Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 20)
Щось поблискувало і булькало майже біля самого борту. Риби тут була сила-силенна. А Степаков — завзятий рибалка. Та ловити рибу не можна. Небезпечно! Ворожі шхери навколо…
Надвечір моряки поставили щиток управління і закінчили монтувати обладнання. Залишилося тільки відремонтувати реверсивну муфту правого мотора.
Шубін безперестану квапив людей.
— І так поспішаємо, товаришу гвардії старший лейтенант, — невдоволено сказав Дронін. — У милі всі! Язики на плечах!
— До ночі треба закінчити! Уночі відпливемо.
— Невже ще добу сидіти? — пробубонів увесь мокрий від поту, наче він щойно скупався, Степаков. — Та я краще вплав утечу від цих щук!
Сонце заходило навдивовижу повільно. Західна частина горизонту була сполосована тривожними навскісними хмарами багряного кольору, які віщували зміну погоди.
На довершення всього якийсь меланхолік на протилежному боці взявся перед сном за губну гармошку. Вітер дув з того боку, і над тихою вечірньою водою повзли уривки тужливої, тягучої мелодії. Знав її музикант нетвердо, раз у раз обривав, знову починав. Так і тупцяв па місці, старанно повторюючи початкові такти.
Незабаром він просто остобісів Шубіну та його команді.
— І човпе й човпе! — люто сказав Дронін, випростуючись. — Сто разів, либонь, повторив, ніяк завчити не може!
Уже який байдужий був до музики боцман, але й той не витримав, пробурчав:
— Полоснути б по ньому разок із кулемета! Е-ех!
Настала та коротка пора доби, яка передує присмерку, коли сонця немає, але небо ще береже його відблиски. Від багряної хмари упала на воду тінь. Червонувате тремтливе світло заповнило шхери. Усе набрало якогось дивного, тривожного вигляду.
Шубін виліз із таранного відсіку, витер руки паклею, кинув боцманові:
— Закінчуйте без мене. Піду з юнгою Чачка зміняти. Його непереборно тягло до віхи і створних знаків.
Забути не міг про камінь, який не дуже міцно тримався в землі.
ПОПРАВКА ДО ЛОЦІЇ
Діставшись поповзом до протоки, Шубін і Шурко здивувалися: віхи на місці не було.
— Зрізало під корінь, товаришу гвардії старший лейтенант, — доповів Чачко. — Тут шхуна проходила, почала повертати, а вітер дув їй у ліву скулу. Капітан не врахував вітерцю і підім’яв віху. Прямо під гвинт її.
— Який ти необережний, — жартома дорікнув йому Шурко. — Тобі шхери з віхою здавали, а ти…
Та, поглянувши на гвардії старшого лейтенанта, юнга осікся.
Шубін підібрався, наче для стрибка. Очі, і так вузькі, перетворилися в щілинки. Таким Шурко бачив його під час торпедної атаки, коли, подавшись уперед, він кидав: “Залп!”
Те, що віха зникла, було до речі. Це полегшувало справу. Звичайно, зникнення помітять чи, можливо, уже помітили. Фашистські гідрографи поквапляться встановити іншу віху — за створними знаками. Та поки що протока пуста і підводне каміння не позначено. Щось розладналося в створному механізмі.
Якщо віхи немає, стернові зосередять свою увагу на створних знаках — на цих біленьких “зайчиках”, що виглядають з кущів.
Шубін озирнувся. Що ж, пограємося із “зайчиком”! Примусимо його стрибнути далі від води. Та зробити це треба розумненько, перед тим, як залишити шхери.
Він нетерпляче поглянув на годинник, підвів очі до верховіття сосон. Починають розгойдуватися. Ледь-ледь. Вітер дме з веста. Це добре. Нанесе туману.
Як “спеціаліст по шхерах”, Шубін знав місцеві прикмети. Перед штормом видимість поліпшується. Тепер, навпаки, обриси предметів ставали неясними, розмивчастими. Так, схоже — лягає туман.
