Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 29)

Шторми! Шторми! Довго в роздумах стояв механік біля могили вісімдесятирічного адмірала, потім ляснув себе по лобі, круто повернувся і поспішив у контору. Він насилу стримувався, щоб не перейти із звичайної ходи на нетерплячий, непристойний для його звання біг.

Саме там, у Піллау, п’ятнадцять років тому він придбав свою першу кладовищенську ділянку!..

Механік, крекчучи, знову розкрив валізку і витяг звідти кілька фотографій.

— Ось! — сказав він, кидаючи на коліна Шубіну одну фотографію. — Я купив відразу, не торгуючись. Узяв те, що було напохваті. Увечері ми відпливали в далекий рейс. До всього, діло було у вересні, а з рівноденними штормами, самі знаєте, треба пильнувати. Доводилося поспішати. Та потім я став перебірливіший. — Він показав інше фото. — Які кипариси, га? Генуя, голубе, Генуя! Затишна місцинка. Щоправда, далекувато від центра. Я маю на увазі центр кладовища. Та, коли розібратися, воно й краще. Більше дерев і тихше. Щось схоже на Дьоббельн, район вілл у Відні. І не так тісно. Тут ви не побачите цих новомодних двоповерхових могил. Не можу терпіти двоповерхових могил.

— Ще б пак, — сказав Шубін, аби що-небудь сказати.

— Так. Я знаю, яке це задоволення — двоповерхова могила. Усе життя тулюся в таких ось каютках, валяюся на койках у два поверхи. Підняв руку — стеля. Опустив — сусіда! Набридло. Хочеться відчути простір хоча після смерті. Ви згодні зі мною?

Шубін машинально кивнув.

— От бачите! Уже починаєте розуміти.

Та Шубін, як і раніше, нічого не розумів. Він чув безугавне плюскотіння води за бортом. Отже, підводний човен продовжує рухатись. Дорогоцінний час іде. А він так і не вивідав нічого, що могло б знадобитися. Цей колекціонер кладовищенських ділянок не дає нічого спитати, немовби підрядився відволікати й затримувати.

Після першої своєї покупки механік, за його словами, відвідував кладовища вже не як гультяй. Приходив, поквапливо ступаючи і суплячись, як майбутній наймач, квартиронаймач. Заклопотано заглядав у план. Причепливо вивчав пейзаж. Подовгу і зі смаком обмірковував деталі свого наступного поховання, всіляко чіпляючись до представників кладовищенської адміністрації.

Це місце, бачте, не влаштовувало його тому, що грунт був глинистий. (“Нічого собі, гарний матиму вигляд восени, у сезон дощів”, — бурчав він, тицяючи палицею в землю). В іншому місці сумнівним здавалося сусідство. (“Прошу мати на увазі, я офіцер флоту у відставці, а у вас якісь крамарі, мало не вихристи!”)

“Так, так, так! — кричав він кладовищенським діячам, замученим його причіпками. — Хочу передбачити все! Це ж не квартира, хіба не так? Ту наймаєш на рік, на два, у кращому випадку на кілька років, а тут як-не-як ідеться про вічність”.

Але він хитрував. Йому не було ніякого діла до вічності. Він лише демонстрував свою причепливість і статечність, ніби виставляючи їх напоказ перед кимось, вірніше, чимось, що стояло в затінку дерев, серед могил, і пильно стежило за ним.

Шубін міцно потер собі чоло. Що це має означати? Йому здалося, що його знов укачує на пологих сірих хвилях. Але він зробив зусилля і опанував собою.

— Пробачте, я переб’ю вас, — сказав він. — Навіщо все-таки стільки квитанцій? У вас їх десять… дванадцять… ага, чотирнадцять. Чотирнадцять могил! Людині досить однієї могили.

— Мертвій! — поблажливо поправив механік. — Живій, тим більше морякові, як я, треба кілька. Чим більше, тим краще. У цьому гарантія. Тоді моряк міцніше тримається на землі. Він помре на землі, а не на морі. Ну зміркуйте самі, як я можу потонути, якщо закріпив за собою місця на чотирнадцяти кладовищах світу?

Шубіну здалося, що розмах пологих хвиль зменшується.

— А! Я начебто зрозумів! Квитанція — це наче якір? Ви стали, так би мовити, на чотирнадцять якорів?

— Такий у загальних рисах мій план. — скромно погодилась людина в строкатому пі арфі.

Щоб не бачити її каламутних, дивно насторожених очей і драглистих щік, Шубін схилився над знімками.

Усі вони мали одну особливість. На задньому плані між кущами і деревами неодмінно просвічувалась смужка водної гладіні. Ділянки були з видом на море! У цьому, очевидно, полягав особливий загробний “комфорт”, як його розумів механік. Влаштувавшись нарешті в одній з могил, він міг би іноді дозволити собі порозважатись — висовувався б з-під плити і показував морю язика: “Ну що? Перехитрив? Утік од тебе?”

