Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 26)

Неслухняними, закляклими пальцями він витяг військове посвідчення льотчика і переклав у кишеньку жилета. Потім заходився розстібати ґудзики на жилеті, щоб витрусити з нього мертвяка. Особливо довго не вдавалося розстебнути останнього ґудзика. Нарешті Шубін упорався з ним.

Коли труп каменем пішов до дна, Шубін полегшено зітхнув.

Минуло ще кілька хвилин, перш ніж він згадав про жилет, який плавав поруч. Що ж, черепашку розкрито. Стулки її порожні. Він підплив до жилета і нап’яв його на себе. Усе-таки зайвий шанс!

Тепер принаймні можна не боятися корчів. Раніше він забороняв собі думати про них.

Кепсько тільки, що трофейний жилет не гріє. А холод уже почав проймати до кісток.

Було б тепліше, якби жилет був капковий. Жовта клочкувата капка схожа па вату і гріє, як вата. Щоправда, за дві чи три години вона намокає, стає важчою і тягне на дно. Та Шубін не збирався бовтатись у воді дві чи три години. Про це не могло бути й мови. Його повинні знайти і підібрати з хвилини на хвилину. Червону пляму жилета видно здалека.

Щоб відвернути свою увагу, він почав думати про далекі тропічні країни, де росте капка. Це ж така трава?

А може, чагарник? Ото, мабуть, тепло в тих місцях!..

На думку про теплі країни зробилося ще холодніше.

Холод звідусюди йшов до Шубіна, з усіх кінців Балтики, від усієї вихолодженої за зиму водної громади моря. Він обхоплював, зчавлював, стискував.

Щоб зігрітися, Шубін поплив навпомашки. Але дивно: чим енергійніше рухався, тим холодніше ставало. Він проробив дослід: схрестив руки на грудях, підібрав коліна до підборіддя. Ніби стало тепліше. Чи не нагрівається навколишній шар води теплом його тіла? Не треба підгрібати до себе нові холодні шари.

“Катери підійдуть! Катери незабаром підійдуть!” — повторював він у думці, наче зубрив урок.

Він ні на секунду не припускав, що його не підберуть. Розумів: найстрашніше — це злякатися, піддатися страху. Хто втратив самовладання, той усе втратив!

Якось дивно, поштовхами, боліла голова. Часом свідомість на якусь мить виключалася. Тоді Шубіну привиджувались квіти. Конусоподібні пурпурові мантії розгойдувалися на пологих хвилях. Він намагався дотягнутись до них і від цього руху опритомнював. А іноді уявлялося, що він висить серед зірок у пустоті космічного простору.

Холод, холод! Лютий холод!

Розглядівшись, Шубін здивувався несподіваній зміні. Морем бігли баранці, поквапливі вісники шторму.

Щойно хвилі були пологі. Тепер на них з’явилися білі гребінці. Біляки гуляли по морю.

— Хвилювання — три бали, — визначив він уголос. — Море димить!

Невдовзі верхівки хвиль почали загинатися і зриватися бризками. По шкалі Бофорта це означало, що хвилювання доходить уже до чотирьох балів.

Хвиля накрила Шубіна з головою. Він виринув, люто відпльовуючись. Дихати ставало важче. Насувався шторм.

“Еге! — подумав Шубін. — Шторму мені не витримати…” І одразу ж: “Але шторму не буде!”

У думці він ніби нагримав на себе.

Море тим часом ставало дедалі грізнішим, хвилі частіше накривали Шубіна з головою. Три бали, чотири бали! Він хотів забути про поділки цієї клятої шкали.

Його почало нудити. Остаточно вкачало! Ніколи не вірив у те, що плавців укачує в морі, і от…

Шубін задихався, відпльовувався, пробував пристосуватися до розмахів моря, які ставали частішими.

Щось пролетіло над ним. Літак? Пікірує літак? Він інстинктивно втягнув голову в плечі, але в цю мить був на гребені хвилі і гумовий жилет завадив йому пірнути.

Не літак! А тільки чайка! Півгоризонту закрили її зігнуті, наче шаблі, крила, ніжно-рожеві, але з чорними кінцями, немовби їх умочили в грязюку. Вона шугонула і стрімко опустилася, немовби хотіла сісти Шубіну на тім’я.

О! Та тут їх багато, цих чайок!

