Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 73)
Підійшли до села, і Антон обізвався:
— Ходімо до сестри. Дасть чогось попоїсти.
— Та в нас у портфелі ще є харчі, то чого ж заходити до хати? Ходімо вже просто на цвинтар? Ти ж і вночі знайдеш могилу батька.
— Ну, та хочеться і з сестрою попрощатися.
Марно було відмовляти. Антон діяв, мов зачарований сновида. І був у ньому не колишній відважний сильний вольовий націоналіст, а якийсь його двійник, якась його тінь.
Коли підійшли до хати, і він легенько постукав у шибку, пролунав глухий постріл ракетниці і небо освітилося білим штучним світлом. Одночасно пролунала команда командира роти до солдат оточити хату, ввірватися на подвір’я і схопити нас. І до нас: “Стій! Ні кроку назад! Уперед, до стіни! Руки вверх і прикласти до стіни!”.
Голос командира тремтів. Він заїкався зі страху, хотів наказувати щось солдатам і не знав, що їм сказати. Потім трохи зібрався з духом і наказав командирові першого взводу обшукати нас.
Мабуть, емведешників інструктували, як завжди в таких випадках:
— Державні злочинці особливо небезпечні, озброєні і відчайдушні. Не бажаючи повертатися у концтабір, можуть застосовувати зброю, тож будьте обережні й сміливі.
Такі інструкції залякували і солдатів і офіцерів. Цей страх виявлявся у всіх їхніх наказах і діях, дарма що у нас зброї ще не було.
Рота, яку спрямували ловити нас, була розосереджена по всьому селу і спостерігала за всіма місцями, де ймовірно ми могли з’явитися.
* * *
Чинити опір чи тікати не було жодної можливости. Нас закували в ручні кайдани, посадили у різні авта і привезли до слідчого ізолятора Рівенського облуправління КДБ.
Небо почало сіріти. Ми цілу ніч не спали, коли я опинився в камері з ліжком, то відразу заснув.
В яку камеру посадили Олійника, не знаю. Мабуть, у другому кінці коридору, щоб не могли перестукуватися чи поговорити через унітази. Спати мені дали не більше двох годин. Підняли. Голова, як бубон, гула. Привели до кабінету слідчого. Посадили неподалік від нього навпроти стола. Біля стіни за метр від мене сидів старшина. Другий мент сидів поруч зі слідчим. Слідчий сказав:
— Мені доручили вести вашу справу, тож слід познайомитися. Я слідчий з особливо важливих справ майор Позуботков. Як ваше прізвище?
— Ви знаєте, як моє прізвище.
— Я мушу записати в протокол з ваших уст.
— Вам доведеться писати це не з моїх уст.
— Ви відмовляєтеся відповідати на питання?
— Так, відмовляюся.
У цей момент двері камери відчинилися і до камери зайшли — як ти думаєш, хто? Заступник оперативного уповноваженого КДБ Яваського управління підполковник Потапов і начальник Рівненського слідчого ізолятора КДБ.
— Ну, що Семенюк, — уїдливо проскрипів крізь зуби мордовський кадебіст, — погуляв на волі?! Вражина!.. Розмахується і з усієї сили б’є мене в сонячне сплетіння. Я похитнувся назад, випростався, стискаю кулак і намірився загатити йому в щелепу, але старшина, що сидів поруч, схопився і відбив мій кулак у бік.
— Ага… то ти ще й боронитися хочеш! — заверещав Потапов і садонув мене вдруге у сонячне сплетіння. Підскакує старшина і б’є мене у спину.
— Ти знаєш, що таке камерний футбол? — заверещав мордовський кадебіст. Зараз відчуєш! І другий старшина б’є мене в груди. Я лечу на першого. Слідчий встав із-за столу і дивиться, а начальник слідчого ізолятора і мордовський кадебіст стоять у готовності допомогти двом старшинам мене гамселити. Я знав, що перша, стояча, стадія цього “футболу” приводить ментів до сказу, і коли людина вже нездужає стояти й падає додолу, то, оскаженілі, вони, переходячи від кулаків до носаків, можуть поламати ребра, руки, ноги і загалом можуть затовкти на смерть, тож старався триматися на ногах, проте черговий удар мене збив з ніг і я повалився.
— Досить! — наказав начальник слідчого ізолятора. — Старшина, принеси наручні кайдани, ми йому зв’яжемо залізом руки. “Семенюк, — звернувся він до мене, — назвіть ваше ім’я і прізвище слідчому для протоколу”.
Я промовчав.
— Майор Позубоков, — звернувся до слідчого начальник ізолятора, на підставі рапорту командира роти капітана Пузанова про затримання Антона Олійника і Романа Семенюка підписуйте постанову про порушення кримінальної справи проти Романа Семенюка за статтею про втечу з місць ув’язнення. Старшина Миглюс, відведіть Семенюка до камери! А я дам вказівку належно оформити прибуття в наше розпорядження двох затриманих націоналістів.
Начальник ізолятора і мордовський кадебіст вийшли з кабінету. За хвилину прийшов мент з наручними кайданами. Я нездужав чинити опір, і він надів їх на мої руки в мене за спиною.
— То як ваше прізвище, ім’я та по батькові? — повторив слідчий питання.
Я промовчав.
— Не хочете говорити?
Я промовчав.
