Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 64)
За період відлиги від 1956 року в Союзі видали трохи цікавої політичної, історичної, соціологічної літератури, зокрема, й закордонних авторів. Якась дещиця з цікавого потрапила і в зони. Ці книги мали різні люди. Українці мали своїх двох неофіційних бібліотекарів: Богдана Германюка із Коломийської групи й Олексу Маменка з Краматорська. Германюк мав кілька великих валізок з літературою, переважно історичною. Мав усі томи Соловйова “История России с древнейших времен”, усі томи історії Росії Ключевського, велику рожеву “Історію Української РСР”. Маменко мав переважно філософську літературу: німецьких філософів (ясна річ, окремі твори) Гегеля, Канта; англійських (Спенсера, Юма); двотомник Григорія Сковороди, Хуана Уарте “Исследование способностей человека к наукам. У когось із наших була “Социология” Пітирима Сорокіна, “Психологическая война” Лайнбаржера, Гельвеція “О человеке” і “Об уме” та деякі інші книги. У Москві видали книжку Одуєва “Так говорит Заратустра” про Ф. Ніцше та його Заратустру.
Я жадібно всотував знання з цих книг. Університетські п’ять років дали знання юриспруденції та знань з історії України. Тут з’явилася можливість поглибити пізнання рідного краю і я користав з неї. Щоправда, старі бандерівці часом закидали: “Навіщо забивати свою голову російською історіографією, коли вона вся антиукраїнська?” “То дайте мені не антиукраїнську”, — відповідав я. — Дайте Грушевського, Антоновича або Величка чи “Історію русів”. Не даєте. Тож читаю те, що є. А антиукраїнський дух у російських творах я розпізнаю, і він мене не зіб’є на манівці”.
А втім, розповім повчальний епізод у взаєминах книга-читач. Кажуть: кожен з книжки бере стільки, скільки спроможний взяти. Він збагачує себе тим, що взяв, і використовує це в житті. Читач підкорює собі ту частину автора, яку освоїв. Буває інакше: автор книгою полонить читача. Так сталося з кількома моїми друзями. До зони надійшло два примірники книжки Одуєва “Так говорит Заратустра”. Її прочитав Степан Вірун, потім Святослав Вітер. Книжка не просто їм сподобалася, а захопила, і вони створили навколо неї ажіотаж. Почали імітувати погляд на навколишні обставини і своє ставлення до них з позицій Ніцшевої надлюдини.
Прецінь, добре діло упевненість у своїх силах, у собі. Але коли при цьому забувають про реальні обставини безпосереднього і дальнього суспільного оточення, тоді з’являється не людина, яка впливає на розвиток навколишніх обставин і яка більшою чи меншою мірою підкорює їх своїй волі, а Дон Кіхот: він — одне, обставини — інше. І неспівмірність, невідповідність дій ситуаціям викликає лишень сміх: замість взяти багато доброго з книги, вони стали її жертвами, до того ж ажіотаж швидко примножував ці жертви.
Зрештою, шкоди від цього нікому не було, бо бурління душ не вилилось в якісь практичні дії, а обмежилося лише психологічними турбуленціями.
Мода на лікування бджолами ущухла тоді, коли Дужинський після джмеля потрапив до лікарні, трохи не сконав і пролежав там два дні. Мода наслідувати образи Ніцшевої надлюдини тривала значно довше, близько року, заки здоровий глузд остудив збурену уяву моїх друзів і опустив на твердий ґрунт грішної землі. Хоча, як на загал, то краще переоцінювати свої сили, ніж недооцінювати їх.
Якось увечері зібрався чималий гурт молодих коломийчан: Германюк, Струтинський, Ткачук, Площак, Юрчик, Тимків, тернополянин Кравчук, волиняк Андрусяк, був звичайно і я. До нас підійшов командир тернопільської військової округи Омелько Польовий: “Слава Йсусу Христу!”
— Слава навіки! — відповіли.
— Чого не співаєте?
— Справді, — відізвався Ткачук. І до мене: — Заспіваймо!
Він почав, а всі підхопили повстанської:
Приспів
Приспів
Приспів
— Давайте перейдемо подалі від штабу, — запропонував Польовий. — Можна до лікарні. Звідти менше долітатимуть звуки до чергового офіцера. Усі погодилися. І, співаючи, перейшли, далі. І я завів:
Пісню всі знали, і голоси зазвучали злагоджено і гучно.
До співочого гурту поволі підходили й підходили українці. Різні — і бандерівці, і поліцаї. Поліцаїв не проганяли, і вони підключалися до співу. Коли доспівали, Юрчик кинув:
— Бач, і поліцаям (що звучало, як “донощикам”) хочеться поспівати…
— Таж вони також українці.
— Авжеж, як би не скурвився українець, а не може викинути з душі любов до пісні.
— А потім понесуть кумові, про що ми тут гомонимо.
Аби припинити напрямок балачки, що міг зіпсувати весь вечір, я завів:
Її всі знали. У кожного, як і в автора Руданського, душа квилила за рідним краєм, і нерідко, бувало, пісню мугикав собі хтось під ніс на роботі чи в дорозі.
Потім Ткачук заспівував одну пісню за другою. З гурту ставав все кращий хор, і спів все ніжніше пестив вухо, все глибше проникаючи в серце.
Боже, як багато в ньому глибинно-українського, свого, рідного!
Підійшов черговий старшина. На нього не звернули уваги. Він мовчки обійшов гурт, постояв, заки скінчили пісню й каже:
— Антирадянських пісень співати не можна. Заборонено.
— А які антирадянські пісні ми співали?
— Я не знаю ваших слів, але в нас є такі, що знають.
— Ми співаємо народних пісень, — пояснив я.
— Так ваші ж народні — антирадянські.
— Старшина, не сміши курей, — кинув Площак.
— Я зараз запишу твоє прізвище і будеш завтра пояснювати замполіту майору Толбузову.
— Та ваш Толбузов тупий, як сибірський валянок, що він може втямити? — відрубав Андрусяк.
— Ваш Литвин розбереться, — кинув старшина.
— Та він не наш, а ваш, — зауважив Польовий.
— Старшина, — звернувся я до нього, — чи закон забороняє співати?
— Не забороняє. Забороняє антирадянські співи.
— Ми це врахуємо, — відповів Струтинський.
— І тихіше співайте, — кинув наостанок старшина й відійшов.
— Москалі чортові, присікуються…
— Хочуть, щоб ми мовчали…
— А дідька їм лисого…
— Шляк би їх трафив…
— Кажуть, що в Сосновці є кілька українських сімей. З колишніх засланих куркулів. Так вони раді, що ми співаємо, і просять ментів не забороняти.
— А де ж вони працюють?