Вони кружляли над Шубіним, торкаючись його крилами, з розгону припадали до самої води, шугали в повітрі. Крізь свист вітру він розрізняв їхні скрипучі голоси. Птахи завзято сварилися, наче ділили його між собою.

Ділили? Моряки з Ладоги розповідали Шубіну про те, що сталося з одним нашим льотчиком, якого збили в бою над озером. Капковий жилет не дав йому потонути, і через дві—три години його підібрали. Він був живий, але сліпий. Чайки виклювали йому очі.

Шубін висунувся до пояса з води і закричав що було гили. Він міг тільки кричати, руки його заклякли так, що майже не рухались.

Раптом щось велетенське, у білих дугах піни, насунулося на нього, якась гора. Лінкор чи плавучий кран — так здалося йому…

Він закашлявся і опритомнів. Рідина, що обпікала, лилася йому в рот. Склеписта стеля була над ним.

Шубін напівлежав на підлозі. Хтось притримував його за плечі. Коли він підвів очі на людей, що стояли довкола нього, їхній вигляд здивував його. У багатьох із них були бороди, а обличчя мало неприродний, майже мертвотний білий колір. Люди вражено дивилися на нього, і він відкинувся на спину.

Одразу ж цей рух було прокоментовано.

— Закачало, нічого не розуміє, — сказав хтось по-німецьки. — Дай йому ще ковток!

Німці? Виходить, він у полоні?

Але — не поспішати! Розглядітись, виждати, зрозуміти!

Шубін заплющив очі, щоб виграти час.

— Ослаб після морського купання, — промовив той самий голос з упевненими, чіткими інтонаціями. — Якби не помітили в перископ чайок над ним…

Перископ? Він на підводному човні?

І раптом Шубін почув незрозуміле.

— Але ж це не росіянин! Це фінн!

— Не може бути!

— Ось його військове посвідчення!

— Яка невдача! На дідька нам фінн?

— Він опритомнів, пане капітан-лейтенант, — сказав хтось над вухом Шубіна, очевидно німець, який підтримував його під пахви.

Шубін розплющив очі.

Над ним, широко розчепіривши ноги, стояла людина в пілотці і пильно дивилася на нього. Вона тримала щось у руці.

Шубін швидше вгадав, ніж побачив: розмокле військове посвідчення льотчика, яке було сховане в кишеньці жилета!

— Ваше прізвище Пірволяйнен? — неждано спитав німець. Мовчанка. Шубін збирається з думками.

— Пірволяйнен Аксель? — Німець заглянув у посвідчення і нетерпляче пригнувся, впершись руками в коліна. — Ну, відповідайте ж нарешті! — Квапив він. — Ви лейтенант Аксель Пірволяйнен?

Пірволяйнен? Мертвий льотчик був фінн? Шубін перевів подих, наче перед стрибком у воду. Потім, наважившись, тихо сказав:

— Так. Я Пірволяйнен…

— Жаль, — сердито пробурмотіла людина в пілотці.

Шубіна підвели, посадили на табуретку. Поруч опинився банькатий чолов’яга, який відрекомендувався лікарем. Шубін поскаржився на головний біль і нудоту.

— Це звичайна річ. — Лікар багатозначно закивав головою. — Не здивуюся, якщо у вас легкий струс мозку.

Удаваному Пірволяйнену дали переодягтися. Комбінезон затріщав на його плечах і грудях. Пірволяйнен! Фінн! Дуже добре. Цим можна пояснити помилки в німецькій вимові. Тільки б не знайшлося нікого, хто знає фінську мову!

Ну, а обличчя? Офіцер у пілотці тримав посвідчення перед самим своїм носом і все-таки спитав: “Ви Пірволяйнен?” Осліп, чи що? Є ж фото у військовому посвідченні! А схожості між льотчиком і Шубіним ніякої. Адже він на все життя запам’ятав це мертве обличчя, яке шкірило зуби над пишним гофрованим коміром!

— Котра година? — спитав він.

Хтось люб’язно відповів.

Шубін спробував зробити підрахунок. Виходило, що він пробув у воді трохи більше двох годин.

Не може бути! Боровся з мертвяком, хвилями, потім чайками! На це напевне пішло не менше доби! А втім…

— Командир запрошує до себе, — сказав лікар і пропустив Шубіна вперед.

Палуба розмірено здригалася під ногами. Отже, човен був на ходу.