Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 42)

— А нас і не питали, — каже, — завезли на кухню і склали до комори.

Ми взяли миски з супом і пішли до столу.

— Таку бурду не їстиме й собака! — гукнув Степан на весь зал.

В’язні притихли. Ніхто не їв.

— Почекайте! — піднявшись, звернувся я до всіх. — Я зараз приведу начальника нашого загону капітана Головіна і хай він покуштує. І ми з Віруном пішли до барака.

Капітан був у своєму кабінеті. Я передав йому обурення в’язнів і попросив його до їдальні. Він погодився піти. Зайшовши до їдальні, я кажу до нього:

— Ви чуєте сморід? Ось моя миска, візьміть і покуштуйте цю смердючу бурду.

— Ви в нас берете нормальні гроші за нормальну їжу, а що даєте?! — кинув зі злістю хтось із-за столу.

— Ці затхлі крупи давно списані і призначені свиням, а ви їх сюди привезли! — закричав третій.

— Ви що, повертаєте сталінський режим?! — гукнув ще хтось.

— Тихіше, — підняв праву руку Головін. — Я вам поясню: ми завозимо для вас доброякісні харчі, хоч, звісна річ, і не першого сорту.

При цьому він сів, узяв мою ложку і з’їв усю миску супу. В’язні дивилися, мовчки. Він встав із-за столу, витер вуста і каже мені, але гучно, щоб усі чули:

— Що ви, Лук’яненко, вигадуєте? Суп же добрий! Немає жодних підстав його забраковувати. Якщо ви звикли до ресторанної їжі, то тут звикнете до зеківської. І не підбурюйте в’язнів!

У їдальні було душ двісті. Усі обурено загули. Хтось із дальнього кутка гукнув: “Яка підлота!”

Капітан, не звертаючи увагу на гул і викрики, спокійно вийшов із їдальні і пішов до свого кабінету. Він був задоволений собою з добре зіграної ролі, завдяки якій ці новачки, Лук’яненко й Вірун, дістали облизня.

Після вечері назавтра мене покликав один старший чоловік і каже:

— Я з УПА-Північ, моє прізвище Головенчук. Сиджу вже давно. Ви щойно починаєте табірне життя. Ви ще не встигли ввійти в повне розуміння всіх тонкощів взаємин і роботи адміністрації, а я це все вже давно вивчив. Я хочу вам добра. Я хочу, щоб ви без потреби не наражалися на небезпеку. Учора в обід усі незадоволені супом і ремствували, а виділилися ви, а не хтось інший. Серед тих людей, що були в їдальні, десятки стукачів. Усі вони напишуть доноси, або розкажуть Литвину усно. Представлять вас як організатора страйку, а Головіна — як героя, що зумів спростувати ваше твердження про зіпсованість круп. Агентурне переведення на вас зростатиме і колись вас запроторять до тюрми. Навіщо це вам? Утримуйтеся і не висувайтеся.

— Проте чимало хто вигукував Головіну гострі звинувачення.

— Викрикувати — це одне. А зупинити обід, покликати начальника загону і викласти йому претензію — це зовсім інше, — сказав Головенчук.

— Пане Головенчук, ми платимо гроші за їжу, то ж не за гнилі харчі ми платимо.

— Ви кажете “платимо”, і вони “зобов’язані” забезпечити в’язнів нормальними харчами. Це ви так кажете, немов би між в’язнями і адміністрацією існують рівноправні і чесні взаємини, де кожна сторона має взаємно визнані права й обов’язки. А це не так. Ще зовсім недавно ми жодних прав не мали, нас ганяли до праці по 10–12 годин без жодної оплати і на зовсім голодному харчуванні. Той дух становить тло сьогоднішніх взаємин. І за всякими сьогоднішніми балачками про відновлення законности і поваги до людської особи ззаду, за спиною, відчувається батіг і готовність влади повернутися до жорстокого терору із застосуванням голодної смерти й крови.

— Колись у минулому московська імперія була ізольована від світу безмежністю своїх просторів. Тепер авіація, космічна розвідка, радіо долають ізольованість. Імперія всупереч своїй волі все більше відкривається перед світом, а отже, робиться все більш залежною від світу. Це означає, що з кожним наступним роком повернення до репресивних методів сталінського типу стає все менш імовірним.

— На ваших очах ось уже півроку відбувається поступове загвинчування гайок. Ця нелюдська влада намагається набувати людського обличчя, проте це зовнішність. Нутро її звірине було, є і залишається таким. Не вірте, що москалі можуть стати людьми. Тож будьте обережні. І бувайте здорові.

Головенчук не захотів продовжувати дискусію. Простягнув руку на прощання, повернувся й пішов геть.

“До чого цей маскарад з фотографуванням?!”

Я перезнайомився вже з багатьма українськими, литовськими, естонськими, латвійськими в’язнями. Вони розповідали про табори, де відбували кару, і часто показували табірні фотокартки. Згадували, що після Комісії Президії Верховної Ради СРСР в’язням дозволили були фотоапарати. Потім фотоапарати заборонили, але для фотографування запрошували фотографів із-за зони. І тут у Сосновці це також можливо. Мовляв, фотографа замовили на квітень. Тож всі, хто хоче сфотографуватися, скоро зможуть це зробити.

