Ли Бардуго – Біснуватий (страница 52)
До Алекс повернувся неприємний спогад про Лінуса Райтера, який розтягнувся на вершковій канапі, дозволяючи їй заподіяти йому біль.
— Сьогодні вночі, — повторила вона.
— Навіщо чекати?
— Не так просто розібратися з Рукавичкою і зібрати гурт убивць, ладних вирушити до пекла. І Доус каже, що в нас кращі шанси в знаменну ніч.
— Як хочеш, Колесоходко. Ти вибираєш па в цьому танці.
Алекс хотілося, щоб це було правдою. їй страшенно кортіло підійти ближче, але страх усередині був не менший.
— Це ти був уві сні? Він був реальним? А це?
Дарлінґтонова усмішка була такою самою, як уві сні, коли він сказав:
— Зараз не час для філософії, Стерн.
Від цих слів волосся на руках стало дибки. Але було це підтвердження чи просто чергова загадка, якою дражнився демон?
— Чому ти це робиш? — поцікавився він. Холодний демонів голос затремтів, і тепер він був лише Дарлінгтоном, наляканим, наповненим розпачливим бажанням знайти шлях додому. — Навіщо ризикувати своїм життям і душею?
Алекс не знала, що відповісти. Вона ставила на кін своє майбутнє, материну безпеку, та й власну. І просила інших людей кинути свої життя на шальки терезів. Тернер вважав це священною війною. Мерсі хотіла оволодіти зброєю, яку використали проти неї. Тріппові потрібні були гроші. А Доус любила Дарлінґтона. Він був її другом, одним із небагатьох, хто завдав собі клопоту витратити трохи часу, аби ближче познайомитися з нею, і через це занадто дорогим, щоб втратити його. Але ким Дарлінґтон був для Алекс? Наставник? Захисник? Спільник? Жодне із цих слів не здавалося всеохопним. Невже якась її м’якотіла частина запала на золотого хлопчика Лети? Чи, може, то було щось, чому складніше дати ім’я, ніж коханню чи жазі?
— Пам’ятаєш, як показав мені інгредієнти для еліксиру Гайрама? — запитала Стерн.
Вона досі бачила, як він стоїть в арсеналі над золотим тиглем, а його граційні руки пурхають з абсолютною точністю. Він читав їй лекцію про обов’язки членів Лети, та вона майже не слухала. Дарлінґтон закасав рукави, і рухи м’язів його передпліччя бентежно відволікали. Алекс щодуху намагалася залишатися несприйнятливою до його вроди, але часом втрачала пильність.
— Ми стоїмо між живими і мертвими, Стерн. Ми володіємо мечем, який ніхто інший не наважується підняти. І це наша нагорода.
— Шанс померти мученицькою смертю? — перепитала дівчина.
— Дикунка. — Дарлінґтон похитав головою. — Наш обов’язок — битися, але понад усе наш обов’язок — бачити те, чого не побачать інші, і ніколи не відводити погляду.
Зараз, стоячи в бальній залі, Алекс сказала:
— Ти не відвернувся. Навіть коли тобі не сподобалося побачене в мені. Ти продовжував дивитися.
Дарлінґтон перевів погляд, і його очі зблиснули, як вогонь у каміні. Золото і бурштин. Яскравий спалах і тінь.
— Можливо, побачивши інше чудовисько, я впізнаю його здаля.
Алекс здалося, наче її відштовхнула холодна рука. Слова здалися попередженням. І вона не була аж такою дурненькою, щоб проігнорувати це.
— Можливо, — прошепотіла вона.
Змусила себе розвернутися, вийти з бальної зали й піти темним коридором. Змусила себе не бігти.
Може, вони були просто двома вбивцями, приреченими страждати в товаристві одне одного, двома проклятими духами, які намагалася знайти шлях додому. Може, вони були чудовиськами, яким подобалося, коли їм у вічі дивиться інше чудовисько. Але їх обох уже покинуло достатньо людей. Вона не стане наступною.
Парні світочі
Походження: Аквітанія, Франція; XI століття
Дарівник: «Рукопис», 1959
Вважається, що їх винайшли ченці-єретики, аби приховати заборонені тексти. Чари залишаються сильними, доки ліхтарі запалені. Ті, хто стоїть за межами кола світла, наближаючись, відчуватимуть, як зростає страх. Можна використовувати й відповідно регулярно змінювати звичайні свічки. Подарунок зроблено після того, як зберігання світочів над нексусом «Рукопису» викликало розлад у чарах і двоє членів делегації 1957 року понад тиждень блукали в тіні.
Гелловін — євангелістське свято. Якщо ви не святкуєте, доведеться ховатися від тих, хто це робить, аби вони не начепили на ваше обличчя маску й не взялися вимагати, щоб ви скакали й дуріли заради розваги.
26
Вони зустрілися в бібліотеці об одинадцятій і причаїлися в одній із ніш у читальній залі «Лінонії та братів». Доус якось удалося вибрати точнісінько те місце, де Алекс полюбляла сидіти, читати й куняти, закинувши черевики на решітку обігрівача. Скільки разів вона дивилася на подвір’я крізь хвилясті шибки у вікнах, не знаючи, що розглядає портал до пекла?
