Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 43)
— Ця держава, якщо вона хоче бути бодай трохи правовою державою, має карати за дії, а не за спосіб мислення, і тоді мої взаємини з нею в нормі: я поводжуся чемно і працюю на заводі. До мене не повинно бути претензій.
— Нам не байдуже, що ви думаєте. І доки ви не відмовитеся від націоналістичних думок, доти сидітимете у колонії під вартою.
— Ні одна імперія не існувала вічно.
— Совітський Союз існуватиме вічно.
— Побачимо!
— Побачимо.
— Підпишіть характеристику. Чи боїтеся підписати?
— Чого б це я боявся? Підпишу. Вона мене не лякає і в майбутньому не збираюся від неї відмовлятися чи її підправляти. Взяв його ручку й написав, що з характеристикою ознайомився. У такій фразі немає схвалення її змісту, як немає й заперечення.
— Можете йти. І знайте: якщо ви будете поширювати свої націоналістичні думки серед в’язнів, ви заслужите собі інше місце ув’язнення.
Я встав зі стільця й вийшов. Цікаво, подумав, він позбавить побачення чи ні? А як з пакунком? Може позбавити. А може, не слід було з ним балакати? Спитав би, що він хоче, вислухав та й вийшов мовчки. А, дрібниці. Не слід загалом перейматися змістом цієї розмови. А з іншого боку, кортить же сказати цій владі пару правдивих слів. Хай чують! І хай знають!
“Я не став на шлях зради…”
(Іван Мирон)
У тому ж будинкові, де була електростанція, поруч з її паровими котлами за мурованим простінком стояли два паровозних котли для обігріву деревообробного комбінату. У цій котельні працював кочегаром Іван Мирон. Він був трохи молодший за мене, мав ріст вищий за середній, був статний із світло-русим волоссям. Я не раз підходив до нього в час роботи і ми обмінювалися короткими зауваженнями про різні політичні й табірні новини. Якось я підходжу до нього й дивлюся собі, як він працює. Він, не спостерігши мене, закінчив підкидати вугілля до топки, прихилив лопату збоку до котла, причинив дверцята наполовину, сів на маленького ослінчика і задивився на огонь. Вогонь червоними язиками палахкотів поміж чорних грудок вугілля. Не відриваючи очей і не кліпаючи, він дивився й дивився, як чорні плями поступово меншають і меншають, язики червоного вогню втрачають свої краї і зливаються в один широкий полум’яний потік. Вогонь із червоного переходить у білий, і його яскрава білість починає набувати блакитного відблиску. Гуде. Підіймається все вище. Чорні чавунні секції котла біліють розпеченою ржею і сажею. А він, не моргаючи, вдивлявся і вдивлявся в глибину вогненної стихії. Я тихенько підійшов ближче. Він не бачив мене.
Про що думає цей закарпатець? Либонь, отак колись на своїй Рахівщпні сидів коло вогню, дивився невідривно у його глибину, мов зачарований, і все думав над вічною загадкою: що в ньому, в цьому явищі? Де береться сила перетворювати холодні тверді ломаки у вогонь? Чого він лине в небо і там зникає, залишаючи на землі лишень малесенькі рештки від себе — жменьку попелу? Я кашлянув. Іван відірвав очі від топки і глянув у мій бік. Його очі світилися не цим вогнем, а далекою думою про інше вогнище, про інше паливо, про інші умови…
— Здорові були, Йване! — привітався я.
Він встав з ослінчика і простягнув мені руку:
— Добрий день, пане Левку!
— Про що ви думали про гори, ялини і свою хату?
— Так, згадуються Карпати, батьківська хата, околиці, батько, мати — все таке своє, до болю рідне й дороге!
— Іване, розкажіть мені про свою справу. Я знаю вже кількох осіб із Закарпаття. Щось потроху розповідали про боротьбу у ваших горах, а мені хочеться знати більше. Це не зашкодить роботі, а я маю вільну годину, — попросив я.
Пан Мирон охоче пристав на моє прохання. За його словами, 1938–1939 років у Закарпатті була створена українська держава. У жовтні 1938 року уряд Карпатської України очолив Августин Волошин — великий патріот України і здібний політик. Це була перемога над русофільською течією в Закарпатті. У лютому 1939 року відбулися вибори до першого сейму Карпатської України. Сейм оголосив Карпатську Україну частиною Великої України і прийняв загальноукраїнську державну символіку: тризуб, жовто-блакитний прапор і гімн “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”. Будапешт і Варшава добивалися в Гітлера дозволу на окупацію. Гітлер це доручив Угорщині. Уряд Волошина створив збройні сили під назвою “Карпатська Січ”. Ще перед наступом мадяр поляки спрямували сотні невеликих груп терористів і диверсантів для повалення української влади в районах. Величезну допомогу в 1938 і перших місяцях 1939 року Закарпаттю надала ОУН з Галичини. Звідти націоналісти таємно переходили гори і приєднувалися до загонів “Карпатської Січі”, приєднувалися до поліції для захисту української адміністрації, створювали таємні групи для виловлювання польських терористів. Мадяри рушили проти Карпатської Української держави 40-тисячне військо з танками і авіацією. “Карпатська Січ” була в стадії організації, й з усіма добровольчими збройними групами неспроможна була стримати наступ угорської регулярної армії — у кінці березня 1939 року українська держава в Закарпатті впала. Уряд під загрозою страти емігрував, хтось із учасників боротьби перебрався в Галичину, в Чехословаччину, в Німеччину, хтось пішов у підпілля, а хтось залишився на легальному становищі, проте кожен на своєму місці продовжував щось робити задля ідеї самостійности України.
