Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 101)
Еге ж, про Гладкого Германа варто було замислитися. Кажуть, гроші дають владу. Це правда! Проте і влада дає гроші, якщо з кебетою її використовувати. Вона забезпечує все, чого домагаються люди: гроші, силу-силенну грошей, вілли, яхти, чини й ордени, славу, загальне схиляння, кохання жінок — для тих, хто потребує цього кохання. Та найголовніше, пане лікар: влада дає душевний спокій. Вона позбавляє болісних сумнівів щодо себе і внутрішньо переінакшує людину!
Хвилину чи дві він мовчав, відсапуючись.
— Та мій час ще не минув, — додав незрозуміло.
— Авжеж, — промовив я, підливаючи масла в огонь. — З вашим визначним хистом… З вашим досвідом… І досі всього тільки командир підводного човна… Хоча це не звичайний підводний човен! Гадаю, єдиний отакий!
— Курт називає його підводним лайнером. Так! Я здавна пов’язував свої надії з нашими пасажирами. Придивіться до них уважніше, пане лікар.
— Але їх уже немає.
— Ну, то хоча погляньте на них ззаду. Майже всі вони були чужоземці, завважте! Чи принаймні вдавали з себе чужинців. За проїзд ці добродії, звісно, не платили. Зате кожен з них полишав на борту човна щось далеко цінніше за гроші — шматочок таємниці… Ні, так не можна, лікарю. Хоч пригубте келих! Ви повинні випити за наших пасажирів, поки я розповідаю про них. За помин чи за здоров’я, не має значення. Вони були такі розмаїті. Соціальне становище — від офіціанта до короля або Великого Муфтія. Колір шкіри — дуже строкатий. Пам’ятаєте трьох вельми ввічливих “жовтеньких” — це були
— Вони скидалися на офіціантів.
— Але що вони мали робити у Венесуелі?
— Не знаю.
— Пробратися в розташований там японський диверсійний центр і паралізувати його.
— Навіщо?
— Готувалося висадити шлюзи на Панамському каналі. Японці, якщо б напали на США, хотіли відрізати американський Атлантичний флот від Тихого океану. Але нам, німцям, руйнувати канал було ні до чого.
— Надто зросла б могутність японців?
— Не лише це. Що б ми робили, якби Гітлер затвердив південний план вторгнення до США? Порядок вторгнення, до вашого відома, був такий. Висадка наших ударних есесівських частин у Бразілії. Створення стотисячної армії бразільців, аргентінців тощо, — на міцній основі з фольксдойче (багато що вже було підготовлено). Потім тріумфальний марш на північ під стягом свастики. А далі? Канал перепиняв шлях. Разом із шлюзами було б висаджено і мости.
— Навести переправи!
— Але ж це набагато б уповільнило наш наступ. Фюрер гадав упоратися з США протягом двох тижнів. Ось чому я припровадив цих “жовтеньких” у Венесуелу.
— І вони виконали завдання?
— Ви ж бачите. Канал уцілів.
— І все-таки я б не зміг присилувати себе їсти з “жовтими” за одним столом.
— За званням кожен з них був старший за вас. Ну, гаразд! А візьміть білого пасажира — майора Відкуна. Яка виправка! Був усього лиш норвежець, але, коли дивитися здалеку, особливо в спину, можна було подумати, що це справжній німець, офіцер прусської школи.
— Еге ж, майор тримався з гідністю.
— Кажуть, коли його тягли страчувати, він розгубив цю гідність. Ну та грець з ним! Чи краще, мир прахові його! У той рейс він був понурий. Можливо, його непокоїло передчуття. А вас ніколи не бентежать передчуття?.. Хоча що це я? Чого б це їм бентежити вас? Так отож про пасажирів. Майор був, звісно, не найкращий з них. Хто був він, зрештою? Глава маленької окраїнної держави, до того ж припроваджений туди на борту “Летючого Голландця”! Нашим пасажиром, лікарю, могла бути персона значніша, миропомазана персона! — Він багатозначно помахав вказівним пальцем. — Авжеж, справжній, високоякісний, офіційно миропомазаний король! Угадайте: хто?
Я задумався.
— У наш час вибір королів невеликий, — сказав я.
— Колишній король. За нерівний шлюб розжалуваний у герцоги.
— А! Я знаю! Дружина — американка, тричі розлучена?
— Правильно. Едуард Восьмий! Йому поставили умову: дружина чи трон. Він обрав дружину. Та потім, треба гадати, стало шкода трону. І дружина, мабуть, поїдом їла день і ніч. Вона мільйонерша. А якій американській мільйонерші не кортить, хоча б недовго, побути королевою? Я мав прихопити цю парочку в Кадіксі.
— Хто ж завадив їх прихопити?
— Росія. Усе та ж Росія. Коли б не Росія, американська мільйонерша коронувала б у Вестмінстерському абатстві.
— Англійців це, либонь, здивувало б.
— Їх здивувало б не тільки це. Одного похмурого ранку прокинулися б у новому, прекрасно обладнаному для них рейхскомісаріаті. А втім, титул Едуардові залишили б. Але план зірвався через Росію.
— Через Росію? Як?
— Дюнкерк. Англійці оспівують Дюнкерк як зразок своєї організованості. Звичайно, їхній флот попрацював на совість. Але вони не винесли б ніг, якби не було росіян.
