Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 33)
— А у мене немає такого відчуття, що я тут постійно. Я переношусь думкою на волю і наче моє постійне місце проживання там, а тут тимчасово, ну потрапив, трохи побуду і повернуся назад у попереднє середовище.
— І я з такими почуттям довго жив у зоні. А тим часом ниточки, що сполучали з волею, поступово рвалися і рвалися. Життя рідних і їхні проблеми поступово відсувалися кудись в туманну далечінь, я переставав їх розуміти і вже не міг їм щось радити. А в зоні розширювалися знайомства, з’являлися свої потреби й інтереси.
Я був у зоні перший рік, а поруч люди, що були вже десять років. У багатьох за цей час не стало дому: батьки повмирали, дружини покидали й кудись повіялися, діти виховуються бозна в кого і в зовсім іншому політичному й моральному дусі. Власне, цих в’язнів на волі ніхто не чекає. То де їхнє життя, де вони: там на волі чи тут, за дротом? Коли термін ув’язнення 25 років (як у мене) або 15 років (як у тебе) — це не п’ятирічний університетський термін, це великий відтинок життя. І який? Найкращий! Після цього відтинку хронологічно наступає відтинок занепаду і доживання. То невже позбавити себе в зоні мінімального задоволення у вигляді передплати газет, журналів і книжок та мінімального комфорту у вигляді незамусоленого бушлата?
— А як ти дивишся на тих, хто прагнув вставляти палиці в колеса цього заводу?
— Знаєш, за серйозне щось, ну, наприклад, підпал цеху чи завал шахти, вбивали, причому не вельми досліджували правду, а брали групу найбільш імовірних, відправляли кудись на етап, розстрілювали і складали акт про втечу. А що стосується дрібнішої шкоди, то вона не раз нам самим завдає неприємности. Дивись, наприклад, зіпсував електромотор токарного верстата, то ж до верстата іде в’язень-електрик і замінює зіпсований мотор новим. Це в нього займе півгодини часу. За півгодини верстат знову працює, а електрик везе зіпсований мотор в електроцех, де в’язні його нормально відремонтують. Завод від такої шкоди практично не страждає. Є хлопці, які при нагоді закидають у болота напилок, молоток, зубило чи ящик цвяхів. При цьому є завжди ризик попастися і наразитися на велику неприємність, а з іншого боку, ну що значить для такого величезного заводу втрата якихось двох напилків чи двох молотків?! Головне, звичайно, невиправданий ризик: як у жилій секції шнир постійно дивиться, що в’язні роблять, хто до кого ходить, хто з ким зустрічається і про що балакають, так і в цеху шнирі і сексоти сочать за всіма. Та й викинути не вельми знайдеш куди, бо ж усю територію продивляються уважно. Одне слово, тут кожен може сам проявляти ініціятиву, яка йому в голову прийде.
— Степане, розкажи мені трохи докладніше про свою справу.
— Ти, Левку, вже знаєш, що я з Тернопільщини і 1930 року народження. Підпільна боротьба на Тернопільщині була активна й затята. Підлітком я був у молодіжній організації “Доріст”. Нам прищеплювали любов до України і ненависть до ворогів. І ми готувалися до боротьби. ОУН була нам за зразок і мрію. Підлітками ми раді були прислужитися повстанцям і виконували їхні завдання з найбільшою охотою. Наприклад, рій заходить до села, а нас просять, щоб ми за селом вилізли на горб чи високе дерево і дивилися, чи не з’являться совіти. Якби з’явилися, то один негайно біг би у село, щоб попередити повстанців, а другий продовжував стежити за ворогами…
Степана Кравчука 1949 року мобілізували до совітської армії і завезли до Таджикистану. У піхотному полку, до якого його зарахували, із Західної України виявилося ледь не половина новобранців. Поволі хлопці освоїлися з військовою службою, приглянулися один до одного, і Степан запропонував створити організацію ОУН у полку. Спонукав до цього його один капітан із Наддніпрянської України. Ні, він не радив йому створювати організацію, але з ними він завжди говорив українською мовою, розповідав про її переваги над російською. Був незадоволений, що вивезли з України служити в Середню Азію. Коли вони, українці, зібравшись у вільний час гуртом, співали українських пісень, він співав з ними. Мав чудовий голос і слух і так гарно співав, що аж радісно було з ним. Він мав прізвище Рогач.
— Якось трапилося, що в час перепису писар записав його не українцем, а росіянином і додав “ов” до Рогач.
— Він дуже обурився, — захоплено розповідав пан Кравчук, — побіг до штабу і завдав прочуханки писареві, що той ніколи не забуде. А, бувало, декламував Шевченкову “Розриту могилу”:
“Це я, — каже, — на чужій роботі.”
