Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 102)
— Але ж ви так і не випили за наших пасажирів.
— Ви також, пане капітан другого рангу!
Командир підняв свій келих, поглянув на вино проти світла і обережно поставив на стіл.
— Чудове вино! Особливе. Його берегли для нашого останнього пасажира. Ні, не для гравця в покер. І не для екс-короля. Для того, хто лаштувався стати нашим останнім пасажиром. Адже нас збиралася вшанувати своєю присутністю найвисокопоставленіша персона в Німеччині. Струнко, лейтенанте Гейнц! Встати і простягти праву руку вперед. Ну-ну, я пожартував. Але ви вгадали.
Найнеймовірніше в цій розмові було ще попереду. Командир сказав:
— Нас називають лейб-субмариною фюрера. Але з чим це пов’язано?
— Не знаю.
— Само собою. Звідки вам знати. Це знають тільки троє: я, мій штурман та Адольф. Тепер — з вами — уже четверо. Та ви, сподіваюся, не вибовкаєте?
Я ледве не впустив келиха. Назвати фюрера на ім’я! Це вже само по собі було державний злочин!
— У кабінеті Адольфа, — сказав командир, — висить, до вашого відома, особлива карта. На ній ретельно — Адольф вельми ретельна людина — відзначають місцеперебування нашого підводного човна. Адольфові хотілося б, щоб у такий тривожний час ми були ближче до нього. І для цього він має підстави.
Потягнувшись за пляшкою, командир мало не перекинув стола. Я поспішив підтримати його.
— Дякую… Але ви зовсім перестали пити. Чи не лякаю я вас своєю одвертістю?
Командир випростався і без усмішки подивився на мене.
— Слухайте далі. Найцікавіше далі. Щодня в домовлений час мій радист виходить в ефір і настроюється на певну хвилю. Він жде. Він терпляче жде. На хвилі нічого не з’являється, і це добре. Значить, Третій рейх ще стоїть. Та ось — уявімо такий гіпотетичний випадок — в каюту до мене стукає радист. “Сигнал прийнято, пане капітан другого рангу”, — доповідає він. Це найпростіший умовний сигнал. В ефірі пролунало кілька тактів. Десь крутиться пластинка. Виконано популярний романс гамбурзьких моряків: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”. Чи не нагадує це вам: “Небо безхмарне над Іспанією”?[54] Тоді небо не було безхмарним над Іспанією. І тепер мелодія лунає лиховісно. Вона розлягається як похоронний дзвін над Німеччиною! Це означає, пане лікар, що все пропало. Третій рейх загинув, і Адольф накарячках вибирається з свого бункера. Він кличе на допомогу мене! Я повинен облишити всі справи! хоч би чим займався, хоч би де перебував, і повним ходом прямувати до найближчої Вінети на узбережжі Німеччини. Там у люк нашого підводного човна спустяться Адольф, Єва, два—три охоронці. Відсіки “Летючого Голландця” — ось усе, що лишилося Адольфу від його імперії! Потім занурення, повний вперед, курс вест, Амазонка!.. Врахуйте: радист, що прийняв сигнал, не знає його таємного сенсу. Знаємо тільки ми: Адольф, Венцель, я та ви. Тепер уже й ви! — Він люб’язно повернувся до мене всім тулубом: — Бачте, Адольф хотів би на певний час загубитися в темряві тропічних лісів. Черчілль тисяча дев’ятсот сорокового року ладнався евакуюватися до Канади. Чому б Адольфові не прихиститися на тому самому континенті, але трохи на південь, у своїх земляків, в Бразілії? Він хотів би, як ми, вдати з себе мертвого. Третій рейх не існує, росіяни на вулицях Берліна, та в резерві в Адольфа “Летючий Голландець”. Поки є “Летючий Голландець”, ще не все втрачено.
Він наблизив своє обличчя майже впритул до мого:
— Сигнал “Ауфвідерзеен” буде прийнято, не сумнівайтесь. Але чи я його зрозумію, ось у чому річ! Адже я можу і знельсонити?
— Як це — знельсонити?
— Маю на увазі підзорну трубу і вибите око адмірала Забули цей анекдот?
Я здригнувся. Я пригадав![55]
— Одначе ви, помічаю, здригаєтеся щоразу, коли я кажу “Гітлер” чи “Адольф”. Гаразд, заради вас — ви ж мій гість — називатиму його “фюрер”. Я поясню вам, чому хочу знельсонити.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Бачте, мені набридло діставати накази. В очах цих високопоставлених добродіїв, які навіть не здогадалися підвищити мене в званні, мій “Летючий Голландець” — всього лиш підводний лайнер. Помилка! І я відхиляю черговий наказ. Я вирішую самостійно. Ось мій намір: фюрера на борт не брати! — Мабуть, тішачись з вигляду мого обличчя, командир повторив, смакуючи кожне слово: — Еге ж, фюрера на борт не брати!
Потім дбайливо долив вина в мій келих.
— Це міркування для вас, звичайно, нове, — додав він заспокійливо. — Поступово ви призвичаїтеся до нього. Сигнал, гадаю, пролунає завтра чи позавтра. Та це вже ні до чого, фюрер живий — непотрібний. Мертвий, либонь, ще на щось придасться.
— Яка ж користь від трупа? — спитав я розгублено. — Хоча, кажуть, у Бухенвальді й Освенцімі…
— Не те, ні. Геній, навіть без вищої освіти, знадобиться на інше. Фюрерові потрібна не Єва, а свята Єлена. Ореол мученика личитиме йому.
