Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 48)
Тупіт чобіт кам'яними сходами змушує нас усіх повернути голови до будинку. На ґанку стоїть жінка з довгим каштановим волоссям. Вона вдягнена у вишневу сукню, що додає її обличчю красивого здорового рум’янцю. Якби жінка була людиною, я би припустила, що вона моя однолітка, можливо, трохи старша. Проте ці ельфійські вуха, що визирають з-під волосся, видають її.
— Як вчасно ти повернувся, Фінніане, — вона широко усміхається й кидається до нас.
Фінн прибирає руки з моєї талії й розвертається до жінки, підхоплюючи її, щойно їхні тіла торкаються.
Вона обіймає його, міцно притискається й пищить:
— Ціла вічність минула. Я вже почала сумніватися, що побачу тебе знову.
Незнайомка розтискає обійми.
Фінн усміхається до неї. Непрохані ревнощі впиваються мені в груди, витісняючи тепло, яке я відчувала, коли він допомагав мені злізти з коня.
— Як ти? — запитує він. — Досі доводиш свою матір до сказу?
— Якби я цього не робила, вона подумала б, що щось не так.
Фінн хихоче і ляскає її по носі, перш ніж відступити.
— Джуліано, це — Абріелла.
— Це вона вдаватиме твою наречену? — запитує дівчина.
Мій погляд прикутий до Фінна. Я шокована тим, що він поділився цією інформацією з якоюсь фейрі, котру я навіть не знаю. Ще мені трохи боляче, що вона дізналася про цей план раніше за мене.
Фінн перехоплює мій погляд і коротко киває, ніби запевняючи, що все гаразд.
— Так. Поки ми зустрінемося з Верховною жрицею, це найкращий спосіб убезпечити її.
— Та її силу, — додає Джуліана.
Фінн схиляє голову набік.
— Перепрошую?
Джуліана дарує йому усмішку, яка, напевно, змушує половину села дивитись їй услід у сліпому обожнюванні.
— Це найкращий спосіб убезпечити її силу, — пояснює вона.
Я відчуваю, ніби зменшилася вдвічі. Коли ж я збагну, що ніколи не йшлося про мене?
— Хіба я не можу піклуватися про них обох? — запитує Фінн.
Джуліана штурхає його в плече і сміється.
— Я просто дражнюся. — Вона зосереджується на мені, і я не можу не помітити, що її усмішка дещо слабне. — Абріелло, дуже приємно познайомитися з тобою. Рада вітати тебе в моєму селі.
Це запитання, мабуть, написане на моєму обличчі, бо Фінн пояснює:
— Джуліана — леді Старелії. Вона править цими землями.
Жінка на керівній посаді.
— Хоч ми й живемо в сільській глибинці, — розповідає Джуліана, — але ми мудрі. Поколіннями фейрі в цих краях розуміли, що краще керувати жінкам.
— І завдяки цьому вони процвітали, — усміхається Фінн. У мені знову прокидаються приховані ревнощі. — Можна попросити тебе показати наші кімнати? Ми довго їхали, й нам не завадило б відпочити.
— Звичайно. Я покличу допомогти з багажем, — порядкує Джуліана. Ніби на її поклик із будинку з’являється шість фейрі. — Я облаштувала Абріеллі кімнату далі по коридору, а тобі — навпроти моєї, Фінне. Усе як у старі добрі часи.
— Абріелла житиме зі мною, — заперечує Фінн.
Усмішка Джуліани гасне.
— Тут вона в безпеці.
— Я вірю, але важливо дотримуватися нашої легенди. Обіцяю, ми з тобою надолужимо згаяне сьогодні ввечері, — він нахиляється вперед і дарує їй насмішкуватий погляд, від якого ревнощі вирують у мені буревієм. — Як у старі добрі часи.
— Так буде краще, — стиха каже Прета, схиляючись до мене. — Фіннові зараз зовсім не треба, щоб Джуліана запустила в нього свої кігтики. — Вона осяює мене усмішкою. — Якщо ти будеш у його кімнаті, він і думати забуде про її існування.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
— О, тут дуже… симпатично, — кажу, повільно роззираючись кімнатою й намагаючись не витріщатися на односпальне ліжко й великі вікна обабіч нього.
— Не хвилюйся, принцесо, — каже Фінн. — Я не очікую, що ти розділиш зі мною ліжко.
Я суплюся й повертаюся до нього. Хіба не він наполягав, щоб ми жили в одній кімнаті?
— Де ж ти тоді спатимеш?
Він хапає ковдру, застелену в ногах ліжка, і кидає на підлогу.
— Як на мене, це місце підійде ідеально.
Мені ніяково.
— Фінне… ти не мусиш…
— Не ображай мене, принцесо. Я виріс у таборі в цих передгір’ях і спав на землі щоночі. Я зможу це витримати.
— Але… — хитаю головою. — Дозволь мені спати на підлозі. Я не проти.
Він сміється:
— Мама вчила мене кращих манер. Насолоджуйся ліжком. Мені й тут буде добре. — Коли я розтуляю рота, щоб запротестувати, він здіймає руку. — Повір, на цих вихідних ми стільки часу проведемо разом, що ти, напевно, насолоджуватимешся моментами, коли тобі не доведеться бути так близько до мене.
Я сильно прикушую нижню губу, щоб стриматися й не почати суперечку про те, як ми спатимемо.
— Джуліана здається… милою.
Фінн пирхає:
— Не дай їй себе ошукати. Вона мила лише тоді, коли вигідно їй або її народові.
— На щастя, те, що ми шукаємо, піде на користь її народові, — Фінн відчиняє шафу й перебирає її вміст, а тоді киває на знак схвалення і повертається до мене. — Тут має бути все, що тобі потрібно, але раптом ще щось знадобиться, дай знати своїй служниці. Вона скоро прийде, щоби приготувати для тебе теплу ванну, — він розвертається до дверей.
— Куди ти?
— Зустрічаюся з Джуліаною. Нам потрібно обговорити декілька моментів, перш ніж я зустрінуся з моїм генералом.
Ревнощі зароджуються в моїх грудях, змушують мене почуватися потворною й непримітною. Я схиляю голову, щоби приховати це.
— Будь обачним.
Фінн сміється.
— Обережно, принцесо. Інакше почну думати, що ти небайдужа до мене.
* * *
Джуліана перехиляється через стіл, наповнюючи всі наші келихи, випростується й підносить свій.
— Я хотіла б виголосити тост, — каже вона, зі сліпучою усмішкою озираючи кімнату й нарешті зупиняючи погляд на Фіннові. — За нашого принца. Ми завжди знали, що він повернеться додому, — вона здіймає келих вище. — Нехай твоя дорога веде тебе туди, де тобі треба бути, і завжди повертає до нас.
— Саме так! Так! — кричить Кейн, ударяючи кулаком по столу.