Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 40)

Як ви, Левку, думаєте, Слюсарчук правильно зробив, що вбив їх?

— Звичайно, правильно! Він же виконував присуд.

— Придивітеся до нього: може він і тепер непогана людина.

— Добре. Придивлюся. І згодом побачу. Тут ще багато людей, яких я не знаю. А ви вже всіх знаєте?

— Всіх не знаю. І не прагну знати всіх. Тут є чимало поліцаїв, власівців, карних злочинців. Навіщо вони мені здалися! Я з ними не мав, не маю і не хочу мати жодних стосунків у майбутньому. А ось про вас хотів би знати трохи більше із ваших уст, а не тільки з переказів інших людей. Розкажіть мені, будь ласка, як так трапилося, що ви є східняк і раптом стали на націоналістичні позиції?

— А хіба на східній Україні не українці живуть?

— Українці. Проте в час війни вони пішли в німецьку поліцію, а не в УПА.

— Давайте для початку розрізнимо дві речі. Перше — це антисовітська орієнтація, і друге — куди пішли, — почав я. Ці східняки були рішучо проти більшовицької влади, бо вона репресувала їх самих, їхніх родичів чи близьких. Вони прагнули до помсти і хотіли знищити терористичну владу. Війна дала їм нагоду помститися за всі страждання. До них прийшли німці, і вони пішли до німців. Якби прийшла УПА, вони пішли б в УПА. УПА не прийшла, і вони опинилися з німцями. Ви вже приглянулися до цих поліцаїв. Це люди невисокої освіти і не сильного інтелекту. Усі вони прості сільські дядьки. Це не ті люди, які самі виробляють ідеологію та політичні концепції. Вони українці етнічно, а не ідеологічно. І виробити програму боротьби за самостійність України вони не могли.

— Гаразд, вони пішли до німців, бо більше ні до кого було піти для помсти за кривду, але чого вони в концтаборі стали стукачами? Чого ми мусимо ховатися від них, цих українців, як від ворогів? — Не розумів Андрушко.

— Якби їх вела велика ідея, вони б не зламалися. Їх вело почуття помсти. Воно спрямоване в минуле, а не в майбутнє. Минуле закінчилося, разом пропала й надія на помсту. Суб’єктивно мусили або сказати собі, що вже достатньо поквиталися з більшовиками, або що подальша помста неможлива і тому довелося від думки про неї відмовитися.

— Пане Левку, вони ж не просто засудили свою службу в поліції. Вони погодилися працювати на ЧК. Саме підслухування і донесення владі суперечить народній моралі: порядна людина ніколи не підслухує і не доносить владі. Споконвіків українці вважали це за крайню підлість і людей таких мали за гидких слимаків, вартих того, щоб їх просто чавити на дорозі.

— Згідний. Так мало б бути. Це — вимога. Але позаяк вона не пояснює, то мусило знайти пояснення їхній поведінці. Воно просте: проти них слідство вели за статтею про зраду батьківщини. Стаття передбачає страту. Зі страху перед смертю вони й дали згоду на співпрацю з КДБ. Сподівалися таким чином пом’якшити собі кару. Проте ви ж бачите, що якась частина поліцаїв-українців веде себе досить порядно: вони намагаються нас не чути і не підходять близько, коли припускають, що між нами розмова, що є цікава для чекістів. Між іншим, ви вірите в Бога?

— Ні, я атеїст. Я це не рекламую і не стараюся когось відвертати від християнства, але коли мушу відповісти на пряме питання, то така моя чесна відповідь. А чого ви це питаєте?

— У зв’язку з поліцаями-сексотами. Якщо він без серйозної загрози життю погодився на співпрацю, то тут оцінка ясна — він негідник. А коли загроза життю була реальна, він душею справді проти співпраці, але під тиском реальної загрози смерти все-таки погодився на співпрацю, то тут виникає ускладнення якраз з огляду на Святе Письмо. Святе Письмо каже, що не є гріхом те, що зроблене під загрозою. Людина не зобов’язана виконувати обітницю, яку змушена була дати під примусом, тобто сама обітниця не є обітницею. І ясна річ, примус має бути реальною загрозою життю, а не так собі абиякенька погроза.

— З огляду на таку засаду Святого Письма можна виробити собі філософію, яка дозволятиме будь-яке крутійство і політичну проституцію.

— У моральних засадах, що їх сповідує народ, закладені ідеальні зразки поведінки, а не середньо статистичний рівень реальних взаємин. У Шевченковій Катерині батько й мати виганяють доньку з дому за те, що вона привела байстрюка. Не думаю, щоб більшість батьків в Україні середини XIX сторіччя так чинили. Шевченко змалював не те, що є звичним середньо статистичним, а те, що має бути добрим прикладом.

