Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 63)

Біля барака хтось гукнув Арсена. Він відгукнувся і побачив у бараці звичайне в’язенське життя. Ніхто там нині не думав про небо. І Арсенові здалося, ніби він спустився до цих знайомих в’язнів у це приземлене буденне товариство. Звідкілясь зверху — такий недоречний зі своїми високими мріями. Добре, що вони не підозрюють про його настрій, а зовні він такий самий, як і всі вони.

За пару днів Кравчук зустрів мене і питає про настрій Скляра.

— Він якийсь дуже зосереджений на своїх думках, — почав я. І настрій у нього не просто невеселий — від нього віє трагізмом. Скажи, Степане, відколи ним опанував цей настрій?

— Знаєш, Левку, у кожного бувають періоди журби. Героїчне місце у національно-визвольній боротьбі підносить людину на рівень національного оптимізму, але не можеш перебувати постійно у оптимістичному настрої, коли що не день, опиняєшся ось у цих зеківських умовах, коли у неділю і будень носиш чорну куфайку і на голові чортвіть-батька знає що: і не військова пілотка, і не жидівська ярмулка, а щось таке, що обличчя кожного зека робить смішним чи дурним, або клоунським. Суперечність між високим призначенням і оцим нікчемним і принизливим життям і викликає час від часу журбу. Може, і в Скляра це той період.

— А ти не думаєш, що в його душі тепер щось глибше, драматичніше?

— Може бути, хоча навряд.

— А коли на зека находить не просто дводенна журба, а щось значно глибше, у який бік воно розвивається: у бік зради, чи в бік втечі?

— Знаєш, Левку, людей, що йдуть на крайнощі на ділі, а не на словах, зовсім мало, либонь, менше одного відсотка. Переважно пожуриться-посумує-потужить день-два-три та й повертається до бадьорого ділового настрою. Може, так буде і зі Склярем.

— Степане, розваж його тугу. Походи з ним, розкажи, що його чекає не тільки Україна, а й багато жінок, що нудять світом без чоловіків. Серед них він знайде собі з доброю душею і роботящими руками. Я знаю, що ні ти, ні я не вміємо дивитися на життя як на сценічну гру, яка не варта того, щоб у ній бачити щось серйозне і тяжко переживати. Але спробуй вдатися до грайливого й пустотливого тону, зобрази роль людини, яка не задумуючись глибоко, йде по життю, весело граючи комедію людського життя.

— Пане Левку, не вийде така п’єса щодо Скляра. Він — людина, яка серйозно сприймає життя і свою життєву місію ставить вельми високо. Грайливий тон не для його вдачі. Тобто він може будь-що переводити в жарт, та жарт же — хвилевий настрій. Він неспроможний зачепити людську душу глибше.

— Якщо не можна життя представити як несерйозну сценічну гру, тоді спробуй вдатися до зображення середньовічного лицарськи-залихвацького ставлення до життя, як до такого, яке має сенс лише доти, доки є можливість картинно ризикувати життям. Лицарі шукали нагоди виявити свою сміливість, шляхетність, відданість лицарському обов’язку. Не велика ідея їх штовхала на герць, а потреба показати свою сміливість та легку гру життям. Відроди ці лицарські образи в уяві Скляра і скажи, що життя зберігає місце для його лицарського подвигу — хай лишень має терпець почекати.

— Я спробую, — кинув Кравчук.

Ми попрощалися. Та я все ще думав про Скляра: навряд чи допоможе йому Кравчук. А може, й допоможе — все залежить від космічної хвилі: удасться поєднати Скляреву на Кравчукову оптимістичну, то повернеться оптимізм, а не вдасться, то й піде Скляр у інший світ. Його доля — це ота космічна воля, що несе людину вперед у своїх обіймах. Може, вона не однозначна і тому, либонь, Кравчукове завдання має сенс.

Скляр закінчив робочу зміну, помився, і вийшов із тартаку.

Хвиля смердючого повітря огорнула його полізла в очі рот і ніс — це ацетоновий лак з фарбувального цеху. Вентилятор висмоктує цей сморід з фарбувальної камери, але вітер часто підхопить його з комина і, замість нести вверх і далі за зону, шугане вниз і розвіє по долу робочої зони, оповиваючи слюсарів, електриків, верстатників — працівників сусіднього цеху.

Скляр заплющив очі на хвильку, щоб захистити їх від їдучого смороду і уповільнив ходу. Прецінь, він думав про те, що рабська праця висмоктувала й висмоктує його сили. Мине п’ять-десять років і він просто не буде здатен носити зброю. Руки тремтітимуть, як тремтять у п’ятдесятирічних повстанців. Такими пальцями не можна спустити спускового гачка карабіна плавно й рівненько, отже, не можна влучно стріляти. Лаки, фарби, кислоти зіпсують очі. І, либонь, подумає: “Як у Лук’яненка, в якого прес гарячого склеювання казеїновим клеєм з якоюсь ще там заразою за два місяці роботи зіпсував зір до мінус трьох. Смішно дивитися, як він на інший кінець стадіону махає рукою привітання не тому, кому треба, або проходить повз друзів, не привітавшись. Хіба з таким зором можна брати карабіна до рук?!”

