Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 61)

— Арсене, ти не думав про втечу? Коли б втекло звідси п’ять-десять чоловік, то можна було б організувати боївку і продовжити боротьбу проти окупантів?

— Я бачив чимало спроб, одначе успішних не було. Навіть і тоді, коли людям вдавалось вийти за межі концтабірних поселень і влитися в середовище совітських людей, і тоді їх скоро виловлювали. Загалом ця думка завжди тривожила мене. Я часом повертаюся до неї і починаю обдумувати і ніби вже складати план, але поки що кожного разу якийсь аргумент виявляється нездоланним і зупиняє волю діяти, і я знову переходжу до обдумування.

— На жаль, я добре розумію безперспективність збройної боротьби в теперішніх історичних умовах. Минув час збройної боротьби. Якщо тепер братися за зброю, то треба зразу розуміти, що привернути людей до збройної боротьби неможливо. Суб’єктивна готовність воювати п’ятьох-десятьох націоналістів — це вихід для таких людей, як ми, з величезними строками ув’язнення попереду, бо як п’ятнадцять років тліти, то краще спалахнути яскравим світлом та й погаснути. Такий спалах не перетвориться у збройне повстання. Відчайдушність кількох осіб — не той чинник, який може розпалити суспільну пожежу. Але таким людям, як ми, з величезними строками ув’язнення — це вихід. Проблема лише в тому, як це зробити, щоб не продовжити і без того вже довгу вервечку невдач?

— Дивіться, Левку, яка тут охорона: за кожним із чесних націоналістів чекісти призначили слідкувати по кілька сексотів. Один спостерігає в бараці, другий, коли ходите по житловій зоні, третій — в робочій зоні на місці роботи, четвертий — куди в робочій зоні ходите — одне слово, нас ніколи не випускають з-під нагляду.

Друга система охорони: загорожа з колючого дроту, вогнева смуга, високий паркан з кількома рядами колючого дроту зверху, вздовж зовнішнього боку паркану широка смуга стальної канителі з пружного стального дроту різної товщини, на кутках зони вежі з озброєними солдатами-вартовими. Ці смуги освітлені. На вежах є прожектори, які можуть спрямувати солдатів вздовж смуг. У солдат є ракетниці, і в разі групового нападу на вежу чи смугу, вартовий ракетою підіймає на сполох всю збройну охорону — тих, хто на варті і тих, хто живе поблизу. Є радіозв’язок (в додаток до телефонного) з управлінням Дубравної ВТК.

Третя система охорони: цивільне населення ближніх сіл, найняте чекістами собі на допомогу, і в разі, якщо хтось із цих селян побачить незнайому людину, він зобов’язаний негайно повідомляти своїм зверхникам. Не треба думати, що ця система працює менш ефективно, ніж перша. Чекісти надресирували цю місцеву мордву доволі добре.

Четверта система зовсім інша — це ціла комуністична тоталітарна поліцейська система. В разі втечі в’язнів за межі концтабірних поселень, влада оголошує всесоюзний розшук: розсилає до можливих місць появи втікача вказівки чекістам і міліції слідкувати, розсилають фотокартки до міліції, що охороняє авто- і залізничні вокзали, аеропорти тощо. Система прописки паспортів громадян у цьому вельми їм допомагає. Всесоюзний розшук триває шість місяців. Ці шість місяців важко пережити. І втікачі, яким удавалося вислизнути за межі концтаборів, як зазвичай, за ці місяці потрапляли знов до рук влади.

— Ви знаєте випадки, — питаю я, — коли б в’язні втікали і їх більше не повернули в концтабір?

— Знаю. Такі випадки бували. Бували на Колимі, на Єнісеї, на золотих копальнях Лени. Але ніхто не знає, чи їм удалося добути паспорти на інші прізвища, поселитись, влаштуватися до праці чи якось ще легалізуватися і доживати віку, чи вони загинули в дорозі. Вам, мабуть, уже розповідали, як на Колимі загін в’язнів понад 100 осіб роззброїв конвой і зі зброєю рушив до Берингової протоки, як їх знайшли літаками і з повітря всіх розстріляли. Може, не всіх? Може, хтось уцілів? Може, комусь удалося добратися до цивілізованої землі? Напевно розповідали вам про успішну втечу групи в’язнів і нашого людоїда, що рушила в бік Афганістану і чим все закінчилось?

— Так, — відповів я, — розповідали. Треба буде колись окремо про кожен такий епізод розпитати в подробицях.

У 1958–1961 роках в самій Сосновській зоні в’язні ходили на вечерю до їдальні, хто як хотів. Коло штабу був підвішений до стовпа стальний балон. Черговий мент брав шворінь і бив по ньому. Балон гудів на всю житлову зону. За тим, коли і як мент бив по балону, в’язні знали, що означає сигнал: побудку, шикування по загонах для вранішньої перевірки, снідання, до праці, вечірня перевірка, до сну чи на сполох для загального збору. Після сигналу “до праці” в’язні виходили з бараків і по одному, по два чи юрмою йшли до прохідної вахти, де за обліковими картками, що на вахті були заведені на кожного в’язня, їх пропускали до робочої зони і назад. За сигналом “вечеря” в’язні брали з собою горнятка й ложки, а хтось пляшку з олією, щоб змастити кашу, і йшли хто з ким до їдальні.

