Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 109)

— Левку, ти говориш абстрактно, а в зоні справа конкретна: є кілька російських поетів і немає українських. Поезія різних народів може мати зовсім своєрідний зміст і своєрідне емоційне наповнення, але як вид людської творчости вона має щось спільне, як спільними для людей є нерви й мозок, відчуття болю і радости, і це спільне є цікавим об’єктом наших дискусій.

— Ось дивись, Юрку, для всіх українців само собою зрозуміло, що ми за демократію. Демократія — наш політичний ідеял. Навіть ті, хто вважає за необхідне запровадити диктатуру після проголошення незалежности, припускають її як тимчасовий режим на рік-два для швидкої нейтралізації ворогів, а потім перейти до демократії. І для них демократія — нормальний стан, диктатура — надзвичайний, тимчасовий, короткочасний. Отже, демократія — загальноукраїнський ідеял. Нещодавно я говорив із Сосновським. Знаєш його? З Новосибірська, учитель. Він у кінці дискусії сказав: “Я, як росіянин, не знаю, що таке демократія. Я можу бути або рабом, або деспотом — це нормальний стан взаємин між вищими й нижчими людьми суспільства”. Тому стихія народної свідомости московитів лежить в ареялі азіатської політичної культури, стихія української свідомости лежить в ареялі європейської політичної культури. Вони непримиренні, і тому жодна не може силою нав’язати невластиві їй форми політичного й суспільного життя. Тому боротьба за незалежність України — це й боротьба за європейську перспективу майбутнього розвитку українців.

Мозок московита спрямований не на те, щоб навести лад на своїй етнічній території, а на те, щоб розширювати межі імперії. В дусі Чингізхана загарбання чужих земель вони вважають своїм правом. Питання про несправедливість загарбання у їхніх головах не виникає. Якщо є сила загарбати, треба загарбати. Мислення обертається в площині співвідношення сил, а не в площині прагнення до справедливости.

Мені несамохіть пригадалося, як з місяць тому в курильні третього цеху виникла дискусія з ленінградцем Петровим. Було там два українці, литовець, цей Петров і ще один москаль, прізвища якого не знаю. Литовець сказав, що вже десять років шкодує, що мало стріляв москалів. Я намагався дипломатично на основі конституцій Союзу і України довести правомірність нашого прагнення вийти з-під влади Москви. Московити не розуміли ні моєї юридичної й міжнародно-правової аргументації, ні литовської етнічної і ніякої іншої, і розмова закінчилася тим, що я і Петров, розпечені до червоного заліза, прорекли одне одному: “Зброя, кулемет нас розсудить!!” — і розійшлися.

При іншій зустрічі з Литвином розмова зосередилася на союзниках українських національно-визвольних сил, і, зокрема, на українській діяспорі.

— Та її, — зауважив Литвин, — власне кажучи, не можна трактувати як союзницю. Вона — частина нас самих. Просто ми тут, а вони у вільному світі. Союзники — то он литовці, латвійці, естонці, потроху представники інших московських колоній.

— Створюється враження, що націоналістична еміграція втратила організаційні зв’язки з націоналістами України. Пробує їх встановити й провалюється, про це принаймні свідчить справа Добоша. А що коли б спробували зробити щось у цьому напрямку? — припустив я.

— Тобто ти хочеш сказати, що раз бандерівці втратили зв’язки, то чому б нам, молодшому поколінню націоналістів, не спробувати сполучитися з діяспорою?

— Так, — ствердно хитнув я головою. — Якщо не можна встановити обопільний зв’язок, то чому бодай не спробувати дати якийсь сигнал з нашого боку, наприклад, написати до неї якесь звернення чи відозву?

— Чудова ідея, Левку! Давай напишемо. А як передати?

— Юрку, ти маєш таку чудову пам’ять, то може б запам’ятав текст? Якщо ти спроможний пам’ятати всього Кобзаря, то, мабуть, запам’ятаєш і наш текст, га?

— Зможу запам’ятати. Проте подумаймо й над іншими способами передачі тексту на волю.

— Ну що ж думати? По-перше, важко знайти в’язня, який би погодився взяти текст і йти з ним через шмон на побачення. Побаченнями вельми дорожать і хто захоче ним ризикувати? По-друге, коли б навіть його і вдалося винести із зони, то кому там передати? Як шукати в Москві людину, якій можна б передати?

— Бачу, що доведеться таки мені самому братися за передачу тексту, — подумавши, сказав Литвин. — До звільнення ще півроку. Це довго, але раніше навряд чи хтось би передав текст туди, куди потрібно. Я сам занесу його в американське посольство. І коли текст буде у голові, то немає ризику, що він потрапить кадебістам.

— Який план роботи пропонуєш?

— Ти, Левку, пиши текст. Потім даси мені прочитати. Я висловлю свої зауваження, ти відредагуєш знову, і ми читаємо текст разом. І так доведемо його до потрібної кондиції.

