Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 32)
— Ви погано вивчали марксизм-ленінізм: буржуазія — це реакційна частина (причому зовсім незначна) вільного західного світу.
— То ви погано вивчили марксизм-ленінізм і не знаєте, що у нас демократія і свобода, а на заході немає ніякої свободи, а є диктатура буржуазії.
— У західних державах є по кілька політичних партій, є газети різних політичних напрямків, не глушать радіо і мене за мої політичні думки там ніхто не посадив би за колючий дріт.
— Чого вас не розстріляли? Львівські чекісти зробили велику помилку, що вас залишили живим.
— Ну, мене залишили не львівські чекісти, а Верховний Суд України. Коли б залежало від львівських чекістів, вони б зробили так, як ви хочете.
— І чого ви не організували бандитську повстанську чоту? Ви ж могли організувати чоловік двадцять — тридцять молодих бандитів, могли ще знайти у старих схронах два десятки іржавих карабінів. Озброїли б їх і напали б на якусь районну міліцію. Ми б спрямували проти вашої чоти роту наших солдат. Ви б перебили половину. Рота вас би перестріляла.
— І вам не жаль було б молодих солдат?
— Що значить, жаль? Ясна річ, що не жаль. Солдат багато і вони ж призначені воювати. Для чого ж ми їх кормимо, як не для війни?! А вас не шкода, бо ж ви — вороги.
— Цілком ймовірно, що не тільки з нашого, але й з вашого боку були б українці. Шкода ж убивати своїх.
— А які ви свої, коли боретеся проти радянської влади?
— Ви ділите людей за ідеологією “свій — не свій”, але є щось глибинніше від ідеології — спільність походження, антропологічна спорідненість, спільність крові, спільність національної долі, спільна любов до пісні, вишиваної сорочки, борщу й галушок, білої хати з вишневим садком. Це — вічне. А радянська влада — тимчасове явище: сорок років тому її не було. Потім з’явилася. Мине якийсь час і її не стане, а оте все національне залишиться.
— Радянська влада — не тимчасове явище, а ось національність — тимчасове. Нації сформувалися із зародженням буржуазного суспільства і в ході витіснення його комуністичною формацією, зникатиме й поділ людства на нації.
— Ви справжній інтернаціоналіст або, якщо підходити з загальнолюдських понять і здорового глузду, перевертень і яничар!
— Як ти смієш мене ображати, ти, вражина?!! — побагровів Литвин і схопився з крісла.
Я не відповів. Коли б це сталося років п’ять тому, Литвин би викликав пару ментів і разом вибили б такої бубни, що пам’ятав би до нових віників. А тепер за хвильку остиг і не вигнав мене, а сів знову в крісло і каже:
— Що ви думаєте робити? Стежка, на яку ви стали, важка і довга-довга. Ви думаєте йти по ній? У вас же 15 років! Як ви думаєте жити?
— Буду жити, як усі люди живуть.
— Хіба вони живуть? Вони переводять хліб у г… — і в цьому весь сенс їхнього існування.
— А на волі?
— Те саме й на волі. Лук’яненко, ви ж розумна людина. Не вдавайте, що ви не розумієте поділу людей на тих, хто живе сам, і тих, хто сам не живе, а існує для створення умов для життя інших. За рівнем вашого інтелекту ви належите до першої категорії. Невже ж ви хочете змарнувати кращі роки вашого життя у цих кошарах для двоногої худоби?
— Поясніть мені це докладніше.
— Та оті трудящі, вони зеленого поняття не мають, яку величезну насолоду дає усвідомлення права розпоряджатися іншими людьми, їхнім майном, ними самими.
— Чого ж не мають поняття? Вони ж вивчають у школі біологію, а вона вчить, що у світі існує боротьба за виживання. Кожна травинка хоче жити й тягнеться до сонця, при цьому закриває собою сонце для іншої травинки і гальмує її ріст.
У вовчій зграї вовчиця спарюється з тим вовком, який у погоні за нею випередить інших. Слабший відстає і не залишає за собою нащадків. Перемагає сильніший. І так покращується рід!
Між людьми те ж саме, тільки боротьба за самоутвердження незрівнянно різноманітніша й складніша. І на неї впливає гуманне виховання, якого набув народ. Національні моральні засади у нашого народу не раз виявлялися сильнішими за батьківську (біологічну) любов до своєї дитини. Згадайте Шевченкову “Катерину”.
— Ваше знання біології потягло вас у романтизм, давно минулий і немічно-смішний, — іронічно посміхнувся Литвин. — Тільки комуністи поставили питання про владу як основне питання всякої революції і держави і зрозуміли його у всій його глибині. Об’єктивній і суб’єктивній, у тому числі в сенсі її значення як знаряддя управління і як джерела наповнення індивідуального життя справжнім вагомим змістом.
— Ви це не уточнили.
— Я вам усе сказав: з нами — життя, проти нас — животіння.
— Можна йти?
— Ще одне: ви понаписували листи не тільки в Україну, а й Росію якимсь Серпиліну, Гридаєву. Що це за люди?
— Мої знайомі.
— Антирадянщики?
— Чого це “антирадянщики”?
— А хто ж вони?
— Мої знайомі.
— Не хочете сказати. Гаразд. Так ось запам’ятайте: я не дам вам розгортати з колонії антирадянську діяльність!
— За змістом мої листи не антирадянські, а правила режиму не обмежують адресатів, яким маю право писати листи і тому ви не маєте права їх вилучати.
