Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 74)
— Не знаю, — невесело сказав Семенюк, — чи писав Олійник скаргу. Міг писати у дусі звинувачення російської комуністичної імперії. У всякому разі з деяких чекістських реплік можна було робити висновок, що Олійник загалом у протоколах слідства писав багато — не те, що хотіли чекісти, але свою українську історичну правду.
Хтось із великих людей сказав: “Незамінних людей немає”. Неправда. Олійника ніхто не замінить. Хто б не прийшов у лави національно-визвольного руху, він посяде своє місце і не займе Олій-никове.
Роман закінчив розповідь і затих. Я також поринув у події, що він їх змалював. І лише згодом, ніби оговтавшись, подякував. В одній камері з Семенюком ми були місяців два. Час від часу він згадував якісь деталі і доповнював розповідь та відповідав на мої запитання.
І кожного разу я зауважував, як журба оповивала Семенюка, спогадуючи пережите він ставав сумний-сумний. Я здогадувався: Семенюк і Олійник — тільки двоє у цій драмі, і один помер, а другий живий. Я вірив у щирість його розповіді, у долю, що невблаганно призвела Олійника до могили, вірив у повну безвинність Семенюка. А він припускав, що хтось може запідозрити якусь бодай і невеличку непряму його вину. Виправдовуватися немає причин, і разом з тим сама можливість такого припущення навіювала сум.
Невдовзі нас розвели по різних камерах, пізніше ми опинилися у різних концтаборах.
Через одинадцять років я зустрівся з Кандибою в моїй чернігівській квартирі. Нас хвилювали нові проблеми, і Кандибу я не розпитував про втечу Олійника й Семенюка. Не розпитав у 80-х, не розпитував і у 90-х роках. Семенюк давно помер, до чого ці розмови?! Лише одного разу Кандиба обізвався:
— А знаєш Левку, я допомагав втечі Олійника і Семенюка на одинадцятому.
— Так, то була геніяльна втеча, — сказав я.
— То була добре організована бригада, і я в тій бригаді мав обов’язок стояти на високій вежі і сигналізувати про появу мента. Способи сигналізації ми також добре розробили і чітко використовували.
— Іване, не забудь жодних дрібниць. Держи у голові. Я до тебе ще звернуся за цією розповіддю, то щоб міг мені розповісти докладно, — просив я його.
— Пам’ятатиму.
Пару років тому Кандиба помер. За його життя я ще мав енергію активно займатися політикою і писання мемуарів не стояло на порядку денному. А тепер не стало на землі тих, хто брав участь у втечі і найкраще знав підготовку до неї. Тож ця розповідь — відлуння сорокарічних спогадів, що бринять у душі давнім настроєм і аж ніяк не претендує на точність розвитку подій і деталей.
Пайка кислого хліба
Поки бригада вмивалася, шнир приніс на дерев’яній таці пайки хліба і поставив на стіл ліворуч од стіни при вході до барака. Він умився раніше і тепер сидів біля столу і дивився, як зеки розбирають свої порції. Ніхто б не посмів узяти дві, але зрідка траплялося, що в хліборізці помилково не додавали пайку, тоді шнир мусив іти до хліборіза і вимагати ще одну. Хліборіз не визнавав, що помилився, і звинувачував шниря і всю бригаду у тім, що хтось узяв дві. Суперечка тривала кілька хвилин і закінчувалася зазвичай тим, що хліборіз видавав ще одну пайку. З року в рік хліб ставав усе гіршим і гіршим. До тіста кидали недоїдені окрайці й скоринки з військової їдальні і додавали стільки води, що хліб був важкий, мов глина і глевкий, хоч витискай з нього воду. Часто пекли його з тухлого борошна. Такий хліб у багатьох викликав печію і біль у шлунку. Щоб зробити хліб бодай трохи не таким кислючим, зеки намагалися його висушувати в робочій зоні на радіаторах водяного опалення. З цього приводу також час від часу зчинялася буча, особливо, коли чергував старшина Шведов, і в’язень за роботою не зауважував наближення цього собаки і не встигав зняти тоненькі окрайці з радіатора. Він підходив до хліба, підіймав високо голову і гучно питав усіх, хто працював поблизу: “Чий хліб? Хто поклав тут хліб?”
Так було і цього разу. На його запитання відповів Грицай:
— Старшина, — не чіпляйтеся!
Обізвався “винуватий” Петрукас:
— Моє прізвище Петрукас. У мене болить шлунок від кислого мокрого хліба, то я й поклав його сушити.
— Треба хліб з’їдати тоді, коли дають, а не носити сюди, — лютував Шведов. — Вам що, дають зайву порцію? Я розберуся з вашим господарчим.
— Та не дали зайву пайку. Я суп з’їв без хліба, а хліб підсушу і з’їм тут.
— Старшина, ти маєш хоч трохи у душі совісти? — не витримав Зеленяк.
— У нього, — мовив Грицай, — лопуцьок замість душі.
