Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 28)
Шубін так і заснув, усміхаючись цьому страшенно далекому, затишному спогадові.
Через півгодини лікар зайшов провідати пацієнта і, стоячи біля койки, подивувався міцності його нервів. Бач, який, цей Пірволяйнен! Збитий у бою, тонув, чудом врятувався і ось лежить, закинувши за голову мускулисті руки, рівно дихає та ще й усміхається у сні…
НА БОРТУ “ЛЕТЮЧОГО ГОЛЛАНДЦЯ”
Шубін усміхався вві сні.
Він спав так безтурботно, ніби був не серед ворогів, не на німецькому підводному човні, а в своєму гуртожитку на Лавенсарі. Немовби повернувся з чергової вилазки в шхери, перекинувся з Князевим двома словами, позіхнув і… Такий богатирський сон зморив його, що він і не чув, як бігають, метушаться, дряпають кігтями пацюки за стіною.
Не спи, проснися, гвардії старший лейтенант! Тварюка, небезпечніша за пацюка, порається зараз біля твоєї койки!..
Щось же проте не спало в ньому, як би стояло на сторожі. Він схопився од відчуття небезпеки — звичка військової людини.
Ні, пацюка на грудях не було. І він проснувся не дома, а в чужому приміщенні. Ворог був поруч. Знизу долинали його уривчасте — зі свистом — дихання, заклопотане бурмотіння, шелест паперу.
Шубін одразу опанував собою. Такі люди не бувають кволі, коли просинаються. Свідомість з місця бере найбільшу швидкість.
Хвилину чи дві він лежав з заплющеними очима, не ворушачись, згадуючи. “Я фінн, льотчик. Збитий у повітряному бою, — у думці повторював він, як урок. — Підібраний німецьким підводним човном. Я лейтенант. Мене звати… А як же мене звати?..”
Йому стало жарко, немовби він лежав у лазні на верхньому приполку. Він забув своє нове фінське прізвище!
Ім’я його, здається, Аксель. Так. Аксель. А прізвище? Рінен?.. М’якінен?..
Ні, нема чого напружувати пам’ять. Будь-що-будь! Треба, як завжди, йти назустріч небезпеці, не дозволяючи собі піддаватися паніці.
Занавіска, що заміняла двері в каюті-вигородці, коливалася. Отже, підводний човен рухався, хоч і не дуже швидко.
Шубін звісив голову з верхньої койки. Він побачив спину і потилицю людини, яка сиділа навпочіпки біля розкритої парусинової валізки і порпалася в ній.
— Усі кінець кінцем потонуть, усі, — виразно промовила людина (вона розмовляла сама з собою). — І командир потоне, і Руді, і Гейнц. А я ні!.. — Він неголосно хихикнув, витягнув з-під білизни паку якихось різноколірних папірців і, шелестячи ними, заходився гортати. — А де ж мій Піллау? — сердито спитав він.
Шубін кахикнув, щоб звернути на себе увагу.
Людина підвела голову. У неї було одутлувате, невиразне, немовби сонне обличчя. Під очима висіли мішки, щоки тремтіли, наче холодець. Шия обмотана строкатим шарфом.
— Ви, мабуть, штурман? — спитав Шубін. — Пробачте, я зайняв вашу койку.
Людина в строкатому шарфі, не підводячись, і далі розглядала Шубіна.
— Ні, я не штурман, — сказав він нарешті. — Я механік.
— А котра година, не можете сказати?
— Можу. Сімнадцять сорок п’ять. Ви проспали майже вісім годин.
— Вісім? Але ж підводний човен через шість годин мав підійти до берега?
Шубін скочив з койки.
— Бачу, вам не терпиться обнятися з друзями. — так само в’яло зауважив механік. — Не поспішайте. Ще є час Навіть не підійшли до узліску шхер.
Стараючись не виказати свого хвилювання, Шубін одвернувся до маленького дзеркала, вставленого в перебірку каюти. Він узяв з полички гребінець і почав неквапливо причісуватись. При цьому навіть пробував насвистувати. Чомусь пригадався той одноманітний мотив, який виконував на губній гармошці меланхолік у шхерах.
Механік пожвавішав.
— О! “Ауфвідерзеен”! Пісенька гамбурзьких моряків! Ви бували в Гамбурзі?
— Тільки один раз, — обережно сказав Шубін.
— “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”,[16] — похитуючи головою, неголосно проспівав механік. Потім додав: — Гарне місто Гамбург! Давно ви були там?
— До війни.
— Моє рідне місто. Я жив недалеко від Аймсбюттеля.
Шубін похолов. Він ніколи не бував у Гамбурзі. Механік несподівано підморгнув:
— Набралися страху в морі? Я так і думав. Ви б не витримали шторму. Якби не ми…
Шубін з опаскою сів на нижню койку. Коли б тільки німець не почав розпитувати його про Гамбург, про який він мав надто загальне уявлення. Та механік одвернувся і знову заходився порпатись у валізці, бурмочучи собі під ніс: “Піллау, Піллау, де ж це Піллау?” Та ось “Піллау” знайшлося. Механік розігнув спину. Безглузда гримаса розповзлась по одутловатому блідому обличчю, потворно викривляючи його. Це була посмішка!