Як уже згадувалося, з кінця 1961 року почали помаленьку загвинчувати гайки і за 1962 рік привчили ходити бригадами: бригадою в їдальню, з їдальні, в кіно, до праці і з праці. Коли хтось запізнювався, наприклад вийти з їдальні, щоб іти до барака, то бурчала вся бригада. Водив мент, але часто він доручав це робити шниреві, а черговий офіцер здійснював загальний нагляд і вносив у цей рух більший авторитет влади й більшу суворість.

У Скляра боліли зуби, він швидко не міг їсти, коли вже вся бригада вийшла з їдальні, він ще дожовував хліб. Всі це знали і зі співчуттям спокійно чекали. Тим часом старшина Карпов висловлював невдоволення:

— І чого він там бариться! Примушує всю бригаду чекати!

— Зуб розболівся в нього, — зауважив Онищук.

— Зуб… Подумаєш, велике діло зуб, — продовжував Карпов, — не можна затримувати всіх.

Тим часом з дверей вийшов Скляр, на ходу дожовуючи хліб, і став у задній ряд.

— Бригадо, до житлового барака кроком руш! — скомандував Карпов. І до Скляра: — Ти що так затримуєш бригаду? Через тебе тут змушені всі стояти!

— Ви що “тикаєте”? Я що з вами разом свині пас чи що? — кинув гостро Скляр.

— Велике цабе знайшлося!..

— Не велике цабе, а виконуйте ваші ж правила!

— Ви чого затримуєте всю бригаду? Вся бригада змушена вас чекати, — правив своєї Карпов.

— Так не треба було чекати. Вели б без мене людей до барака, а я б потім прийшов сам, — не здавався Скляр.

— Самому не можна ходити.

— В’язні знають, що я швидше їсти не міг і не ремствують, а ви чіпляєтеся.

— Ви завжди знаходите причину порушувати режим, — не здавався Карпов. — Я вас добре знаю. У вас то черевик порвався, то вас із друзів хтось затримав, а тепер зуб заболів.

— А ви, — відповів Скляр, — не можете, щоб не присікатися. За всяку дрібницю чіпляєтеся, щоб допекти.

— Я не чіпляюся. Я слідкую, щоб ви не нехтували вимогами правил внутрішнього розпорядку.

— Ну що ти, старшино, пристав до Скляра, — втрутився Онищук, — ти ж знаєш, що у нього болять зуби і він не міг так швидко повечеряти, як ми.

— Ти дивись, — оторопів Карпов, — знайшовся захисник! Ви хочете, щоб життя в зоні було краще, як за зоною. Не вийде! Політика партії тепер інша: затиснути ворогів радянської влади, щоб аж пищали! Попереду у нас ще багато можливостей, як це зробити. Он під куфайкою у Скляра цивільний светр. Він його навіть не дуже ховає. Не довго поносить. Скоро здійме!

— Тільки я, — питає Скляр, — чи познімаєте і в стукачів?

— Я робитиму, як накаже начальник табору.

— Але ж має бути бодай якась справедливість: закон, який би він не був, навіть такий, як ваші незаконні правила внутрішнього розпорядку, має бути для всіх однаковий.

— Ну, не може адміністрація виправно-трудової колонії ставитися однаково до тих, хто не виконує норму виробітку і, як наприклад ви, Скляр, що взагалі не хочете працювати.

— Ми є політичні в’язні, — пояснює Арсен, — і сидимо за ідею, а не за дармоїдство.

— У Совітському Союзі немає політичних в’язнів, у нас сидять злочинці.

— Це ваше лукавство називати чорне білим і біле — чорним, а примус і рабство називати свободою.

— Скляр, неправда, — не вгавав Карпов. — Усі держави держаться на примусі. А як же без нього? Без примусу кожен робив би, що заманеться. Та так би все суспільство розвалилося, бо хто ж би захотів сам робити те, що тепер робить з примусу? Тільки примус вносить у суспільство лад.

— Але ж, — каже Арсен, — примус робить людину нещасною.

— Сама людина зробила б себе ще більш нещасною, бо поставила б себе віч-на-віч з дикою неорганізованою природою.

— Це ваша дика азіатчина, що не має зеленого поняття про свободу особи і життя без начальницького батога.

— Ви багато знаєте.

— Стільки, скільки треба.

— Та не ви мене, а я вас ганяю.

— Вас зверху ганяють і нацьковують на нас, як собак: “Куси, куси його!” Ось ви кидаєтеся на нас і гарчите.

— То я собака?! — закричав Карпов.

— Так, собака! — закричав у відповідь Скляр. — Бо не маєш своєї волі, а дієш за нацьковуванням зверху.

Тим часом підійшли до барака, і в’язні розійшлись.

— Днювальний! — гукнув Карпов до шниря Лобова.

— Слухаюсь, громадянине старшина! — відповів Лобов.

— Ключ від кабінету начальника загону в тебе?

— Так, у мене.

— Відчини мені кабінет і сам вийди.

І до Скляра:

— Заходьте!

Скляр зайшов.

— Викладайте все з кишень на стіл. Роззувайтеся і роздягайтеся.