А то якось, проходячи ввечері повз гурт, зупинився, почекав, доки хлопці доспівали пісню, і затягнув: “Думи мої, думи мої…” Всі підхопили.
А коли закінчили пісню, каже:
— Тарас служив у Казахстані. Нас завезли ще далі на схід в азійські степи. Його загнали судом. Нас завезли сюди, не питаючи нашої згоди. Він проклинав царат і військову муштру, а нам навіюють думку про велику місію великої Червоної Армії, але хіба не вона руками нас, українців, держить оцих азіатів у покорі, а цими азіатами, яких завезли служити в Україну, тримає в покорі українців?! Потім смикнув головою, наче схаменувся, що забагато сказав, попрощався й пішов додому. Я ж подумав: якщо такі офіцери-східняки є, то нам, галичанам, і сам Бог велів починати боротьбу. І я від спогадів про боротьбу на батьківщині перейшов до розмов про створення організації. Хлопці були молоді, завзяті і дуже швидко наше початкове маленьке коло почало збільшуватися.
— Що ж ви думали робити в тому далекому краї? — запитую Кравчука.
— Думали зі зброєю прорватися через кордон до Афганістану, з Афганістану добратися до Західної Європи, а там через Румунію або Польщу перейти в Україну і влитися у збройне підпілля.
— План, далебі, наполеонівський!
— Тоді він нам здавався цілком реальним. На жаль, натрапили на боягуза. Ми ж стояли зовсім недалеко від кордону, вивчили місце, яке можна було використати для переходу кордону і вже залишалося небагато, щоб тихо взяти зброю, вийти непомітно за межі військового містечка і піти на прорив кордону. Власне, ми готувалися кордон перейти непомітно для прикордонників. Вони мали б нас помітити не ближче як за півкілометра від кордону на афганській території, а може, й глибше вдалося б пройти непомітно.
— Я служив в Азербайджані неподалік від іранського кордону, — сказав я. — Бували випадки, що наші солдати перепливали річку Аракс і заглиблювалися на іранську територію. Совітські прикордонники на гелікоптері перелітали кордон, опускалися на іранську територію і нашого солдата або заарештовували, або розстрілювали. Чи не було б так і з вами?
— З нами так не було б, бо нас ціла група. Судили нас 18 чоловік. Крім карабінів і автоматів, був один крупнокаліберний кулемет і одна снайперська гвинтівка. Один гелікоптер нас би не взяв. Треба було б кілька штук. Ми готові були вступити в бій, при цьому він міг затягнутися. Навряд чи до такого бою на афганській території справа б дійшла. Усі ми стріляти навчилися ще до армії, а в армії ще більше оволоділи зброєю. Ба, один боягуз здав нас.
— Може, ви наткнулися на сексота?
— Його поведінка на слідстві і суді показує, що він до того не був знайомий з КДБ. А коли перелякався, то пішов до особняка і відтоді став, ясна річ, працювати на КДБ. Його прізвище Іван Смер-дюк.
Нас заарештували двадцять три чоловіки. Незабаром кількох випустили, а 18 судили. Я йшов першим у справі і мене присудили до страти.
Я чомусь звернув увагу на лису голову співбесідника:
— Ти полисів у час попереднього слідства чи після вироку?
— Після вироку. Доки замінили страту на 25 років, голова стала гола, мов коліно.
— Тебе одного присудили були до страти чи ще когось?
— Мене одного.
— Ти маєш у зоні однодільців?
— Є один.
— Що він за людина? Ти познайомиш мене з ним?
— Він не став учитися в таборах і залишився з тою початковою освітою, з якою пішов був до армії. Чесний чоловік, але вельми обмежений. Проте я познайомлю тебе з ним.
— А як ви вчилися в таборах?
— Не багато в зонах було освічених людей. Абсолютна більшість — це прості повстанці, хлопці з сіл, менше з міст. Чимало з націоналістичної інтелігенції 1944–1945 року виїхало за кордон. Багато москалі перестріляли, не довозячи до таборів. Смертну кару скасували були 1947 року, і до 1953 року не розстрілювали. 1953 року смертну кару поновили. У зонах я не зустрічав бодай одного обласного провідника ОУН, якого б арештували й судили до скасування смертної кари — їх всіх стратили. А ті деякі провідники, що є в зонах, то щасливі, які потрапили до рук ЧК після скасування смертної кари. Тут у нас є командир Тернопільської військової округи пан Омелян Польовий. Ти його вже знаєш.
— О, це високий провідник!
— Так. Йому поталанило: в одному бою з червонопогонниками поранило. Він був одягнутий в уніформу совітського солдата і його взяли разом зі своїми пораненими. Заки розібралися, хто він такий і передали під нагляд чекістів, то вже була складена медична картка з висновком, що рана не смертельна. Дострелити не було як, а присудити до страти не можна, бо смертна кара вже була скасована. І так він залишився живий.