Та минуло ще близько години, перш ніж по воді поповзла біла запона. Вона густішала, затягувала підніжжя скель і дерев. Здавалося, шхери повільно осідають, опускаються на дно.
Дуже підхожа ніч, щоб здійснити задумане!
— Юнго! Усю команду — до мене! Боцманові залишатися на катері, стати до кулемета, нести вахту!
— Єсть!
Ліс потонув у пітьмі й тумані. Через кілька хвилин почулося шарудіння, шелест, сопіння. Строєм “кільватера”, один за одним, підповзали до Шубіна його матроси.
— Коротко: завдання, — почав Шубін. — Торпед у нас немає. Із кулемета пароплав не потопиш. А потопити треба. Але чим топити?
Мовчанка. Тільки чути, як умощуються в траві матроси, тиснучись навколо свого командира.
— Будемо, отже, хитрувати, — вів далі Шубін. — За спиною у мене — задній створний знак! — Він поплескав по каменю. — Там, біля води, — передній. Пара нерозлучних “зайчиків”… А ми візьмемо та й розлучимо їх!
— Зовсім приберемо?
— Ні. Трохи одсунемо один від одного. Багато не можна, уранці помітять. А посеред протоки — камінці!
— О! І віхи немає?
— Знесло віху. Цієї ночі ми командуємо створом. Куди захочемо, туди й повернемо.
— А повернемо — на камінці?
— Угадав!
Швидко, не чекаючи команди, матроси схопилися їм ноги. Наче й не було безсонної ночі і нестерпного довгого, втомливого дня.
Спершу спробували вивернути камінь з ходу — руками. Навалилися, крякнули. Не вийшло. Тоді виламали товсті сучки і підважили ними камінь.
Він хитнувся, зрушив з місця. Степаков поквапливо підклав під сучки кілька невеликих каменів, щоб підняти важіль.
Шубін нетерпляче відсторонив Дроніна і Фаддєїчева, протиснувся між ними…
— А дай-но я!
З новим запалом матроси навалилися на камінь.
— Дронін, зліва заходь! Наддай плечем!
Так повторювалося кілька разів. Сучки ламалися. Степаков підкладав під них нове каміння, поступово підіймаючи опору.
По-бичачи схилена шия Шубіна почервоніла, широко розставлені ноги тремтіли від натуги. Камінь з білою плямою нахилявся дедалі більше. І ось — повільно поповз з пригорка, ламаючи кущі ожини і малини, залишаючи за собою борозну!
Шубін збіг слідом за ним. “Зайчик”, як і раніше, на виду. Та лінія, що з’єднує передній і зміщений задній створні знаки, виводить уже не на чистовод, а на пасмо підводного каміння, чорту на роги!
Ну що ж! Так тому й бути! За годину чи дві катер піде, ніч у протоці мине спокійно, а вранці “зайчики” спрацюють, як “пекельна машина”, пущена за годинниковим заводом.
Та сталося інакше.
Не ладилося з моторами. Шубін сидів навпочіпки біля люка, присвічуючи мотористам ліхтариком. Юнга старанно затуляв світло шматком брезенту. Ще добре, що туман ліг густіший.
Ніч закінчувалася.
Шубін думав про розладнаний створ. Перша ж баржа, яка пройде вранці мимо острова, вискочить на каміння. Сюди негайно завітають пани гідрографи для виправлення створних знаків, і шубінський катер, якщо він не піде до ранку, буде, звичайно, виявлено.
А втім, Шубін ніколи не шкодував за тим, що робив. Це було його життєве правило.
Вирішив — як відрізав!
Та й яка користь шкодувати? Механізм катастрофи пущено в хід. Його не зупиниш, навіть якби й хотів.
Хтось протяжно позіхнув за спиною.
— Що? — спитав Шубін, не оглядаючись. — Кислотність піднімається?
— Терпець уривається, товаришу командир! — признався Чачко.
— Ну терпець… Адже він наживний, терпець! Пам’ятаєш, як маяк топили?
— Маяк? — здивувався Шурко.
— Авжеж. Ходили в дозорі. Ніч. Нерви, звичайно, вібрують.