Леонид Панасенко – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 (страница 21)
— Ондрію Ковалику, Сину, Батьку й пілоте, ти чуєш мене?
Протісів голос, усе ще навдивовижу густий і міцний, злегка деренчить. Достоту надріснутии велетенський дзвін.
— Чую, Дідусю і командире! — відповідає з юрби вдягнених у кітелі членів команди кремезний, міцний чоловік з живими, яскравими карими очима, гулястим лобом, сплющеним носом і кучерявою каштановою борідкою.
Після Протісових слів рум’янець його відразу блякне — неначе витерли грим…
— Підійди до мене, Сину, й прийми Святиню Летючого Світу!
Обранець намагається здаватися спокійним — адже Батькові подобається стриманість — і не відразу рушає з місця. Хтось із товаришів підбадьорює його дружнім поплескуванням по плечі.
Лиш тоді пілот ступає перший непевний крок.
Команда стоїть осібно від інших Гнаних. Між людьми в білих кітелях і масою Братів і Сестер досить широкий прохід. Ним і йде Ковалик. Довкола — гудіння розтривоженої пасіки, стримуване тільки побоюванням порушити споконвічну тишу Зали Обрядів. Деякі з Матерів — у сірих комбінезонах менш кокетливого крою, ніж блакитний одяг Наречених або рожевий Молодих, — із скромно забраним волоссям, піднімають дітей, щоб ті могли торкнутися щасливця чи хоча б побачити його зблизька.
Кремезний, насуплений, з круглою спиною й п’ятачком ранньої лисини, вже сам-один перед людським фронтом, піднімається по морозяно-мерехтливим східцям пілот Ковалик.
Ставши напроти Протіса, обранець довго дивиться в його збляклі, з відвислими повіками очі старого слона. Потім, неначе підкоряючись німому наказові командира, Ондрій опускається на одне коліно і впирається підборіддям у груди.
— Прийми Святиню Гнаних, улюблений наш Сину!
Підвівшись, Ковалик бере диск. Його м’язи приготувалися до ваги сталевого моноліту, проте лінза виявляється не дуже й важкою. Вона наче вирізьблена з дерева. Зблизька видно, що металевий блиск начеб утоплено в прозорій масі.
Перший тихий акорд органа лунає в залі ледь чутним зітханням.
Гуркіт наростає, але голос Старійшини все-таки сильніший:
— Я передаю її тобі з тим, щоб і ти, коли доживеш до старості, вручив Святиню тому з Онуків, кого вважатимеш найвірнішим і найдостойнішим своїм наступником. Це не конче має бути твоя дитина, бо Третя заповідь говорить: “За виховання та здоров’я кожної дитини відповідають Батько й Мати, але батьківські обов’язки поділяє з ними все їхнє покоління”. І в Четвертій заповіді сказано: “Навчи одного з дітей своїй справі”. Отож той, кого ти обереш наступником твоїх справ, буде твій син. Хай береже він — може, ще ненароджений — Святиню нашої нещасливої раси! В ній сокровенне знання таємниці загиблої Прабатьківщини. Коли ж Летючий Світ досягне мети, нехай наступник твій передасть Святиню нашому Оракулу. Під Жовтим сонцем Онуки й Правнуки дізнаються, як їм будувати життя на пустельних планетах, яких законів дотримуватися, щоб започаткувати прийдешню цивілізацію Гнаних. Заповідай це синові твоєму, суворо накажи йому виконати волю Прабатьківщини, Батьку й командире!
Під дедалі зростаючий гуркіт органа до сліз знітився Брат, який нещодавно фамільярним поплескуванням підбадьорив Ковалика. Нова людина стояла перед Гнаними. Останні Протісові слова зробили вибранця цілковитим володарем корабля, чотирьох сотень Дітей, більшість з яких були вже Батьками й Матерями, та семи десятків Онуків — щасливців, які під кінець своїх днів висадяться побіля Жовтого сонця… Віднині Ондрій Ковалик мав право карати й милувати, призначати на роботи всіх, хто народився й народиться на кораблі, затверджувати склад команди, благословляти шлюби й родини, промовляти слова прощання над померлими й відправляти їх у Вогненне Серце. Командирові буде підпорядкований електронний мудрець, що зветься Оракулом, із ним радитиметься Ковалик, прокладаючи курс…
І тільки на загадковий гуртик Старійшин, котрі Ще пам’ятають Прабатьківщину, старт і Катастрофу, лище на Дідусів і Бабусь не поширюватиметься влада Ондрія. Туди, в тьмяно освітлене жерло овального коридора за помостом Зали Обрядів, командир заходитиме, коли Покличуть, зрідка, щоб почути похвалу чи осуд. Бо в Першій заповіді сказано: “Поважай Старійшин, неухильно корись їм, вони — над законами Летючого Світу”.
Орган стихав, гудіння й дзвін, подрібнюючись і зіштовхуючись, затихали під вітрилами нефа.