— Запам’ятайте: листи ваші можуть проходити тільки до близьких родичів. З ніякими вашими друзями листування не буде!
— Я бачу, що ви хочете мене обмежувати більше, ніж обмежує закон — от уже службіст!
— Не поспішайте в тюрму. Тут хоча й погано, та незрівнянно краще, ніж у тюрмі. Ідіть і подумайте. І нікому не розповідайте про нашу розмову.
Я вийшов. Немов з якоїсь бридкої ями. Думати справді було над чим. Найперше, що означає “не розповідати про цю розмову”? Коли б я послухав його і не розповів, це означало б, що у нас із ним з’явилася спільна таємниця, а це означало б, що я вступив з ним у змову, яка на цьому першому кроці ще не спрямована проти когось із в’язнів, проте абсолютно ясно: якщо замовчати розмову, він викличе знову і зробить наступне прохання. Ясно, куди він хилить. А, дзуськи тобі, супостате!
Увечері, коли барак уже був повний людей, я переказав усю розмову Кічаку, Віруну, Кравчуку і Столяру, що зібралися були купкою, при цьому навмисно говорив гучне, щоб чули й інші.
“ОУН була нам за зразок і мрію”
(Степан Кравчук)
Тим часом у зоні відбувалися важливі побутові зміни: ятку, де можна було купити (чеком з особистого рахунка) якийсь пиріжок абощо, скасували. Закрили і невеличку крамничку, в якій продавали були час від часу молоко і ковбаси. Одного дня бачу — з крамниці кілька чоловік понесли на плечах по мішку цукру.
— Що б це означало? — питаю Степана Кравчука.
— Ти чув, — каже Кравчук, — від Головіна, від ментів погрози “Ми вас затиснемо!”
— Чув.
— Вірив погрозам?
— Не дуже.
— А погрози не так собі пусті слова. Те, що відбувається, це і є поступовим практичним утиском. Ятки не стало. Тепер уже не заміниш миску бурди холодцем, не добавиш до бурди шматочок ковбаски і ніщимну кашу не розведеш склянкою молока. Люди понесли цукор мішками, бо пронюхали, що є наказ вивезти з магазину весь цукор за зону і в магазині не продавати. Завтра його вивезуть, отже, хто сьогодні встигне купити, той матиме, а хто не встигне, той не матиме. Ти вже маєш гроші?
— Я привіз із собою двадцять рублів.
— На ті не дозволяють купувати. Дозволяють купувати тільки на зароблені в таборі.
— Я працюю вже місяць. Питав у бухгалтерії. Кажуть, що днями нарахують.
— “Днями”… це означає, що у тебе з’являться гроші після того, як цукру не стане.
— Ну, не думаю, що бухгалтерія заводу це робить навмисно. Вони рахунки ведуть з першого до першого числа кожного місяця і хоч я працюю більше місяця, але цей же календарний місяць ще не закінчився, — відказую.
— Формально так. Але цілком може бути, що адміністрація заводу вловила дух, в якому про тебе висловився капітан Литвин, і цього їм досить, щоб пригальмувати відкриття рахунка. Вони ж нічим не ризикують. Ти працюєш, змушений працювати і працюватимеш, отже хоч-не-хоч, а гроші заробиш і так не може трапитися, щоб ти не розрахувався, вони хочуть подобатися Литвину, а не виявляти до тебе доброту.
— Ти припускаєш, що це вказівка Литвина?
— Цілком припускаю, — відповів Кравчук.
— Я чув, що він не така вже дріб’язкова душа, щоб так по-дріб’язковому кусати.
— Про Литвина я також більш-менш такої думки, але ж тут діє ціла система слідкування за поведінкою кожного з нас і відповідно методи індивідуального утиску. Дивись, кожухи забрали. Але ж не у всіх: у шнирів не відібрали. Їх наче й наказ не стосується.
— А ти маєш гроші? Купив цукру?
— Купив п’ять кілограмів. Більше грошей не було. Пару тижнів тому я мусив усі свої сто десять рублів переказати матері.
— А чого ти так мало нагромадив, адже ти сидиш уже майже десять років?
— Є кілька причин. Перша. Як ти знаєш, роботу на совітів ми вважаємо за шкідливу річ для України. Що слабкіша імперія, то легше Україні вирватися з неї, того не бажано її зміцнювати своєю працею. І того ми працюємо тоді, коли не можна ухилитися від праці. І я за всякої найменшої можливости не працював. Друга причина: коли в’язень не працює не зі своєї вини, а з вини адміністрації, то йому дозволяють використовувати зароблені гроші на власні потреби, в тому числі — на харчі. За численних переїздів із зони в зону періоди влаштування на роботу тривали часом місяцями, і тоді не заробляв, а споживав. Нарешті час від часу виникає потреба допомагати тому, хто звільняється з табору зовсім без грошей. На початку ув’язнення грошей загалом не платили. А потім, знаєш, в’язні ж є різні: одні передплачують книжки, газети, журнали, а інші нічого не передплачують, один купить чоботи, штани й бушлат, а інший ходить в робочому й латає. Та й навіщо щадити, коли сидиш, немовби все життя? Навіщо позбавляти себе найелементарніших потреб — трошки кращого (новішого) одягу, взуття та джерел духовної поживи, — коли ти в ув’язненні не тимчасово, а постійно?