— Маєте на увазі ув’язнення? Муссоліні вже побував у неволі.
— І дарма втік звідти. Скорцені, звісно, спритний, але дурний. Муссоліні набагато краще виглядав би в засланні, скарлючившись біля Наполеонових ніг, ніж на шибениці, та ще підвішений головою донизу. Я зичу фюрерові ув’язнення! Стати мучеником — це найліпше, що він ще може зробити на користь спільній справі.
ДОНОС ІЗ МОГИЛИ
(“Зберегти кофри фюрера!”)
— Але багаж він постарався приставити заздалегідь. — Командирів голос долинув до мене, як крізь щільно задраєний люк.
— Який багаж?
— Кофри. П’ять кофрів. Не вдавайте, що ви не бачили їх! Ви були на пірсі, коли їх вантажили. А що в цих кофрах?
— Звідки я знаю?
— Сорочечки Єви Браун?
— Можливо.
— Ні. Кофри, якщо пригадуєте, приставлено вночі перед Новим роком. У цьому був розрахунок. Усі в Піллау перепилися. Пірс оточила охорона. Багаж супроводили сім офіцерів СС. “Чи не занадто для звичайного багажу?” — подумав я.
— Хіба вам не сказали, що в кофрах?
— Есесівці лише попередили, що багаж — особливої державної ваги! Отже, сорочечки зразу відпали. Та забудьмо на кілька хвилин ці кофри! Я не договорив про себе. Випустив одну подробицю. Фон Цвішени — з Ганновера. Ми пишаємося тим, що теперішній англійський король — наш земляк. Аякже! До недавнього часу королі Англії за сумісництвом були курфюрстами Ганновера. Батько теперішнього короля, воюючи чотирнадцятого року з Німеччиною, зважив, що йому пристойніше називатися Віндзором — за найменням загородньої резиденції. Роздумуючи в Піллау над долею Третього рейху, я згадав одного нашого доброго курфюрста, предка Віндзорів. Він продавав своїх підданих у солдати будь-якій платоспроможній чужоземній державі. І брав зовсім недорого, уявіть! Три талери за голову! Потім у пам’яті спливли гессенські стрільці. У вісімнадцятому столітті англійський король найняв їх і вирядив за океан приборкувати американських бунтівників. Вдумайтеся в це! Наші предки допомагали англійцям проти Георга Вашінгтона! Чи не настане, міркував я, час, коли Вашінгтон (вже місто, а не президент) купуватиме наших солдатів, щоб з їхньою допомогою приборкувати якихось інших повстанців? Платили б за голову, напевно, вже не талерами, а доларами, що набагато приємніше. У чім ви більше кохаєтеся, лікарю, в талерах чи в доларах?..
— Я люблю і те й друге, — відповів я, щоб відчепитись.
— Але ж це не годиться, лікарю. Слід зупинитися на чомусь одному. Бачте, мій предок — про нього зберігся родинний переказ — вирушив з гессенськими стрільцями до Америки і не повернувся звідти. Якщо солдати Вашінгтона не порішили його, значить, він прихлібився на американській землі. Дуже ймовірно, що в мене родичі в США. Потрапивши туди, можу здибати мільйонера з таким самим, як у мене, прізвищем. І ось, сповнений гостинністю, він нагадає мені одне латинське прислів’я. Ви лікар і обізнані з латиною: “Убі бене, убі патріа”.[56]
Я машинально виправив:
— Не “убі”, а “ібі”.
— Хай “ібі”. Але ви схопили мою думку? Мені здалося, що я схопив її.
— Боже мій! — вигукнув я. — Ви хочете продати фюрера американцям?!
Я уявив собі, як фон Цвішен, звично кривляючись, приймає на борт фюрера та осіб, що його супроводжують, потім, вийшовши в море, нишком змінює курс і, замість того, щоб прямувати до Південної Америки, завертає до берегів Північної.
— Та це ж зрада, пане капітан другого рангу! Командир гоноровито скинув голову:
— Я вже сказав: фюрера на борт не брати! Так я вирішив. У каюті кофри, п’ять кофрів. Для фюрера нема місця. До того ж я не курфюрст Ганновера, не торгую німцями, беручи по три талери з голови.
Признаюсь, я образився за нашого фюрера.
— Ви висловлюєтеся так, — сказав я, — ніби це пересічний ландскнехт, а не вождь німецького народу і найвидатніший полководець усіх часів. Думаю, американці дали б за нього більше, ніж три талери.
— А навіщо він американцям?
Мені дух сперло від обурення.
— Кофри — інша річ, — спокійно провадив далі командир. — Американці, напевно, не відмовилися б од кофрів. Отож-бо, пане лікар, описавши циркуляцію, ми повернулися до наших кофрів! Слухайте далі. Найцікавіше попереду. Незадовго перед нашою вечерею я збив замки на кофрах фюрера!
— О! Пане капітан другого рангу!
— Так вам же самому до смерті кортить побачити, що в цих кофрах. Ви навіть посунулися вперед на стільці. Гадаєте, там виливки золота або намисто з перлів? Ні. Там самі лише теки. Чорні, жовті, сині, білі. І на всіх сургучеві ляпки, як згустки запеченої крові. А впоперек кожної теки напис: “Державна таємниця”.