— Нічого, ще заговориш! — гаркнув роздратовано. — А тепер іди до камери. Старшина, відведіть його. В камері кайдани здійміть.
Я встав. Вся верхня частина тіла горіла жагучим вогнем. Ступив крок і коли поставив ногу додолу, гострий біль шпигонув у правому нижньому ребрі і в лівому — посередині і, здається, не було такої клітинки тіла, щоб не боліла.
— Що, болить? — злорадно кинув слідчий мені у спину. Бач, як тут уміють!
— Бачу, як умієте.
— А якого ж вороги радянської влади хочуть до себе ставлення? Двері кабінету зачинилися, і я почовгав потихеньку до камери.
У камері менти зняли наручники. Я спробував лягти — болять груди. Сів на стільця біля столу, підпер руками голову, намацав позу, що давала дихати без болю і задрімав. Проснувся, коли мент постукав у двері, відчинив годівницю, і жінка в білому халаті поверх військової уніформи запропонувала взяти обід. Пообідав і спробував лягти на ліжко. Довго вовтузився, заки пристосував матраца, і ковдру, і подушку так, щоб боліло найменше й заснув. Проспав вечерю і спав до самого рання. Вранці почувався краще: боліло не все тіло, а лише в окремих місцях. Після снідання повели до слідчого. Слідчий говорив лагідно, звинувачував мордовського кадебіста і сказав, що після вашої втечі йому погрожували вигнати з КДБ, розжалувати і спрямувати в зону наглядачем, і врятувало його від цього тільки те, що нас обох зловили.
— То мав би дякувати, — відповів я, — а він пустив мене, мов футбольну кулю, між двох наглядачів.
Слідчий дав мені прочитати й підписати постанову про порушення кримінальної справи за статтею про втечу з місць позбавлення волі. Я підписав, мене відвели у камеру і більше двох тижнів не викликали на допит.
Далі, за словами Романа Семенка, слідство пішло за схемою: кого ви знаєте в 11-й зоні, хто вам допомагав, хто пиляв стальні штирі, як ви до них підходили, як відходили, де ховали ножівки, хто з наглядачів чергував у ніч втечі?
Про людей він відмовлявся говорити, про пиляння казав, що пиляв сам. На питання про мету втечі відповів, що надокучило сидіти в концтаборі.
Чекісти готували страту Олійника і хотіли, щоб Семенюк дав їм певне виправдання. По-всякому слідчі намагалися витягнути з нього визнання, що втекли вони з метою боротьби проти влади, а не з метою звільнитися від неволі. Коли б Роман визнав, що втекли з метою боротьби проти окупації, то можна було б кваліфікувати їхні дії як підготовку до зради, тобто — втеча (стаття 183 Кримінального кодексу УРСР) плюс стаття 17 КК (готування до злочину) і стаття 56 КК (зрада батьківщини).
Готування до зради кваліфікують як зраду. Зрада передбачає смертну кару, і їх можна було б стратити. Розуміючи це, він кожного разу повторював, що тікали, бо надокучило сидіти у неволі. На це вказував і той факт, що їх упіймали беззбройних.
Другий напрямок підготовки до страти Олійника. Через агентуру чекісти винюхували настрої зеків у зоні. В’язні знали Олійника як надзвичайно самовідданого націоналіста, фізично дужого, сміливого й рішучого. У всій зоні склалася думка, що чекісти скористаються втечею, щоб його знищити. Напевно й агентура доклала свого: мовляв, ясна річ, що розстріляють! Якщо у нього вистачило нервів перепиляти два таких товстих штирі у воді, у холоді, то ніяка загорожа його не втримає. Ясно, що його стратять.
Коли закінчилося слідство і слідчі показали Семенюкові матеріали для ознайомлення, стало зрозуміло, що Олійник спочатку просто відмовлявся говорити зі слідчими. Лише місяців за три у протоколах починають з’являтися його свідчення. Свідчення не фактів, що стосувалося їхньої втечі, а — заяви, причому що далі, то довші, гостріші й відверто антиімперські. Мабуть, він зрозумів, що його стратять, і вирішив залишити нащадкам, що колись у самостійній Україні вивчатимуть справи, свідчення своєї безмежної любови до України, такої ж безмежної ненависти до московських окупантів і свідому гибель за неньку-Україну.
Чекісти, мабуть, здогадувалися про це, бо далі стали записувати його політичні заяви все коротше і стисліше, явно не бажаючи перетворювати протоколи допитів у виклад самостійницьких ідеологічних лекцій українського націоналістичного фанатика.
Справу Романа Семенка відокремили. Проблема втечі не складна, хоч допитували багато в’язнів і наглядачів і нагромадили багато паперів. Привезли в Мордовію, засудили районним судом, і додали три роки терміну і, врешті-решт, запроторили до Володпмирсь-кої в’язниці, де я з ним і зустрівся.
З Олійником чекісти вчинили велику пропагандивну виставу-фальсифікацію. Розкопали якусь братську могилу і представили Олійника відповідальним за розстріл тієї групи людей, що в ній похована. Розтрубили це на весь Березнівський район і всю область. Взялися проводити мітинги громадян із засуджуванням всіх націоналістів загалом і Олійника зокрема. Процес фальсифікації матеріялів на Олійника, антиоунівської істерії та комуністичної пропаганди розтягнули на цілий рік. На завершення провели судову розправу — присудили Олійника до страти і в Рівному розстріляли.