— Якби зі мною трапилося таке, як з вами, — оголосив він, — я б ніскілечки не боявся!
— Та що ви!
— Звичайно! Що мені хвилі, шторм! Почував би себе, наче дома у ванні.
— Але чому?
Співбесідник Шубіна відповів не одразу. Він дивився на нього примружившись, напіввідкривши рота, ніби прикидав, чи варто казати далі. Потім промимрив у задумі:
— То ви бували у Гамбурзі? Так, гарне місто, напрочуд гарне…
Очевидно, через ту дрібну обставину, що фінський льотчик бував, як твердить, у Гамбурзі і навіть пам’ятав пісеньку гамбурзьких моряків “Ауфвідерзеен”, механік несподівано став прихильний до нього.
Сів на койку поруч із Шубіним.
— Бачите, у цьому, власне, немає секрету, — почав механік нерішуче. — І це стосується тільки мене, одного мене. Але історія повчальна, може вам знадобитись…
Шубін мовчав.
Небезпека пришпорила його розум, загострила проникливість. Раптом він зрозумів, у чому справа! Механік знудився за слухачем.
1 це було природно. Маленький світ підводного човна тісний. Механік, певно, давно вже встиг набриднути всім своєю “повчальною” історією. Але вона не давала йому спокою. Вона розпирала його! І ось з’явився новий уважний слухач!
— Ну, так тому й бути, розповім! Ви спитали мене, чому я не боюся потонути? А ось чому! — Він помахав пачкою різноколірних папірців, які вийняв із валізки. — З цими не можу потонути, навіть якби хотів. Тримає на поверхні краще, ніж резиновий чи капковий жилет!.. Ви здивовані? Багато хто з моряків вмирає на морі. Це звичайна справа. Я теж моряк. Але я помру не на морі, а на землі. Це така сама правда, як те, що вас сьогодні виловили з моря!
— Помрете на землі? Наворожили вам так?
— Ніхто не ворожив. Я сам влаштував собі це. Недарма говориться в прислів’ї: кожен сам коваль свого щастя. — Він глибокодумно підняв вказівний палець. — Так, щастя! Багато років підряд терпляче і методично, як уміємо тільки ми, німці, збирав я ці квитанції.
— Навіщо?
— Та це ж кладовищенські квитанції! І всі, зважте, на моє ім’я!
На обличчі Шубіна, очевидно, з’явився вираз подиву, бо механік поблажливо поплескав його по плечу:
— Зараз зрозумієте! Ви непоганий хлопець, хоча начебто недалекий, даруйте мені. А втім, не кожен додумався б до цього, — вів він далі, самовдоволено посміхаючись, — а я додумався!
Він розповів, що після першої світової війни плавав на торгових кораблях. (“Довелося, розумієте, принизитись. Військовий моряк — і якісь там торгаші!”)
Йому довелося побувати у багатьох портових містах Європи, Америки, Африки. І скрізь — у Ліверпулі, у Генуї, у Буенос-Айресі, у Кейптауні — механік, зійшовши з корабля, вирушав прогулятися на місцеве кладовище. Це був його улюблений відпочинок. (“Спочатку, звичайно, випивачка і дівчата, потім — кладовище. Так би мовити, повний кругообіг. Усе людське життя коротенько за кілька годин перебування на березі!”)
У більшості портових міст кладовища дуже красиві.
Неквапливо походжав механік, ситий, умиротворений, трохи напідпитку, по тихих тінистих алеях — нумерованих вулицях і кварталах міста мертвих. Засунувши руки в кишені і попихкуючи люлечкою, він зупинявся біля пам’ятників, вивчав написи на них, а деякі, особливо зворушливі, списував, щоб перечитати на дозвіллі, відстоявши вахту.
Усе радувало тут його сентиментальну душу: планування, епітафії, тиша. Навіть птахи на вітах, здавалося йому, стримують свої голоси, щебечуть приглушено-поштиво, щоб не потривожити мовчазних мешканців могил.
Він заходжувався — просто так, знічев’я — ніби “приміряти” на себе той чи інший пишний надгробок. Підійде йому чи не підійде?
Спочатку це виглядало як гра, розвага. Але й тоді вже мурашились у душі якісь утилітарні розрахунки, ще поки що не оформлені, не зовсім ясні йому самому.
Механіка осяяло восени 1929 року на кладовищі в Піллау. Так, саме в Піллау! Він стояв перед величним пам’ятником із чорного мармуру і вчитувався в напівстертий напис. На постаменті було викарбувано золотий якір як свідчення, що тут поховано моряка. Напис під якорем сповіщав про звання і прізвище померлого. То був віце-адмірал у відставці, східнопрусський поміщик. Народився 1815 року, помер 1902-го.
Механікові це сподобалось. Вісімдесят сім років! Непоганий вік!
І пам’ятник пасував своєму господареві: респектабельний і дуже міцний. Він височів над заростями папороті, як скеля серед хвиль, непохитний, холодний, готовий протистояти будь-якому лютому шторму.