Божевілля, манія? Забобон, який перетворився на манію? Тонкий комерційний розрахунок — навіть у стосунках з потойбічним світом?

— Тепер мені зрозуміло, — сказав Шубін. — Ви хочете обдурити долю.

— Але ж ми всі хочемо обдурити її, — розсудливо відповів механік. — А ви хіба ні?

Він озирнувся. На порозі стояв бородатий матрос.

— Командир просить пана фінського льотчика в центральний пост, — доповів матрос, спідлоба дивлячись на Шубіна.

Супроводжуваний мовчазним і похмурим матросом, Шубін поминув кілька відсіків.

У вузьких, погано провітрюваних приміщеннях було душно, сиро. Пахло машинним маслом і вогким одягом. Уздовж проходу тяглися каюти-вигородки.

Зовні лишаючись спокійним, Шубін хвилювався дедалі більше.

“Підходимо до шхер, — думав він. — Зараз мене здаватимуть з рук у руки…”

І все-таки він продовжував з професійною цікавістю придивлятися до всього навколишнього. На підводному човні був уперше — раніше якось не випадало.

— Не вдартеся головою! — попередив матрос.

Пригнувшись, Шубін ступив у круглий отвір і опинився в центральному посту.

Після маячного бурмотіння про могили і квитанції приємно було опинитися у звичайній нормальній обстановці, серед спокійних і розсудливих механізмів.

Певна річ, управління тут було в десятки разів складніше, ніж на торпедному катері, та моряк повинен швидко орієнтуватися на будь-якому кораблі.

Ось гірокомпас чудової конструкції! Ось кнопки стріляючого пристрою. А це, напевне, прилад для вимірювання диферента.[17] У скляній трубочці видно тінь, яка ледь погойдується, — силует підводного човна. (“У нас, здається, цього ще немає. Цікава річ! Шкода, не встигну роздивитися детальніше”).

Вертикальна труба перископа підіймалася на кілька секунд, опускалася, через дякий час знову підіймалася.

Шубін гарячково згадував: “Перископна глибина — вісім метрів… Так, начебто вісім метрів. Виходить, підводний човен скрадається на перископній глибині”.

Тільки окинувши прилади допитливим поглядом, він звернув увагу на людей у відсіку. їх було багато, і кожен займався своїм ділом.

Командир сидів на маленькому дзиґлику, схожому на велосипедне сідло, і, зігнувшись, дивився в окуляри перископа.

Праворуч від нього стояли два стернових: один управляв вертикальним стерном, другий горизонтальним. Поодаль розташовувалися ще матроси.

Поруч з командиром стояли два офіцери, один з яких поквапливо записував щось у вахтовий журнал, тримаючи його на вису.

Раптом картина миттю змінилася.

У тісному приміщенні прозвучало і наче луною віддалося від металу коротке:

— Бойова тривога!

Командир кинув цю команду, не відриваючись од перископа.

Один офіцер ступив до другого перископа. У центральному посту опинився механік. На ходу розмотуючи строкатий шарф, він поквапливо став на своє місце біля переговорних труб.

Різкий брязкіт. Перебірки задраєно!

Командир повернувся на своєму дзиґлику.

— А, наш гість, наш вірний союзник! — сказав він з перебільшеною люб’язністю, яка здалася Шубіну іронічною. — Я запросив вас як консультанта. Літали над цим районом?

— Звичайно, пане командир.

— Прошу поглянути в перископ! — Він встав, поступаючись місцем Шубіну. — Рудольфе, допоможіть нашому гостеві сісти. Курсом вест прямує російський конвой… Ні, трохи одвернути від себе!

— Бачу конвой!

— Транспорт, приблизна в чотири—п’ять тисяч тонн, тральщик і два сторожових катери. Ідуть протичовновим зигзагом. Так?

Шубін мовчав. Повільно обертаючи верньєр, він не випускав радянські кораблі з поля зору. Що відповідати? Точніше, чого не треба відповідати, щоб не пошкодити своїм?

Підводник сказав за його спиною:

— Розумію вас. Ще не бачили кораблів у такому ракурсі. Звикли бачити їх не знизу, з води, а згори, з повітря. Чи часто траплялися вам росіяни в цьому районі?

— Не часто, — сказав Шубін навздогад.

— Дякую вам. Це я й хотів знати!

— Третій конвой за вахту, — вставив офіцер, що тримав у руках журнал.

— Росіяни готуються до наступу, — підтвердив другий офіцер.

— Як завжди, повторюєтесь, Франце, — різко сказав командир і, відсторонивши Шубіна, сам сів біля перископа.

Його короткі сильні пальці закрутили верньєр. Голова зовсім увійшла в плечі, спина згорбилась, немовби він приготувався до стрибка.

У центральному посту стало тихо. Чути було тільки дихання людей та заспокійливо-розмірене цокання приладів.

Шубін стиснув кулаки в кишенях комбінезона.