Леонид Панасенко – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 (страница 20)
— Я ж кажу — міг… Коли б не Енн… Це вона порушила нашу злагоду. В мене не стало брата, я ніби втратив частку самого себе.
— Послухай, — по паузі мовив Гаррі, — не побивайся так. Хоча згоден: в оцій твоїй вигадці щось таки є. Мабуть, усі люди на землі пов’язані однією пуповиною, тільки що не відають про це. Ви з Джеком знали… Отже, чим більше ми бажатимемо одне одному добра, тим легше усім нам житиметься на світі. Наша любов і прихильність зігріватимуть серця, на планеті пануватиме злагода, і ми самі матимемо стократ помножені плоди своєї доброти.
— Гадаєш, десь у Новій Зеландії або Маньчжурії живуть мої близнюки, так само пов’язані зі мною невидимою пуповиною, як і я з Джеком?
— Можливо. Тільки не кожен про це здогадується. І щоб не завдати шкоди своєму незнайомому близнюкові, а отже, й собі, треба любити всіх людей.
Бар давно збезлюднів. Літній чоловік у потертій уніформі перекидав стільці догори ніжками і вмощував їх сидіннями на столах. Час покидати цей затишний куточок, з якого разом із людьми вивітрювались тепло й гостинність. Коли друзі виходили, чоловік в уніформі стомлено усміхнувся й побажав їм доброї ночі.
Уже на вулиці Роберт і Гаррі викурили ще по сигареті. Роберт помітив, що йому на серці полегшало — може, від сповіді перед давнім товаришем, а може, й від інших, на перший погляд, незначних чинників, які впливали на нього здалеку й непомітно, як і отой незнайомий літній добродій в уніформі зі своєю стомленою усмішкою.
Андрій Дмитрук
СВЯЩЕННА В1ДЕОХРОНІКА[8]
Спочатку його помітили безсонні маяки — очі та вуха Великого Помічника. Потім побачили люди.
Неосяжно величезний світлоліт, старовинний корабель-місто, вкритий опіками й виразками, мовчазно йшов з великого космосу. Одіссей і його супутники, які зістарилися в плаванні, не квапились вітати любу Ітаку, Чи, може, тіла їхні давно зотліли? Тільки робот-дозорець, згідно з давно забутим статутом, щохвилини повідомляв курс і просив дороги. Неначе тривав іще чао ретельно обрахованих траєкторій і чаклували на Землі віртуози-диспетчери, прокладаючи “коридори” для підлітаючих.
Якщо космонавти вціліли, вони, мабуть, були вражені, дивлячись, як пурхають довкруж розхитаного бурями корабля оксамитово-червоні метелики, без видимих зусиль розмальовуючи черінь вигадливим візерунком, У свою чергу пілоти катерів Рятувальної Служби довго не могли сприйняти старезний корабель як одне ціле. Обгоріла тарілка відбивача була завбільшки з добрячий океанський острів; од вершини відбивача в усі боки — павутина труб, тросів, галерей. А на найдовших “нитках” — кулі та циліндри, віддалені на сотні верст від реактора…
Великому Помічникові — світовій кібернетичній машині, яка зберігає в пам’яті навіть те, що люди воліли б забути, була, певна річ, відома й ця наївно-велична будівля, і її гордовите ім’я, і час запуску.
Сміливці, які полишили Землю тоді, коли міжзоряні мандрівки тільки-но починалися, були приречені на лиху долю. Безумовно, їхні кораблі досягали близькосвітлових швидкостей, час на борту сповільнювався; при найбільших швидкостях світлольотчики “старіли” в тисячі разів повільніше, ніж люди на Землі. Одначе громіздкі двигуни забезпечували таке мізерне прискорення, що іноді на розгін витрачалися десятки років. З’їдалася різниця між корабельним і земним часом. На батьківщину поверталися старезні діди чи навіть їхні нащадки, які народилися під час польоту.
Тепер, коли пошарпаний велетень раптом виринув з безодні, цікаві навперебій випитували в Помічника подробиці мандрівки.
Виявляється, світлоліт вирушив колись до Жовтої зірки того ж типу й віку, що й Сонце. Маршрут був вельми довгий. Держави, об’єднавши зусилля для будівництва гіганта, йшли на ризик. Екіпаж склали з навчених за спеціальною програмою дев’яти-десятирічних дітей. Незважаючи на всі Ейнштейнові чудеса з часом, повернутись вони мали вісімдесятирічними. До речі, цієї радісної події чекали давним-давно. Корабель запізнювався на ціле сторіччя…
Так, Великий Помічник, що сяяв ночами на зеленому небі наче бліда овальна туманність, пам’ятав усе, що будь-коли траплялось із землянами. Мабуть, тому ні горе, ні подвиг, ні свято не могли порушити його зоряного спокою. Зате люди зустрічали корабель збуджено й насторожено.
Земляни нової епохи, здатні сприймати будь-яке енергетичне поле, в тому числі й “ореол життя”, здаля відчували, що екіпаж на місці, тому й хвилювалися: чому не відповідає радіостанція світлольота? Невже всі хворі, поранені… чи, може, поринули в летаргічний сон?
І тільки пілоти-рятувальники, які кружляли безпосередньо над житловими корпусами, вже добре знали, чому боїться викликати Землю командир — опасистий червонолиций старий з кучерявою бородою, який самотньо сидів у своїй розкішній каюті.
Пілоти, найнатренованіші люди на Землі, які легко читали чужі думки й почуття, бачили крізь панцир хвилювання патріарха. Відчували, як дедалі дужче стискає повнокровну командирську шию безглузда чорна краватка — атрибут парадної форми. Знали, навіщо під рукою в старого лежить антикварна річ — пістолет, який стріляє кулями, і чому глибоко під кабінетною підлогою, в морозильній камері, перебувають два трупи в запаяних контейнерах.
Пілоти щиро співчували старому й намагалися крізь міцну переділку заспокоїти його. Однак величезний екіпаж вони заспокоїти не могли. Навіть діти принишкли по каютах, пригнічені загальною тривогою. Дорослі ж марнували час у безплідних суперечках: що все ж таки робити? Як почати сповідь? Чи прийме Земля бунтівників, які зірвали найграндіознішу експедицію людства?
Віра підхопилася й сіла в ліжку, наче її штрикнули в спину. Халіб давно звик до її раптових поривів і тому лиш терпляче всміхнувся у темряві й долонею накрив гарячу, вузьку руку дружини. Розбудила? Не велика біда.
Душа Вірина поки що загадка для Халіба. Вдень дружина може побачити щось у своїх безконечних фільмах, чи почути якесь слово, чи прочитати рядок у книжці — й затаїти враження. Серед ночі, в ліжку, починається відверта розмова, чи то по-дитячому серйозна, чи то осяяна найвищою мудрістю. Говорять про кохання, обов’язок, страждання, про смерть і вічність, про добро й зло і знову про кохання…
— Халібе, — шепоче вона, ввібравши голову в плечі й охоплюючи їх тендітними руками. Погляд її прикутий до недоступної для чоловіка мертвої точки в темряві. — Не чіпай мене, будь ласка. Взагалі більше не чіпай. Я не хочу дитини.
Він готовий до всього, але це — приголомшлива новина. Рештки сну покидають Халіба. Хвиля жаху накочується на нього. Віра збожеволіла! Як би вчинив на його місці дорослий, досвідчений Батько? Спробував би переконати чи спеціальним кодом непомітно викликав би роботів-санітарів?
Закони Летючого Світу непорушні. Той, хто бодай трохи засумнівався б у їхній справедливості, підлягає суворій медичній перевірці. Долю його вирішують Старійшини й Оракул. Подумати лишень — їм випало в неймовірній далечі, під крилом чужого сонця відродити загиблу культуру! Тобто зрозуміло, не особисто їм, а їхнім нащадкам. Тому в Другій заповіді сказано: “Залиш після себе дітей”.
За всіма правилами треба б дістатись до біопанелі й дати сигнал санітарам. Але (ось нісенітний прорахунок у розписаному до дрібниць устрої світлольота!) Халіб — кохав. Тому, незважаючи на всмоктану з молоком матері Шанобливість до законів, зміг лише жалісно запитати:
— Це ти… серйозно? Чому? Та чи ти не захворіла, ясочко?
— Я здорова, — страдницьки відказує вона. І раптом сама лягає поруч, притискається щокою до його щоки, шепоче ледь чутно:
— Ні, я неправду сказала: я дуже хочу мати від тебе дитину… Тільки не тут. Не в Летючому Світі.
— А хіба ми зможемо потрапити в якийсь інший світ? — відчуваючи, як мороз куйовдить чуприну, белькоче Халіб.
Чи то справді трепетом нічного метелика долинає Вірина відповідь, чи стривожена Халібова уява малює її слова:
— Я думаю: зможемо. Мені взагалі здається, що все не так, як нас вчили…
Бездоганно-білою й райдужно-іскристою, наче снігова печера, була ця зала з увігнутими стінами. Наче ребра кита виступали нервюри мереживних склепінь. Овал молочно-райдужної підлоги переходив у широкі серпоподібні східці. На горішньому стояв Дідусь Протіс у білому святковому вбранні, тримаючи поперед себе опуклий диск — масивну лінзу без жодного виступу чи шва. Сивий, бундючний горбоносий атлет із набряклими повіками, з вивернутими всередину ступнями вузлуватих ніг — глава Летючого Світу, — здавався скроєним з матеріалу, міцнішого, ніж громаддя, що, неначе вітрила, маяло над ними, утворюючи просторий неф.
Трохи віддалік, за спиною Дідуся Протіса, врочистою шерегою завмерли Старійшини. Ті, хто залишився в живих із першого покоління. Недовгим був цей ряд. Шістдесятилітні вважалися на світлольоті довгожителями. Для передчасної смерті причин було досить — від згубного “мерехтіння свідомості”, що інколи вражало людей під час розгону, до хвороб, викликаних радіацією Вогненного Серця (на дев’ятнадцятому році польоту воно розжарилося більше, ніж належало, і команді ледве пощастило відвернути нещастя).
Найстарші намагалися триматися церемоніально-спокійно одначе це вдавалося лише Протісові та ще Дідусеві Кл’юзо — з біса високому й кістлявому. А от головний лікар — темна, висхла Бабуся Тенгрі — весь час трясла головою й заточувалася праворуч. Чудернацький вигляд мав на скоцюрбленій старій тісний кітель із срібними шнурами й шевронами. Може, той самий, в якому Тенгрі ще незграбним цибатим дівчиськом під звуки духової міді тяглася в струну на килимі космічного вокзалу, тримаючи руку біля пілотки.