* * *

Осіння прохолодна ніч. Опалювальний сезон ще не настав і в бараці холоднувато. Я підтягнув комір ближче до бороди і на тонку байкову ковдру накинув куфайку. Її не вистачало: натягнеш на плечі — ноги мерзнуть, потягнеш на ноги — плечі мерзнуть. З другої половини ночі в бараці стає тепліше — в’язні надихають. Проснувся, щоб перевернутися на правий бік і перетягнути куфайку з плечей на коліна, коли повітря розрізала гостра автоматична черга і чорні нічні вікна освітило біле світло ракети.

Барак ожив і загув: “Що трапилося?”, “Де стріляють?”, “По кому?”

Я зіскочив з другого поверху і почав хутко одягатися. Це він — блиснуло в голові! Засвітила ще ракета. Проторохтіла ще коротка автоматна черга. По звуку Другої черги в’язні зорієнтувалися, до якої частини охоронної смуги бігти — за барак адміністрації й санчастини.

Я прибіг одним з перших. Прожектор від вартової вежі яскраво освітлював вузьку смугу вогневої лінії. Біля дощатого паркану лежав чоловік у в’язенському одязі. З верхніх рядів колючого дроту звисала якірна мотузяна драбина. Нижній її кінець теліпався з метр над землею. Дріт ще не зовсім заспокоївся і ледь помітно погойдувався. Обличчя в’язня було повернуте донизу і упізнати, хто це, було важко. Перегукувалися: “Хто то?” Почали кричати вартовому на вежу: “Убивця! Убивця! Кат!”

— Міг же поранити в ногу — і того б досить, а не вбивати! — кричав один.

— Бездумна сволота! — волав другий.

— Його нагородять додатковою десятиденною відпусткою додому за душогубство! — уїдливо докинув третій.

— Кого застрілив? Борця за свободу, а ти, сопляк, захищаєш рабство! — закричав я.

На вежі з’явилося ще два вартових. Один пристосував кулемет у бік мертвого та до величезного натовпу живих в’язнів, другий — спрямував крес у протилежний бік.

У зону запустили роту червонопогонників і кілька десятків наглядачів. Вони розсипалися по зоні. Кілька з них по дерев’яному трапу прийшли до того місця, де зібралося найбільше в’язнів, а по вогневій смузі до мертвого прийшло кілька наглядачів та два в’язні з марами. Тим часом надворі вже добре розвиднілося, і можна було розгледіти дії в’язня.

У внутрішній загорожі з колючого дроту в один ряд, що відразу за дерев’яним трапом (по якому кожна зміна наглядачів обходила весь периметр внутрішньотабірних охоронних споруд), було перекушено два нижніх дроти кусачками і відігнуто. Цього було цілком достатньо, щоб проповзти під третім рядом знизу, не зачепивши його.

Потім в’язень перейшов заволочену і чисту вогневу смугу і доволі вдало кинув якірну мотузкову драбину: двома якорями вона добре зачепилася за верхню нитку колючого дроту. Він підтягнувся і почав лізти вгору. Вартовий його помітив, мабуть, тоді, коли голова порівнялася з верхом дротяної загорожі і без попередження зробив коротку прицільну чергу з автомата. Від вежі до в’язня метрів сімдесят-вісімдесят. Вся охоронна смуга освітлена електрикою, і вартовий не промахнувся. Поза тіла виглядає так, що в’язень помер відразу і додолу звалився уже без свідомости. Коли до тіла підійшли наглядачі і повернули його, я пізнав у ньому людину, про яку так багато думав останнім часом.

І раніше в’язні стояли перед небіжчиком з оголеними головами, а коли наглядачі вирівняли тіло і повернули обличчям до в’язнів, усі тричі перехрестилися і кожен проказав свою молитву:

“Царство небесне, — мовив я ледве чутним голосом, — тобі, славний козаче. Ти вірно служив Україні і тепер душа твоя полине в рідний край.

І хай увіллється в дух Наливайка, Сагайдачного, Хмеля і всіх славних лицарів козацького роду!

І хай приймуть тебе в свої обійми Наталка і Яструб — ці образи любови й твердости українського духу!

Як жаль, як безмежно шкода, мій друже Арсене, що тебе більше не буде поміж нас!

Боже праведний, Творче всесильний, заповни місце Арсена іншим щирим сином України, щоб не послабнули наші лави!

Він — син свободи, упав у зіткненнях з системою рабства.”

За Сосновкою в лісі з’явився свіжий невеликий, продовгуватий горбок землі. Поряд — кілок з невеличкою фанерною табличкою і на ній номер. Не прізвище, а номер справи українського націоналіста. Над могилою — молода струнка сосна. Вона ростиме вельми добре… На кістках палкого патріота України — Арсена Скляра.

Одуєв і його “Так говорит Заратустра”

Після повстань і заворушень політв’язнів у 1953–1954 роках, після амністій 1954, 1955 років, після комісій Президії Верховної Ради СРСР 1956 року, після звільнення кільканадцяти мільйонів та відокремлення кримінального контингенту від політичного режим утримання політв’язнів незрівнянно пом’якшав. Як я вже згадував, ліквідували сотні концтаборів на півночі і сході СРСР і їхні рештки зосередили переважно у мордовських концтаборах. Тут поступово режим посилювали і зводили харчування в’язнів до напівголодного.