Дозвіл Святого Письма зневажати примусову обітницю не вважаю за заохочення до аморальної обітниці. Тобто з точки зору Біблії це припустимо, але не бажано. Бажано, як я думаю, і під примусом не взяти на себе аморального обов’язку. Різниця між сильними і слабкими натурами в тому й полягає, що перші воліють померти, але не стати на шлях злого, а другі під тиском обставин стають на шлях злого. Батьки Шевченкової Катерини виявилися сильними людьми — задля принципу (“не приведи байстрюка”) вони пішли на величезну жертву: залишилися без дитини, надії на допомогу в старості. Знову ж мусимо визнати, що сильних є зовсім мало, а слабкі становлять абсолютну більшість. Для кого пишуть моральні правила: для маленької часточки сильних чи для абсолютної більшости слабких? Ясно, що для більшости. Чого? Та того, що сильний і сам здолає спокусу зламатися, а слабкому вони допомагають і можуть, часом, утримати від злих вчинків.

— Ми дуже далеко відійшли від мого питання: як ви, східняк, стали націоналістом? — нагадав Андрушко.

— Те, що ми говорили про поліцаїв-східняків допоможе мені повніше відповісти на ваше запитання. Отже, я підлітком перейняв ненависть до більшовицької влади і того на прихід німців у село дивився з цікавістю без страху і без будь-якої ворожості. Перебування їх у селі і в нашій хаті справило на мене враження, що вони чемні і чесні люди, але чужі. Я любив своє: мамині рушники над образами, над дзеркалом, над вікнами, любив батькові розповіді про козаків — наших дідів-прадідів, любив пісні, сажалку, луг, сосновий бір. Ця любов була глибока, і вона споруджувала велику невидиму нездоланну стіну між мною і німцями. Я страшенно любив зброю і готовий був піти з ними на кілька днів, щоб дали мені гвинтівку з набоями, аби потім втекти з нею до лісу. Вони не запросили мене до себе. З часом я і без них знайшов совітську гвинтівку і цілий ящик набоїв, ховав її в бору і час від часу ходив туди і стріляв у сосни — хотів навчитися влучно стріляти. Отже, до німців я не пішов би через глибоке відчуття своєї окремішности. А випадкова чутка влітку 1944 року про боротьбу за незалежність у Західній Україні стала поштовхом для роздумів про сенс самостійности. Подальші роки виявили в мені сильніший розум, аніж він був у цих наших українських поліцаїв. Я виявився здатним для вироблення відмінної від оточення власної ідеології й політичної програми.

— Це зрозуміло щодо сільських дядьків-поліцаїв, проте в Києві та інших східноукраїнських містах є ж багато розумних людей, напевно, й не дурніших від вас. Чого вони не стали на шлях боротьби за самостійність?

— Мені здається, що справа не тільки в силі розуму. Людей з таким розумом, як у мене, багато. Багато людей розумніших від мене. Справа в самовідданості ідеї незалежности України.

— Від чого ж вона залежить?

— Дуже непроста річ, якщо давати більш-менш ґрунтовну відповідь. Ну, по-перше, дозвольте відповісти словами Цицерона: людиною керує не розум, а доля, тобто так мені судилося. Ця відповідь, треба розуміти, задовольнити не може. Тоді підійдемо до відповіді іншим шляхом. Ще в армії, коли мені було років з двадцять три, я взявся читати “Феноменологію духу” Гегеля. З неї я вичитав, що хто хоче багато досягти в різних галузях людської діяльности, той у жодній з них не досягне помітного успіху. Людина має шанси досягти великого успіху тільки за однієї умови — зосередження всіх своїх сил і здібностей впродовж усього життя на одному напрямку, на одному завданні. Прочитавши це, я сів і перебрав у своїй голові всі можливі напрямки діяльности, всі можливі цілі в житті, тобто постарався відповісти собі на запитання: для чого я на світ прийшов?

Відповідь на це залежала від відповіді на питання, як я люблю Україну: так собі, між іншим, між бажанням потанцювати, потримати жінку за литку, випити з друзями чарку горілки чи таки сильніше? Ця любов до України займає всю мою душу чи тільки один її куточок? Якщо куточок, то не на багато її вистачить. Я прислухався до своєї душі і побачив, що любов до України заполонює всю душу, що все інше в ній не таке важливе, як це. У такий спосіб виходить, що я прийшов на світ Божий, щоб служити об’єкту моєї любови, щоб зробити йому добро. У чому воно полягає? У свободі України. Отже, необхідно відкинути всі інші бажання, пожертвувати всім задля боротьби за волю України. Тут десь криється те, що відрізняє мене від багатьох розумних українців. Або моя любов до України сильніша, за їхню, або за однакового почуття я спроможний на більшу жертовність задля України, ніж вони, або сила духу в них слабкіша і тому за однакової зі мною любови до України і готовности до однакової жертовности вони неспроможні переступити грань між плином за течією і перебранням до власних рук стерна для спрямування плину свого життя власним курсом.