— Бійтеся, діти мої, потривожити Святиню доти, доки не ступите на суходіл планети. — Протіс напружував горло, намагаючись подолати деренчання й хрипіння, через які промова його лунала наче в запису на давній електрофонній платівці. — Так вирішили Прадіди. Будь-яка спроба прочитати книгу потаємного знання в польоті, навіть дотик до Святині з нечестивою думкою спричиниться до гибелі зухвальця!..
Чи то щиросердо, чи намагаючись розчулити заціпенілих слухачів, Дідусь Протіс похилив голову, зарослу, як колись у борців, короткою щетиною. Відтак у скрушній позі, склавши руки на череві, він почав говорити тихо й хрипко:
— Я не побачу, Ондрію, як ти стоятимеш на моєму сьогоднішньому місці, вручаючи Святиню тому… невідомому чи поки що неіснуючому командирові. Але мій внутрішній зір малює цю картину так само ясно, неначе це все вже сталося. Недарма Старійшини, не вагаючись, обрали тебе. Летючий Світ довіряє тобі, Ковалику, ти — його опора!
З цими словами Дідусь поклав свої розпухлі в суглобах руки на плечі Ковалика, обіймаючи й благословляючи…
Ондрій не поспішав опускати прозорий ковпак. Святиня лежала перед ним на круглому столику, якщо можна так буденно назвати цей постамент, облямований розкішним лавровим вінком із світлої бронзи, який спирався на три лев’ячі лапи.
Найпростіше було б накрити лінзу ковпаком і залишити до кінця польоту тут, на цій тринозі, поставленій біля мармурової стіни командирського кабінету, наче якийсь язичницький жертовник.
Але Ковалик зволікав. Він уперше потрапив до цього розкішного приміщення, що колись належало Протісові. Тобто, звичайно, приходив звітуватися, однак ніколи не міг уявити себе за цим полірованим столом, де лежали томи корабельного журналу й під золоченим абажуром лампи були зібрані в компактний блок диктофони, селектор, телемонітор, дубль-пульти Вогненного Серця й Оракула.
Ковалик зволікав, тому що опустити ковпак означало б безповоротно ввійти в новий етап життя.
…Прищеплена з дитинства сліпа віра в мудрість Старійшин не дозволяла бути відвертим навіть із самим собою. Всупереч усім сумнівам хотілося будь-що переконати себе, що устрій Летючого Світу найкращий з можливих, що слова й дії Протіса та його сивих соратників містять якусь добру охоронну магію, без якої — загальна погибель у міжзоряній безодні. Всі чудеса оптики й голографії свідчили про мудру передбачливість, про велику турботу, вкладену в ковчег спасіння. Сади раннього дитинства з лицарськими руїнами, трояндами без тернів, мілководними чистими ставками й хитромудрими гральними автоматами…
Натхненні роки школи, коли перед очима зачудованих учнів поставали античні колонади, на смерть билися рогаті ящіри чи сипався фейєрверк атомної реакції…
А втім, уже в ці безтурботні часи, коли найбільшим горем була незадовільна оцінка, виставлена електронним учителем, густішала за плечима Ковалика тінь. Може, в цьому винна була мати, яка часто плакала про щось своє, невимовне, й потім осипала Ондрія дивними, невмілими, гарячковими пестощами? Ніби наслідувала щось бачене чи вичитане, грала роль ніжної неньки… Дивним, чужим видавався часом і батько — завідувач дитячої бібліотеки. Він з насолодою наркомана розглядав і читав барвисті книжки для наймолодших, сміявся, голосно декламував вірші — і раптом, наче схаменувшись, ставив перед собою сина, мучив тривалими, одноманітними нотаціями. Теж прикидався. Ким? Батьком? Суворим наставником?
У пору перших почуттіа почалися нові прикрощі. Ондрій віддавна знав, що Летючий Світ не безмежний, але саме в дні юнацького розквіту було особливо боляче наштовхуватися за кущами бузку на невидиму стіну або відчувати, що дощ і ясна погода чергуються з якоюсь гнітючою правильністю. Він і перед найближчими Друзями не звірявся в своїх крамольних думках. Але все це муляло й непокоїло. Можливо, спадкова пам’ять підказувала, що невидимих перешкод за кущами та дощів в один і той самий передсвітанковий час бути не повинно.
…Так чи інакше, а почав рости в Ондрія сумнів. Та чи тільки в Ондрія? Він ніколи не питав, але, здається, чимало Братів і Сестер втрачали душевну рівновагу… Особливо загострювалася нервозність, коли дівчата й юнаки впевнювалися остаточно, що вони
Особисті враження зробили Ковалика відлюдькуватим і вразливим, книжки наділили болісними сумнівами. Який прикрий недолік в одвічному, вивіреному до дрібниць устрої Летючого Світу! Не варто було давати юнакам Гомера чи “Старшу Едду”. Штучні обрії, розсунені дзеркалами й проекторами, не зменшували пристрасної туги за простором, де справжнє шаленство стихій, сп’яніння бою, кревна єдність із усім сущим.