— До кого звертаємося: до провідника бандерівців Ленкавсько-го, до східняцької Української революційно-демократичної партії (УРДП) в особі Гаєнка, до ООН чи до голови Антибільшовицького блоку народів (АБН), який провадить Ярослав Стецько?

— До Ярослава Стецька. Його посада інтернаціональна, але, як українець, він зорієнтується якнайкраще використати нашу відозву.

— До Стецька краще звертатися ще й тому, що ми не викличемо до себе незадоволення у середовищі бандерівців та мельниківців, а нам важливо у їхніх закордонних суперечках дотриматися нейтралітету.

— Від чийого імени ми звертаємося?

— Юридично ми не маємо права представляти будь-кого, бо нас юридично ніхто не уповноважував, але, знаючи настрої в’язнів, маємо моральну підставу писати від імени українських політв’язнів.

— Як ти дивишся щодо підписів?

— Юрку, я проти підписування нами. Твій підпис тебе відразу поверне в Мордовію на особливо суворий режим, а я також поки що не хочу туди переселятися. Зміст відозви має всіх переконувати в правдивості тексту, а анонімність завдасть роботи чекістам — і хай тоді розкопують.

— Гаразд, подумаймо над текстом.

— Подумаймо. Постараймося намітити тези, які я потім розвину на папері. Щоб ти запропонував?

— Слід написати, хто ми, про колоніяльне становище України, про нашу боротьбу за самостійність і про те, чого ми від Стецька хочемо.

— Добре. Ходімо у свої бараки. Розкладу на столі старі листи й конверти і під машкарою писання листа додому напишу чернетку звернення, — сказав я.

Ми попрощалися.

У моєму бараці було багато людей, то я, узявши листи й папір, пішов до школи і сів там писати “листа”. “Лист” починався з подяки голові Антибільшовицького блоку народів Ярославу Стецьку за велику організаційну й дипломатичну працю задля демократії та української національної справи. Далі йшлося про те, що після закінчення збройної боротьби за незалежність настала нова доба боротьби за ту ж мету мирними способами на основі норм міжнародного права та совітських конституцій, що національна свідомість інтелігенції більших культурних центрів, особливо Києва і Львова, посилюється, зростає обурення русифікацією та задушливою атмосферою безправности й приниження людської гідности. В умовах наростання патріотичної діяльности в Україні надзвичайно важливо активізувати про-українську діяльність серед членів АБН та держав-членів ООН.

“Ми, українські політичні в’язні характеризуємо політику Москви як імперську. І на доказ колоніяльного безправного стану України у складі московської імперії СРСР наводимо докази …

Ми, представники нової мирної доби борців за волю України, висловлюємо вам офіційну політичну довіру і доручаємо представляти наш рух у всіх можливих дипломатичних і громадських заходах…”

Разом з Литвином текст доповнювали й редагували, ховаючи уривками в різних місцях. Нарешті закінчили працю, вийшов добрий текст на дві сторінки стандартного паперу, які я заповнив дрібним скорописом. Назвали його “Зверненням до голови АБН пана Ярослава Стецька”.

Литвин вивчив напам’ять і розповів мені слово в слово. За три місяці, що залишилися до його звільнення, кілька разів безпомилково цитував мені текст. 1964 року Литвина звільнили.

Забігаючи наперед, розповім про нашу наступну зустріч з Литвином.

…Минуло багато років. Мене, а згодом і Литвина посадили вдруге і завезли в Кучино. Десь 1983 року нас із Литвином разом заштовхнули до “воронка” і повезли до 35-ої зони — в лікарню. Конвой трапився не злий, дозволив погомоніти, і Литвин розповів мені про долю “Звернення до Я. Стецька”.

Після звільнення 14 червня 1965 року він повернувся в рідне село Барахти Київської области. Незабаром поїхав до Москви, розпитав у знайомих про місце американського посольства та порядок охорони його совітською міліцією. Зумів непомітно шмигнути на подвір’я, а коли підходив до дверей будинку, міліціонер, як йому здалося, побачив його.

У посольстві розмовляв з ним якийсь відповідальний секретар. Литвин попросив чистого паперу, записав “Звернення” і хотів передати цьому секретареві. Секретар відмовився взяти текст, але погодився уважно вислухати. Литвин переказав слово в слово текст “Звернення”. Секретар уважно слухав і, як Литвинові здалося, “непомітно” записав усі його слова на диктофон. Литвин вийшов з посольства і пішов вулицею. Ішов не озираючись, все чекав, що хтось дожене, покладе ззаду руку на плече і скаже: “Стій!” Але рука не з’являлася. Ішов нормальною ходою, хоча хотілося бігти стрімголов уперед. Автобусом, доїхав до залізничного вокзалу, купив квитка на київський поїзд, сів у вагон, поїзд зрушив з місця, а залізної руки з командою “Стій!” все не було. Доїхав додому. Чекісти не викликали. І тільки коли заарештували вдруге і проводили слідство, то один раз спитали, чого він заходив до американського посольства. Він їм щось збрехав і більше до цього питання не поверталися.