Одного дня фотограф з’явився. До мене прийшли Богдан Германюк та Іван Струтинський з кількома своїми посправниками, повідомили про прихід фотографа й запросили з собою. Вони були вдягнені в чисті вишивані сорочки і домашні штани. Струтинський поверх сорочки мав чудового розцяцькованого гуцульського кептарика. Германюк такого ж кептарика тримав у руках.

— Де це ви взяли цей одяг? — питаю.

— На складі, — відповів Струтинський.

— І вам дозволили взяти?

— Дозволили, — каже Германюк. — І то навіть не довелося вмовляти, коли ми сказали, що для фотографії.

— Щоправда, — додав Ярема Ткачук, — сказали, щоб після фотографування негайно повернути на склад.

— Хлопці, ви що робите?! — обурено питаю їх. — Навіщо цей маскарад?

— Який маскарад? — заперечив Струтинський. — Ми фотокартками в цьому рідному одязі покажемо, що і в концтаборі залишаємося українцями.

— То до кого ви хочете промовляти: до тутешніх наглядачів чи до своїх рідних в Україні?

— До своїх рідних, — каже Германюк.

— То ж цим одягом ви їх обдурюєте: коли ваші рідні одержать фотокартки в гуцульському строї, вони подумають, що ви його носите, а це ж неправда. Ви ж не маєте права в ньому ходити. Фотокартка фіксує момент історії. Зафіксуйте її такою, якою вона є. Я сфотографуюсь у тому в’язенському одязі і взутті, в який мене тут одягнули. Така фотокартка в майбутньому передасть правдиво мій теперішній одяг і вид. А ви в домашньому святковому одязі виглядатимете так, немов би сфотографувалися у себе на Коломийщині.

— Ну, не фотографуватися ж у цих ненависних чорних в’язенських лахах! — заперечив Микола Юрчик, який, підходячи, чув нашу розмову.

— Чого вам менти запросто видали одяг для фотографування? Та саме для того, щоб ви фотокартками в домашньому одязі сказали своїм рідним, що вам дозволено тут у зоні ходити в тому вбранні. Через десяток років ви розповідатимете вдома, в що вас тут москалі вдягали і показуватимете фотокартки в гуцульському вбранні — це ж абсурд!

— Ми хочемо бодай на фото вирватися з цієї чорної сірої табірної буденности, — мовив Ярема Ткачук.

— Хлопці, не робіть дурниці! Зафіксуйте той образ, якого вам тут примусово надає влада!

Вони не послухали. Не вдалося мені переконати цих щирих патріотів, добрих друзів і дуже симпатичних хлопців. Їхні поняття були так глибоко вражені методом соціялістичного реалізму, що моя аргументація їх не пройняла, і вони переодягали один з одного вишивані сорочки, цивільні штани, гаптовані кептарики і по одному творили з себе сценічні картини, а потім, фотографуючись групою, стали так, щоб найменше проглядав в’язенський одяг. З плином часу моя дружба з цією коломийською групою все тіснішала. Я втовкмачив їм шкідливість бутафорних фотокарток, проте, на жаль, виправити помилку вже не було змоги, бо фотографування в концтаборах заборонили, і ті фотокартки виявилися останніми.

Абрамов почав з моєї характеристики

Начальником загону замість Головіна призначили Абрамова. З’явився він у п’ятницю. Разом вони зачинилися у кабінеті, й Головін довго передавав йому документи загону та характеризував в’язнів. У неділю Абрамов з’явився на вранішній перевірці. Загін вишикували перед бараком, бригадир робив перекличку, і Абрамов придивлявся до кожного, щоб запам’ятати. Після снідання він запросив мене до свого кабінету на індивідуальну бесіду, яку почав з негативної характеристики, яку після року перебування в таборі на мене склав його попередник — старший лейтенант Головін. І спитав, як я ставлюся до такої характеристики.

— А вона мене не хвилює, — відповів я.

— Але ж вона негативна. Вона каже, що ви не визнаєте своєї вини і продовжуєте відстоювати націоналістичні погляди.

— Я справді не визнаю звинувачення у зраді батьківщини.

— Але суд так кваліфікував ваш злочин.

— Несправедливо. Я не зрадив свою батьківщину. Моя батьківщина — Україна, а КК називає батьківщиною СРСР. СРСР не є моєю батьківщиною. СРСР — держава, а батьківщина — це земля, ріки, небо, нація, етнічна історія. СРСР — юридичне поняття, а батьківщина — етнічно-історичне, хоч, ясна річ, проблема державности в нього також входить. Для мене важливо не зрадити свою землю, свою країну. Я її не зрадив. Мої дії спрямовані на добро мого краю, а не на зло.

— Але вони спрямовані на зло державі СРСР. Ця держава вас покарала, тримає в ув’язненні, ця держава вимагає від вас дотримуватися правил внутрішнього порядку, і ця держава примушуватиме вас виконувати її закони й правила незалежно від вашого суб’єктивного ставлення до вироку.