Не можу, мій любий, грошей катма! — підхопив у відповідь Багряний Пан і кинув у повітря чергову хмарку монет, змушуючи натовп знову зайтися несамовитими зойками радості.

— Розійдіться! — крикнув капітан вартових.