Лада Лузина – Меч і хрест (страница 86)
– Іллю Муромця – з візника Івана, якщо не помиляюся, Петрова. Альошу Поповича – із сина мого друга Сави Мамонтова, Андрійка… – відповів Віктор Михайлович машинально ввічливо й раптом заволав у непідробному жахітті:
– Але дозвольте, де мій Добриня? Я зображував трьох! Це неможливо!
– З візника і сина мільйонера? – Марійка безглуздо посміхнулась, абсолютно байдужлива до крику їхнього творця.
– Ось тобі й лицарі Христові. Все скінчено! Вони мені не допоможуть. – Вона поривчасто затулила руками обличчя.
– Бог з вами, панночко, чому ви плачете? – заметушився людинолюбний художник. – Якщо вам потрібна моя допомога, я до ваших послуг! Чим можу…
– Нічим!
– Ніхто не зможе їй допомогти, – переконано підтвердив жорсткий і нежданий голос.
У дверях службового входу стояв чорноокий брюнет.
І на одну безглузду мить Марійці здалося, що він з’явився перед нею таким, яким залишився в її пам’яті з їхньої останньої зустрічі – в чорному одязі минулого століття, з суворим пронизливим і свердлячим поглядом, – але за мить вона подивувалася своїй помилці! На нім були банальні брюки та сорочка, не чорні – кольору глибокої синьої ночі. Довге волосся лежало на плечах. І темна фігура, з темним, зібраним у хвіст волоссям, що добу тому сховалася від Дарини в тих же самих дверях, звідки з’явився зараз він, нарешті перестала бути безіменною…
– Пан Києвицький! – зраділо закричав Васнецов. – І ви тут? Як це, однак, до речі… Ви теж у маскараді? Ви, певно, Демон? Чи, може, сам Мефістофель?
Боже, художник щиро вважав, що він жартує!
– Ви? – запаморочливо видихнула не на жарт перелякана Марійка, відступаючи до стіни й косячись на сумнівного захисника, що стояв поруч.
– Це Дементій Владиславович, – поспішно відрекомендував його Васнецов. – Друг професора Прахова. А це…
– Ми знайомі з Марією Володимирівною, – тихо оповістив його брюнет. – Я чекав її. І попередив про її прихід.
– Ви… – перепитала Марійка.
– Організатор виставки, – закінчив той за неї.
– Моєї? – збентежився художник. – Ви зайнялися меценатством? Дементію Владиславовичу, зі мною таке трапилося, ви не повірите! Я знепритомнів, у голові все змішалося. Таке дивне відчуття… Якби не ця мила панночка…
– Мила панночка зовсім даремно вас потурбувала, – погрозливо урвав його мову К. Д., підносячи «поличкою» ліву долоню. – Заспокойтеся, Вікторе Михайловичу… Заспокойтеся. – Він швидко, з оплеском, прогладив ліву долоню правою, ніби скидаючи з тієї якийсь невидимий предмет.
І Марійка, яка не зрозуміла його дивного жесту, мимохіть озирнулася, щоб подивитись, яке враження він справив на Віктора Михайловича, – і побачила, що ніякого Віктора Михайловича поряд із нею більше немає. І вона залишилася наодинці з самим…
Розділ двадцять п’ятий,
…ворог віри, ворог роду людського, друг смерті, злодій життя, розхитувач правосуддя, джерело зла, корінь пороків, спокусник людей, зрадник народів, джерело заздрості, причина жадібності, початок розбратів, постачальник прикростей – слухай, о сатано, і скоряйся!
– Ви – Диявол? – сказала вона сухим, як вобла, язиком. – Тепер ви вб’єте мене, так?
– Отже, ви воскрешали богатиря, щоб убити Диявола? – відповів він їй запитанням на запитання.
Але запитання було абсолютно вичерпним: «Що ви хочете, якщо хотіли вбити мене?!»
І Марійка, що миттєво відчула себе на краю обриву свого життя, яке кришилося під ногами, подумала раптом не про маму й тата, не про Катю й Дарину, яку не встигне навіть попередити, не про убитого Мира і коханого Михайла, до якого вона вже ніколи не повернеться, а про Михайла Опанасовича Булгакова, який так страшенно обдурив її і обманувся сам!
