Ли Бардуго – Біснуватий (страница 80)
— Алекс!
— Дідько, Доус, невже я все мушу робити сама?
— Якщо «все» суперечить етиці, то так!
Алекс кинула слухавку. Вона почувалася нестямною, незахищеною, ніби за кожним рогом могла чекати не-Геллі. Чи Ітан. Чи Лінус Райтер. Демони не розумні, як сказала їй якось Доус, вони хитрі. Алекс замислилася, скільки людей те саме казали про неї.
— Гаразд, то що мені робити? — пробурмотіла вона собі під носа, спостерігаючи, як дихання збирається хмаркою в холодному повітрі, доки вона поспішає до Чепел-стріт. Причаїтися й спостерігати. Шукати вдалої нагоди. Знайти спосіб схилити шальки терезів на свій бік.
Якщо щось сталося з Ансельмом… ну, це позбавить їх однієї проблеми. Та Лета не відмахнеться просто так від його відсутності, принаймні не тоді, коли вже померло двоє працівників факультету.
Алекс зупинилася перед університетською художньою галереєю. Марджорі Стівен. Декан Бікмен. Чи міг Ансельм теж стати жертвою? Ні, якщо в Тернера під вартою була правильна людина. Син Еда Лембтона не мав причин полювати на того, хто вже ледь асоціювався з Єлем. Хіба що вони від самого початку доходили хибних висновків.
За кілька хвилин Тернер під’їхав у своєму «доджі», і Алекс прослизнула на пасажирське сидіння, радіючи теплу.
— Ісусе, — сказала вона. — Ви взагалі спали?
Чоловік похитав головою, жовна в нього сіпалися. Він був убраний, як завжди, елегантно: темно-синій шерстяний костюм у тонесеньку смужку, із синювато-сірою краваткою, пальто «Барберрі» охайно лежало на задньому сидінні. Але під очима в детектива були темні тіні, а шкіра здавалася попелястою. Тернер був вродливим чоловіком, та ще кілька ночей гри у квача з власними демонами могли покласти цьому край.
— За яку ниточку він смикнув? — поцікавилася дівчина.
Тернер вивів «додж» у потік машин.
— Цього разу він не прибрав подоби Кармайкла. Утім дуже мило було з його боку зачекати на мене на паркувальному майданчику, убравшись як мій дід.
— Погано?
Тернер коротко кивнув один раз.
— На якусь мить я подумав… не знаю.
— Ви повірили, що це він.
— Мертве залишається мертвим, чи не так? Але він… Воно скидалося на нього, говорило, як він.
Дар. Винагорода за весь той біль. Точнісінько те саме відчула Алекс, коли притиснула до себе Геллі. І повторна втрата мало не зламала її. Саме тому Тернер мав жахливий вигляд. Не через брак сну, а через те, що демон живився ним.
— Не знаю, скільки ще я зможу давати цьому раду, — зізнався він.
— Як ви вирвалися?
— Він сказав мені, що ми обидва в небезпеці, що я мушу піти з ним, і ми вже минули пів кварталу, коли я збагнув, як швидко він рухається, яка легка в нього хода. У мого діда був артрит. Він не міг без болю й кроку ступити. Я сказав… Можливо, якась частина мене знала, що він якийсь неправильний. «Уздоров мене, Господи, і буду вздоровлений я»[71].
— І він зайнявся вогнем?
Тернер розреготався.
— Ні, але подивився на мене зі своєю м’якою, легенькою усмішкою, наче я зауважив щось про погоду. Мій дід любив Святе Письмо. У нього була кишенькова Біблія, яку він усюди із собою носив, тримав біля серця. Якщо я процитував йому Слово Боже, його обличчя мало засяяти, наче світанок.
«Хитрі, а не розумні».
— А тоді все зробилося огидним, — повів далі Тернер. — Навіть знаючи, що це не він, я не хотів застосовувати проти нього дуб чи відштовхувати його. Він здавався… — Чоловіків голос напружився, і Алекс здогадалася, що він змагається зі слізьми. Вона бачила його розлюченим, роздратованим, але ніколи не зажуреним, не розгубленим. — Він був такий старий і тендітний. Коли я накинувся на нього, він здавався наляканим і приголомшеним. Він…
— Це не був він, — нагадала Алекс. — Та штука живилася вами.
Вони заїхали на паркувальний майданчик.
— Я знаю, але…
— Відчуття однаково гівняне.
— Так і є. — Тернер дивився просто перед собою на сітчастий паркан і високу цегляну будівлю позаду нього. — Ти знаєш, що диявола називаються батьком брехні? Не думаю, що колись раніше я по-справжньому розумів, що це означає.
Алекс намагалася не соватися на сидінні. Щоразу, коли Тернер звертався до Біблії, вона почувалася незручно, наче він розповідав їй про якусь круту галюцинацію, а її завданням було поважно кивати й удавати, наче вона теж бачить дива. Та, знову- таки, вона ціле життя бачила те, чого не бачила решта; напевно, можна було подарувати йому право на сумніви.
На мить дівчина відчула бажання розповісти йому все: про Ітанові прохання, про завдання, які вона виконувала для нього, про те, що він тут, у Нью-Гейвені. Тернер знав, що це таке, коли тебе заганяють у куток, коли ти вчиняєш неправильно, тому що всі правильні вчинки лише дужче тягнуть тебе на дно.
Натомість вона вийшла з машини.
— Думаю, з Майклом Ансельмом могло щось статися.
— Тому що він не з’явився в «Іль-Бастоне»?
— Може, Ансельм хотів поговорити із членами правління особисто?
— Може, — погодилася дівчина. Вони поспіхом перетнули вулицю й увійшли через карусельні двері до простого безликого фоє. Це місце не надто скидалося на шпиталь. Вони могли бути де завгодно. — А може, щось дісталося до нього раніше, ніж він повернувся до міста.
Тернер змахнув жетоном та посвідкою в бік стійки, і вони попрямували до ліфтів.
— Я думав, що демони прив’язані до нас. Чого б їм переслідувати Ансельма? — Голос у нього звучав стурбовано, і Алекс розуміла чому.
Ніхто з них не хотів, щоб ті штуки полювали на їхніх друзів чи родичів.
— А хто сказав, що щось інше так само не вирвалося? Ансельм зупинив ритуал. Може, це була віддача.
— Ти гадаєш, — зауважив Тернер. — Або, як ми кажемо на роботі: рот не срака — хай балака. Ти не знаєш, може, Ансельм посварився з жінкою і в нього просто руки не дійшли закрутити нам гайки.
— Усе це здогадки, Тернере. Але щось має бути.
Детектив зітхнув.
— Гаразд. Подивлюся, чи можна щось рознюхати, не здіймаючи галасу. А тепер можеш зосередитися?
«Зосередьтеся, міс Стерн». Утім Алекс не хотілося зосереджуватися. Усе це було занадто знайомим. Білі стіни, на них — неагресивний живопис, килим на рецепції переходив у холодну плитку. У таких місцях вона навчилася брехати, удавати із себе пересічну дитину, котра зв’язалася з поганою компанією, розповідати добрим соціальним працівникам і допитливим мозкоправам, що вона полюбляє вигадувати божевільні історії, що насолоджувалася їхньою увагою. Була в цьому й дрібка правди. Вона не хотіла завдавати болю мамі. Знала, що була джерелом мігреней, болю в серці, фінансових проблем, материнської печалі. їй кортіло знайти друзів, та вона не знала як. Сльози лилися легко. Найскладніше було приховувати, як розпачливо хотілося одужати, як хотілося позбутися тих штук, які вона бачила. Єдиною перевагою психіатричних палат було те, що Сірі ненавиділи їх навіть більше за живих.
Лише одного разу вона здалася й розповіла правду. їй було чотирнадцять, вона вже тусувалася з Леновою компанією. Уже дозволила йому трахнути себе на вузькому ліжку з брудною постіллю. Вони покурили до і після. Увесь цей безлад розчарував її, але вона намагалася підігравати, видавала звуки, які начебто його збуджували. Гладила його вузьку спину й відчувала щось, що могло бути любов’ю, а могло бути просто бажанням відчувати любов.
Мати затягнула її на експертизу, і вона погодилася, адже Лен казав, що варто гарно розіграти свою карту, і їй випишуть щось хороше, а ще тому, що це було краще, ніж коли її відсилали кудись, де одразу вдавалися до залякувань. Чуваки у формі могли кричати на неї, змушувати відтискатися й прибирати вбиральні, та вона була наляканою все своє грьобане життя, тож робилася лише дедалі відлюдькуватішою.
Власне, Алекс подобалася лікарка, з якою вона зустрілася того дня у «Веллвейс». Марсі Ґолдер. Вона була молодшою за решту й кумедною. Мала гарненьке тату трояндової лози навколо зап’ястя. Вона запропонувала Алекс цигарку, і вони посиділи разом, дивлячись на океан удалині. Марсі сказала:
— Я не можу вдавати, наче розумію все в цьому світі. Було б нахабством так казати. Ми думаємо, що розуміємо, а тоді — бум! Галілей. Бам! Ейнштейн. Нам слід залишатися відкритими до всього.
Тож Алекс розповіла їй про речі, які бачить, лише трошечки про Тихих, котрі завжди були з нею, котрі зникали тільки в хмарці дурі. Не все, лише трошки, щоб перевірити.
Та цього однаково виявилося забагато. І вона одразу це зрозуміла.
Вона побачила розуміння в очах Марсі, напускне тепло, а за всім цим — збудження, якого не вдавалося приховати.
Алекс швиденько заткалася, та вже було пізно. Марсі Ґолдер захотіла лишити її у «Веллвейс» на шеститижневу програму електрошокової терапії, доповненої психо- та гідротерапією.
На щастя, це виходило за рамки фінансових можливостей Міри, до того ж мати була занадто гіпі, щоб дозволити комусь клеїти електроди на голову доньці.
Тепер Алекс знала, що нічого із цього не допомогло б їй, бо Сірі були справжніми. Жодні медикаменти чи струм не могли стерти мертвих. Але тоді вона розмірковувала про це.