— Даруйте, у сороковому році ми ще не воювали з росіянами!
— І все-таки саме вони допомогли англійцям у Дюнкерку. Росія існувала, ось що важливо! Штандартенфюрер Зікс докладно розповідав мені про це. А він обізнана людина. В кишені в нього було призначення на посаду коменданта Лондона. Ви пам’ятаєте, що під Дюнкерком англійський експедиційний корпус зіпхнули у воду? Шлях на Англію було відкрито. І раптом рух танкових колон до Ла-Маншу зупинився! Чому? Зікс у розпачі. Фюрер начебто сказав при ньому: “Я в становищі стрільця, що має в рушниці тільки один патрон”. І, звичайно, патрон треба було приберегти для Росії.
Я вдав, що вельми здивований.
— Ні, пане лікар, ви безнадійні. Навіть наприкінці… наприкінці війни, хотів я сказати, ви не навчитеся мислити глобальними категоріями. Врахуйте: поразка Англії і розвал її імперії були б на руку США, а також Японії. За нашою спиною вони підібрали б уламки. А нам після Англії довелося б ще морочитися з Росією. Інша річ, якби спершу було завойовано Росію. До речі, через рік бідолаху Зікса призначили комендантом Москви. Певно, хотіли компенсувати за Лондон. Але і з Москвою не вийшло. Весела репутація, правда ж? Двічі не відбувся комендант!
Командир посміхнувся.
— Та й нам не пофортунило. Ми позбулися товариства екс-короля. Він порозважав би нас. Кажуть: у діда вдався. Такий самий гульвіса і балясник.
— Нас доволі звеселяв американець — гравець у покер. Той, кого ми возили в шхери. Його наказано було звати паном радником.
— Ви лихопомні. Радник обігравав вас у покер?
— Не тільки мене. Був якийсь двожильний. Удень без перепочинку грав у карти, ночами радився з цими заклопотаними фіннами. Що їх так непокоїло?
— Пане лікар, від вас у мене більше немає секретів. Радникові не вдалося обіграти фіннів! Вони радилися щодо так званого доларового натиску.
— Натиску?
— Ну, ви ж пам’ятаєте весняну ситуацію тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Англійці та американці готували вторгнення в Північну Францію. Звичайно, їм хотілося якнайдовше не пускати до Європи росіян, притримати їх біля Карельського валу, поки самі вони перелізатимуть через Атлантичний. Система важків, розумієте? Атлантичний та Карельський вали — на різних кінцях важеля. Піднявся один кінець, опустився другий.
— Але при чому тут долари?
— Е-е, це давня історія. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року американські військові фірми постачали фіннам зброю. В кредит. Сума боргу, кінець кінцем, досягла близько десяти мільйонів доларів. Янкі не квапили з виплатою. Але через п’ять років, напередодні вторгнення в Північну Францію, ми припровадили в шхери цього веселуна — гравця в покер. Янкі ж не воювали з Фінляндією. Вони не могли настрахати її бомбами. Зате могли подати до виплати векселі. Що й було зроблено на наших очах і з нашою допомогою.
— Гравець у покер зажадав од фіннів: або воюйте, або платіть?
— Щось на зразок цього. Здиристий, бачте, кредиторі
— Я збагнув. Нам це було на руку: зберегти Фінляндію проти Росії. Проте фінни все-таки вийшли з війни — незважаючи на зусилля гравця в покер. До деякої міри я радий цьому. Він надто часто блефував. І взагалі дратував. Був галасливий, безцеремонний, самовдоволений. Типовий ділок янкі. Чи не дуже типовий? Я непевно мовчав.
— Він міг блефувати не тільки в покер, — сказав командир. — Уявіть на мить, що це був німець, який лише вдавав американця.
— Навіщо йому треба було грати американця?
— Навіщо?.. Але Ріббентроп прилетів у Хельсінкі вмовляти Маннергейма приблизно тоді ж, коли наш пасажир уламував у шхерах незговірливих фінансистів. Випадковий збіг? Не знаю. Занадто схоже на улюблені лещата. Фіннів затисли з двох боків: німецький дипломат у Хельсінкі, удаваний американський кредитор у шхерах. І це цілком відповідало б тактиці “Летючого Голландця”. Облуда, доведена до засліпливого лиску. Втім, я нічого не стверджую, пане лікар, просто міркую вголос. Можливий і перший варіант: Ріббентроп закликає до бойової співдружності, а янкі байдуже б’ють по капшукові.
Він знову скоса зиркнув на годинник:
— Мені так приємно, що я можу бути відвертим з вами! Адже ми випадкові подорожани, правда ж? А поїзд наближається до станції, на якій ви, на жаль, зійдете.
(Мені здалося, що він лукаво підморгнув. Чи то так падало світло на його обличчя? Він завжди тримає голову трохи набік. На секунду, штурмбанфюрере, мені здалося, що командир грає в якусь незрозумілу для мене гру. З його обличчя немовби зсунулася маска. Він сміявся, жартував, настирливо частував, а очі, як завжди, були холодні, насторожені, неприязні. Проте я не мав часу на роздуми! Треба було слухати і слухати, не пропускаючи нічого!)