Вони облаштували пару світочів, прихоплених з арсеналу, у протилежних кутках біля входу до затишного куточка для читання. їхнє творіння було не зовсім чарами, а густою тінню, що відганяла всі допитливі погляди.
За п’ятнадцять хвилин до опівночі гучномовець нагадав студентам, що бібліотека зачиняється. Люди, навантажені наплічниками й сумками, потягнулися на вулицю, щоб повернутися до гуртожитку чи квартири вимушеним маршем повз гелловінські вечірки. Після цього з’явилися охоронці та поводили променями ліхтариків по полицях і читальних столах. Алекс із рештою вичікували, спостерігаючи за мерехтінням світочів у кутках; усі вони без жодних на те причин притиснулися до стін і намагалися поводитися якомога тихіше. Тріпп був убраний у ту саму футболку поло, спортивну куртку й насунуту задом наперед бейсболку, що й під час їхньої планувальної вечері. Тернер був у дорогих на вигляд речах для фітнес-клубу й пуховику. Доус — у своєму спортивному костюмі. Мерсі обрала камуфляжні штани й чорний светр і скидалася на найстильнішого члена якогось спецугрупування. Алекс була вбрана в спортивний костюм із логотипом Лети. Вона не знала, що принесе ця ніч, але стомилася втрачати ідеально добрий одяг через містику.
Незабаром після півночі без попередження вимкнулося світло. Залишилися тільки тьмяні рятувальні вогники вздовж підлоги. У бібліотеці все стихло. Доус витягнула термос. Аби знешкодити сигналізацію, вона зварила ту саму негоду в чайнику, якою вони скористалися, щоб потрапити до Пібоді, от тільки настоювала чай довше й для нього знадобилася краще ізольована посудина.
— Хутчіш, — підігнала вона. — Не знаю, скільки чари протримаються.
Вони облаштували пост Мерсі на подвір’ї, а Доус і Алекс
допомогли дівчині натягнути соляні лати: рукавички, наручні[52] и занадто великий для її голови шолом. У неї навіть був соляний меч. Усе справляло надзвичайне враження, та Стерн замислилася, чи могло б воно зупинити чудовисько на кшталт Лінуса Райтера. Коли Мерсі витягнула з кишені мензурку з еліксиром Гайрама, Алекс захотілося вирвати її з руки подруги. Проте час для застережень і занепокоєнь минув. Мерсі зробила вибір, і вона, їхня вартова, потрібна була тут. Алекс дивилася, як дівчина відкоркувала посудинку й перехилила вміст. Мерсі здригнулася й закашлялася, потім кліпнула й засміялась. Принаймні перша доза її не вбила.
Коли дівчина влаштувалася біля водойми з метрономом, що цокав на землі біля неї, решта згуртувалися навколо стола охорони біля входу до бібліотеки, перевірили, чи не тиняються Трояндовою стежкою якісь студенти, а тоді вислизнули назовні.
— Швиденько, — наполягала Доус, доки всі по черзі робили собі надріз на руці.
— Треба було різати через долоню, — пожалівся Тріпп. — Як у фільмах.
— У фільмах ніхто не інфікується, — кинув у відповідь Тернер. — І мені насправді ще знадобляться долоні.
Алекс і не помічала, що під курткою в нього кобура зі зброєю. — Не думаю, що це вам якось допоможе в пеклі.
— Але й не нашкодить, — відповів детектив.
Доус витягнула з кишені слоїчок і капнула собі на великий палець оливу. Помастила нею кожному чоло. Це напевно був дурман.
— Ми готові? — перепитала дівчина.
— Дідько, так! — крикнув Тріпп.
— Тихіше, — гаркнув Тернер.
Проте Алекс оцінила хлопців ентузіазм.
Доус глибоко вдихнула.
— Починаймо.
Усі торкнулися пальцями крові на руках.
— Перший солдат, — сказала Доус.
Алекс залишила плямку крові на кожній із чотирьох колон біля входу. Памела пішла назирці, залишивши свою кров поверх її, потім Тернер і нарешті Тріпп.
Він подивився на калюжку їхньої перемішаної крові й відступив назад.
— Як ми дізнаємося, чи…
Його урвав звук, схожий на зітхання, порив вітру, наче десь розчахнулося вікно.
Важкі дерев’яні двері під єгипетськими письменами зникли, не залишивши по собі нічого, крім темряви. Позаду них не було й сліду бібліотечної ніші, жодного знаку життя чи вогника. Здавалося, наче вдивляєшся в ніщо. З темряви зі стогоном виривався холодний вітер.
— Ох, — видихнула Доус.
Вони стояли мовчки, і Алекс збагнула, що попри всі балачки та приготування насправді ніхто не вірив, що це спрацює. Попри всі дива та жахи, які їй довелося побачити за проведений у Єлі час, їй самій не вдавалося купитися на те, що просто в них під носом сховано стежку до засвітів. Невже якийсь інший гурт дурників колись стояв на порозі, що прокинувся від їхньої крові, налякано тремтячи на краєчку цієї прірви? Доус присягалася, буцімто Рукавичкою ніколи не користувалися. Та Стерн знову змушена була замислитись: якщо це правда, навіщо взагалі її створювати?