— Я тобі покажу “лопуцьок”! — кричав Шведов Грицаєві і до Петрукасові: — Негайно прибери хліб, бо зараз скину додолу й розтопчу!
— Та ми знаємо, на що ти здібний! — не вгавав Зеленяк.
— Ми також знаємо, під яким соусом готують сухарі для втечі, — сказав. Шведов. Повернувся й пішов далі цехом.
— Це не той Шведов, що знищив жіночий табір? — звернувся до побратимів Петрукас.
— Той самий, — відказав Грицай. — Він був у званні капітана начальником восьмої (жіночої) зони. Знущався над ними безбожно. Вони застрайкували. Він підпоїв солдатів і запустив, щоб солдати їх зґвалтували. Жінки зчинили рейвах і не давалися, тоді він вивів солдатів, озброїв і пустив п’яних знову. Злі солдати розстріляли ледь не половину безвинних жінок. З Москви приїхала комісія, і жіночу зону розформувала, жінок розкидали по різних зонах, Шведова розжалували до старшини й перевели служити на десяту, а потім на нашу сьому зону. Ось хто такий Шведов.
— А й влада, бач, яка: ката, якого слід би стратити, тільки розжалували! — обурився Зеленяк.
Петрукас покрутив вологим окрайцем хліба, хотів покласти на радіатора досушувати, та, припустивши, що Шведов може повернутися, почав їсти.
Мене глевкий хліб не вельми мучив. Після того, як я захворів анацидним гастритом шлунка і соляна кислота опустилася до нуля, мені хотілося кислого. Ніщимні каші — ячна, січка, вівсяна і пшоняна — в шлункові ставали грудкою глини, що тупим болем підпирала під ложечку і не давали перепочинку, а коли їв суп із цих круп з кислим хлібом чи російські “щі”, то біль часом і припинявся. Мої колеги зі здоровими шлунками були голодні, бо ж їжі бракувало, і в крамниці харчів не було. А я не відчував голоду. Ще на початку табірного життя намагався довідатися, якою нормою права регулюють харчування в’язнів. Начальство відмовилося дати на руки офіційні постанови про норми харчування для різних режимів та для різних категорій в’язнів, але згодом інформація стала доступною. Виявилося, що совітська пенітенціарна система підходить до справи і по-науковому, і з урахуванням міжнародного права. Отож після Другої світової війни ФАО (Міжнародна організація з сільського господарства й харчування ООН) на підставі вивчення режиму утримання в’язнів у німецьких концтаборах, встановила: добовий раціон в 2400 к/калорій — це голод, 2700 к/калорій — хронічне недоїдання.
За життя Сталіна імперія була наглухо ізольована від світу, а масштаби нищення людей, приховувала від совітських громадян тотальною цензурою, а по-друге, виправдовувала класовою боротьбою.
По смерті Сталіна хрущовське керівництво почало своє володарювання з того, що продовжило комуністичні репресії і 1954 року розстріляло й танками розчавило беззбройні заворушення політв’язнів у Кенгирі, Карабаші, Тайшеті, Рейшоті, Джезказгані, Балхаші й на Сахаліні. Масштаби звірства були такі, що їх не можна було приховати і демократичний світ довідався про них. Влада зрозуміла, що більше не вдасться приховувати від світу репресивні методи керівництва й почала маневрувати в бік лібералізації режиму. Як я вже згадував, амністії 1954, 1955 років та комісії ВР СРСР 1956 року звільнили з концтаборів кільканадцять мільйонів в’язнів, критика культу Сталіна змінили політичні обставини в імперії. XIX з’їзд засудив масові репресії і проголосив курс на відновлення соціялістичної законности.
Після десятиріч суворої ізоляції від зовнішнього світу 1957 року влада погодилася провести в Москві Всесвітній молодіжний фестиваль, на який приїхало тисячі іноземців. Виникло прагнення пом’якшити зовнішню суть диктаторського режиму. З огляду на цю нову політику комуністичні вчені системи МВС запровадили норми харчування: 2430 к/калорій для в’язнів, що тимчасово не працювали чи не виконували норми виробітку і 2740 к/калорій для в’язнів, що працювали на загальних роботах (при виконанні плану). Так, перша категорія не є в стані хронічного голоду, бо ж від цифри ФАО — на 30 к/калорій більше, і не в стані хронічного недоїдання, бо від цифри ФАО — на 40 к/калорій більше. Чудово! Жодна Міжнародна комісія не може сказати, що у совітських концтаборах (зауважте — у мирний час!) в’язнів годують гірше, ніж у німецьких концтаборах (у час війни!).
Командир теренової боївки Іван Ільчук
На соснових колодах, що в робочій зоні неподалік від перепускної вахти, збиралися люди з різних цехів, щоб почекати коли наглядачі почнуть пропускати до житлової зони. У гурті — Степан Вірун, Іван Долішній, Степан Іллюк, Іван Струтинський, Роман Гурний і я. Три литовці сіли трошки осторонь і гомонять собі по-литовськи. Підходить Іван Ільчук — кремезний середнього зросту світлоокий волиняка. Підняв руку, в знак привітання: