Леонид Панасенко – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 (страница 2)

II

Як ви гадаєте: що сьогодні треба, аби оселитись на Камчатці? Не шукайте відповіді ні в далекому ні в близькому минулому. Все сьогодні не так.

Щоб оселитись на Камчатці, потрібно ні мало ні багато — 25 тисяч карбованців. Звісно, не з кишені того, хто задумав перебратись на півострів, платити має той, хто запрошує до себе працівника. Іншими ^словами, підприємство чи установа, які беруть собі спеціаліста з материка, повинні внести в місцевий бюджет 25 тисяч карбованців. Порівняймо: за прописку в Києві до міського бюджету надходить 16 тисяч. Прописка на далекій, суворій Камчатці на дев’ять тисяч дорожча, ніж у столичному місті. Не вірите? Я й сам спершу не повірив. Адже ми живемо з твердою певністю, що на Камчатку їдуть лише самовіддані ентузіасти та ласі до великих заробітків. Зрештою, хто ж освоюватиме цей суворий край?

Та послухаємо з приводу цього двох обізнаних людей — партійного секретаря Павла Павловича Зінов’єва (тридцять років камчатського стажу) і голову облвиконкому Миколу Олексійовича Синетова.

Слово Павлу Павловичу:

— Почну з анекдоту. Сидять у ресторані Камчатці, п’ють коньяк… Це було, звичайно, до указу. (Тепер на Камчатці, по суті, сухий закон, ніякого спиртного ніде не купиш, хоча всі, кому треба, його мають. Рибалки-коряки на Оссорі заппопонують вам за пляшку баняк червоної ікри, але втаємничені не рекомендують піддаватись спокусі — за якістю ікра може виявитись такою, як і придбана в циганів губна помада). От і запитують один в одного: “Ти як тут опинився?” — “З п’яного дуру”, — відповідає перший. “Хочу грошей заробити”, — каже другий. “Зрозуміло”. І до третього: “А що тебе сюди занесло, адже ти інститут закінчив?”

Застарів анекдот безнадійно. Реалії сьогодення такі. На Камчатці 469 тисяч мешканців. За останні десять років щорічно населення Збільшувалось на 8,5 тисячі, зокрема в обласному центрі — на 5,5 тисячі. Демографічна проблема в наявності: чи потрібне нам, крім природного, ще й штучне збільшення чисельності населення? Вчені порахували вигоди і втрати й дійшли висновку: для подальшого економічного і соціального розвитку півострова вистачить природного приросту. Тим часом за “довгим карбованцем”, північними надбавками сюди прагнуть приїхати з материка тисячі. Квартиру камчатцеві практично можна виміняти в будь-якому місті Союзу, отже, проблема повернення на материк не хвилює. Кожну нову людину ми повинні забезпечити житлом, транспортом, магазинами, лікарнями, продуктами й усім іншим, необхідним для життя. В нас же усе це набагато дорожче, адже здебільшого привізне. Та й у самих із житлом надзвичайно сутужно. Сорок відсотків рибалок взагалі не на квартирах прописані, а на своїх суднах, цілорічно тисячі їх живуть у морі, не маючи на березі й закапелка. Але рано чи пізно кожен рибалка сходить на берег. А йому ніде голови прихилити.

Ось із цього й виникла цифра — 25 тисяч карбованців. Хто хоче запросити на роботу людей із материка — плати. До речі, цю форму ми запозичили саме в киян, — підкреслив Зінов’єв.

— Ну й багато прибутку? — цікавлюсь.

Партійний секретар та голова облвиконкому перезирнулись. Виявилось: поки що… 25 тисяч. Тобто на Камчатці прописали лише одного приїжджого. Отже, можна обходитись власними силами.

— Так що агітувати освоювати Камчатку не слід?

— В жодному разі. Не ті часи. Всі вчаться рахувати гроші.

Микола Олексійович Синетов додав до розповіді Зінов’єва:

— Ще рік тому, до нашого нововведення, як було? Випадково приїде хтось, скажімо, з Києва чи Вінниці, — дивись, і потяглися за ним земляки. А ще коли це якийсь начальник, то на всіх рівнях себе земляками обставить, місцевих відтисне. Чимало прибуває до нас сезонних робітників, на три — сім місяців. А там, гляди, — і зачепились надовго. Хоч вони й тимчасові, а жити мусять десь, і їсти дай. Будівництво житла в нас у п’ять разів дорожче обходиться, привезення тонни вугілля з материка— півтораста карбованців. От і змушені перепинити приплив людей.

Словом, ознака часу, коли починають ретельно рахувати гроші, дається взнаки на Камчатці, може, більше, ніж деінде. Принаймні ще недавно сюди вербували людей, тепер же — навпаки.

Є ще один аспект не менш важливий: Камчатка — унікальне явище природи, і її треба зберегти для нащадків хоча б такою, як сьогодні.

Унікальність і тимчасовість — явища несумісні.

Тимчасовці…

Дні минали в поїздках і зустрічах, і дедалі частіше мене непокоїло якесь дивне, невиразне відчуття: щось тут у житті унікального шматка суходолу, що немов хижа акула (така Камчатка на картах) лежить в океані, щось тут не зовсім так. Як на вокзалі, де ніхто надовго не затримується.

Всьому можна знайти пояснення.

Можна пояснити, чому архітектура міста така невиразна, чому чудовий ландшафт так спотворили архітектори: потрібне житло, і весь казковий куточок забудовано п’ятиповерховими “хрущовками”, що вражають примітивною невиразністю…

Пояснити можна й тим, що півострів — сейсмічна зона і висотних будівель тут не споруджували. Років п’ятнадцять тому звели дев’ятиповерховий будинок, здатний витримати сильний землетрус, нині будують вже шістнадцятиповерховий. Та й взагалі першу цегляну будівлю в місті спорудили… 4955 року. Будматеріали дорогі… Все це так, але недругорядним мені здається і почуття тимчасовості.

Півострів — це, по суті, великий гуртожиток, із якого рано чи пізно йдуть, щоб ніколи не повернутися. Це вокзал, із якого прагнуть вчасно виїхати. І оця повсякденна тимчасовість і невлаштованість вгадуються на кожному кроці. Неохайність вулиць. Сміття. Обшарпані стіни будинків. Химерна, розкидана забудова: порівняно невелике місто має автобусні маршрути не коротші, ніж у Києві. Враження таке, що люди приходять сюди, щоб перебути якийсь час і більш не повертатись. Хоча це не завжди так. Камчатка має дивну притягальну силу. Я зустрів на березі Авачинської бухти сусіда-киянина: тривалий час він працював на Камчатці, повернувся до Києва, але однак щороку по кілька місяців живе на півострові. Мій однокурсник Михась Жилін наперед знає: хоч би де потім мешкав, повертатиметься сюди знову. Власне, саме на той час він переніс здійснення багатьох творчих задумів — упорядкування зібраних майже за тридцять років матеріалів, роботу над фотокнижками, нові зйомки й мандрівки. Принагідно скажу, що в багатьох подорожах Камчаткою Михайло супроводжував Василя ТІєскова, який не раз тепло писав у своїх нарисах про залюбленого в сувору природу Камчатки Жиліна.

Я зустрічав багатьох будівельників, які не приховували, що приїхали заробити; багатьох рибалок, котрі шукають, де легше виловити рибу, не дбаючи про завтра: головне— взяти сьогодні.

Михайло Жилін уже шукає місто, куди перебереться після виходу на пенсію в 55 років. У рибалки-житомирянина Миколи Нагалевського народились і виросли на Камчатці два сини, родина має гарну квартиру з видом на чарівну бухту, але думки його — в рідних краях. У невеличкому селі на березі Охотського моря мене засипали запитаннями про Київ дві гарненькі молодички: приїхали слідом за чоловіками-рибалками, тужать за домівкою. Хоча Тетяна Шарига з Усть-Большерєцька й не казала, що повернеться додому (в молодої сім’ї попереду ще ціле життя), було видно, як сумує вона за рідним краєм.

Добре, що отча земля не дає душі сліпнути.

І все ж ці люди на Камчатці — тимчасовці.

Клімат Камчатки суворий і не вельми здоровий, він не налаштовує людей із материка на постійне поселення. Ще один мій однокурсник Валерій Шаповал повернувся з Камчатки через десять років зігнутий невиліковною хворобою — він найперший з нашого курсу достроково вийшов на пенсію.

Не витримують не тільки люди. Камчатська кам’яна береза нашу звичну нагадує хіба що білою корою. Покручена, з напівоголеним корінням, вона ніби надсилу тримається за землю. Приїжджих поетів камчатська береза приводить у захоплення, жоден із них не повертається на материк без вірша про дивовижне дерево. У нас береза — символ ніжності, на Камчатці — мужності. Вже сама назва про це свідчить: береза кам’яна. Які ж то мають бути люди?

Їм вистачає мужності боротися з кліматом, але бракує чуття рідної домівки, в якій усе має бути продумане на багато років наперед.

Тимчасовість — у думках про материк… У мріях більше заробити… В захаращеності узбережжя занедбаними, заіржавленими суднами — од великих до малих. Скелети суден, покинуті капронові сіті густо вкрили Охотське узбережжя. Піднімати їх ніхто не збирається. Капронові сіті — вічні. Риба заплутується в них, гине, гниє. Буває: замість риби витягають старі сіті з скелетами. А про затоплені судна невесело жартують: “Тут скоро з води добуватимуть залізну руду”.

Заклик рятувати Камчатку ще не лунає. Але він висить у повітрі. Гіркі уроки Аралу треба засвоювати. Щоб не запізнитись. Заклик “Рятуймо Камчатку!” може пролунати, коли врятувати її буде неможливо.

Сьогодні ще не пізно. Але для цього треба з Камчатки не тільки брати, а й давати їй. У розмові з П. П. Зінов’євим якось почув скрушне: “У нас триває боротьба області та регіону, нас не хочуть розуміти”. Ознака такого нерозуміння, простіше кажучи — споживацького ставлення до унікального куточка гуіанети, виявляється здебільшого в тому, щоб узяти більше, а дати — менше. Камчатка живе рибою, але гарну рибу там можна купити тільки випадково. Про ікру — байки: за півмісяця в магазинах, крім минтаевої та тріскової, іншої ікри не бачив. Коли б прожив і півроку, також не побачив би. Байки про японський імпорт, яким буцімто приманюють на Камчатку людей. Але правда — про небачену дорожнечу фруктів та овочів.