— Пане Левку, я розповідаю про ці події того, що між ними і боротьбою за самостійність проти москалів з їхнім Сталіним по суті справи немає перерви. І ті люди, що 1938–1939 років боролися за Карпатську державу, в наступні роки боролися за самостійність всієї України. Старші з них не раз організовували до боротьби нас, молодших. Так, серед моїх ідейних проводирів був Микола Попадич, який у моєму рідному селі Росішці біля двадцяти років керував “Просвітою”. Юрій Бердар із Косівської Поляни керував 1938–1939 років косівсько-полянською організацією “Карпатська Січ”. Їх судили разом зі мною 1952 року. Судили 18 осіб. Усі ми були з Рахівського району. З Рахова Іван Ткач та Іван Томащук, із Росішки Василь та Андрій Скрипки, я (за вироком третій), Микола Попадич та його син Віктор, Іван Попадич, Прокіп Андрусевич і Микола Грицак. Із села Великий Бичків Іван Мельничук, Василь Дошкар, Олекса Павлюк, Марія Павлюк, Слава Зумер та Михайло Коперльос. Із села Косівська Поляна Юрій Бердар і Параска Стефанович з Коби-лецької Поляни.
— Трохи прізвищ якихось наче не українських — Дошкар, Бердар?
— Звичайнісінькі українські прізвища, якщо підходити до них не як до німецьких, а як до українських: Дошкар — це людина, яка робить дошки, Бердар — це той, хто робив берда до кросен.
— Справді, ти ба! А Зумер?
— Мабуть, це прізвище німецького походження. У нас зустрічаються сім’ї з німецькими прізвищами. Десь у своїх родоводах вони справді мають німецьких прадідів. Проте давно українізувалися і є повністю і остаточно українцями.
Зі слів Івана Мирона, 11 січня 1952 військовий трибунал прикордонних військ Закарпатського військового округу судив вісімнадцять чоловік. Головував підполковник Чехлов, членами трибуналу були майор Харитонов і капітан Нікітін та секретар Варламов — усі москалі.
Ця група діяла під керівництвом учителя, члена ОУН Івана Михайлинюка. Тривалий час її члени вели пропагандивну працю серед населення, проживаючи вдома. Фактично совітська окупаційна адміністрація сформувалася в Закарпатті 1946 року. Люди цієї влади не були причетні до визволення закарпатців з-під німецької окупації. Вони прийшли як нові загарбники. Поступово забрали в людей землю, худобу, реманент, будинки, меблі. Закривали церкви, ламали хрести, взялися топтати і знищувати місцеві традиції та звичаї, принесли безбожництво, розпусту, пиятику та брудну московську лайку.
На керівні посади призначали чужинців та зрідка місцевих босяків, що через свою безпутність були бідні і йшли до грабіжницької влади, аби й собі жити з грабунку.
Люди Рахівщини швидко зрозуміли, що означають слова про радянську демократію, справедливість, соціялістичний достаток, розквіт духовности, української культури і тому подібні привабливі слова і почали ще активніше шукати способів боротьби супроти нових окупантів. До організації Мигалинюка вступили нові члени. Удень окупанти терором примушували селян записуватися до колгоспів, стягували податки і “добровільні” позички, а вночі боялися й носа поткнути в села і присілки.
Перша спроба заарештувати вчителя Івана Мигалинюка не вдалася. Чекісти довго слідкували й готувалися, щоб його схопити несподівано, але коли вдосвіта прийшли заарештувати, йому вдалося втекти. Почали допитувати вчителів, і тоді пішли за ним на нелегальне становище директор Росіщанської семирічної школи Андрій Грицак, учитель Андрій Скрипка, студент Ужгородського університету Василь Скрипка (рідні брати), учителька Олена Капирльос із братом, далі старі учасники “Карпатської Січі”, Тафійчук (з Росішки), Михайло Молдован (з Великого Бичкова), Шведюк (з Ясині). Згодом приєдналися з Росішки Іван Оленчук і Василь Грицак. Потім — Тафій з села Верхнє Водяне, якого Мигалинюк знав ще з часів Карпатської України як свідомого і активного учасника “Карпатської Січі”. Він виявився зрадником. Після викриття ми його засудили до страти і стратили. Коли їхню групу судив військовий трибунал, то в документах про нього згадували як про “негласного сотрудника МГБ”. Василь і Андрій Скрипки були на повстанському слідстві і суді Тафія, але як наймолодші не були ні слідчими, ні суддями, ані виконавцями вироку (жереб виконати вирок випав на інших).