Бо коли б не він і не його неіснуючий, мудрий і саркастичний Воланд, який завжди жадає добра і робить благо, з яким вона мріяла зустрітися не менше, ніж із замкненим в одиночці булгаковським Майстром, – вона б ніколи не зустрілася з цим – нічнооким, похмурим і страшним, – що з’явився зараз перед нею, коли вона стоїть на краю обриву свого життя.
– До чого ж ви все-таки людина… – скорботно сказав він, немов прочитав її метушливі передсмертні думки. – Не турбуйтеся, я не вбиватиму вас. Але і допомогти вам, на жаль, я не в змозі.
– Так ви – добрий чи злий? – тупо спитала Марійка.
Запитання вийшло по-дитячому квапливим і по-дитячому чорно-білим, але всередині в неї не було місця для сорому. Все займав страх, який повільно і невпевнено відкочувався геть.
– Я не можу відповісти на ваше запитання, адже добра і зла не існує, – нудотно відповів їй Володар зла.
– Що-що? – Марійка навіть знайшла в собі сили обуритися.
– Є лиш земля і небо, день і ніч, штиль і шторм… – байдужливо перелічував він. – І те, що ви називаєте злом, – лише природні закони життя. Хіба чинить зло кішка, з’їдаючи мишу, хіба чинить зло шторм, заковтуючи корабель, і хіба зло – землетрус, який змітає з лиця землі міста?..
– Так, – упевнено підтвердила вона.
– Значить, ваш Бог створив зло, пославши його на Содом і Гоморру?
– Я не знаю.
– Якщо ви не впевнені навіть у тому, чи добро – ваш Бог, про яке добро і зло ви взагалі можете говорити?
– Убивство Рити й дядька Миколи – зло! – фанатично закричала Ковальова. – Килину вбив ти! Її смерть…
– Смерті немає, – спокійно перебив її Прародитель смерті.
– Що ж це у вас, за що не візьмешся, – нічого немає!
– прошипіла вона з гнівливим скреготливим сарказмом і, щойно сказавши, усвідомила безумний парадокс: у цій їхній дивній суперечці вона була здивованим Дияволом, а Диявол – запеклим матеріалістом Бездомним і Берліозом в одній особі!
– Знову ваш Михайло Опанасович… – мовив повагом її диявольський співрозмовник тоном нудьгуючого літературознавця. – Але я вже казав: це не мій улюблений твір. Немає ніякого Диявола, вельмишановна Маріє Володимирівно! – переконано повідомив її Диявол.
– Що? – розкрила рот вона.
– Диявол – це Санта-Клаус, – незадоволено буркнув брюнет.
– Що? – защокало Марійку Ковальову, яка судомно роздумувала: хто з них двох щойно збожеволів?
– Казковий дід, – ввічливо уточнив божевільний Сатана, – чиє обличчя посміхається на всіх різдвяних листівках, вітринах і коробках із подарунками… Він такий популярний, що, здійснюючи обряди на його честь, більшість із вас просто забувають, чий, власне, день народження вони святкують.
– Різдво Христове? – вона вже нічого не розуміла!
– Ви споминали Його рівно двадцять разів, відколи я вас знаю. І не згадали жодного разу.
– Бога? Так хто ж ви, нарешті? – не витримала нерозуміння Марійка. – Вогняний Змій? Воланд? Демон?
– Можете називати мене так, – урвав він мову знудженим жестом руки, – якщо вам буде від цього легше. Демон. Димитрій, Дем’ян, Ян… Я звик. Але я всього лише дух цього Міста. Це, звичайно, не так цікаво, як те, що придумали собі ви, – Вогняний Змій, який обертається на прекрасного юнака, що спокушає юних дів і приносить криваві жертви. Люди не в змозі побачити істину, тому що вона занадто…
– Страшна, – прошепотіла Марійка.
– …занадто нудна, – посміхнувся він без тіні веселощів. – Нудьга – ось головна проблема нинішніх homo Sapiens. Я завжди казав це Килині. Але вона не вірила мені. Вона занадто вірила в людей і не хотіла зрозуміти: вони змінилися, вони вже не здатні сприйняти правду.
– Яку правду? – безнадійно заплуталася вона. – Ти – Батько брехні! Ти погубив Мира. Він написав про тебе! І описав тебе. «Один у трьох особах, і він – обман»!
– Він описав тебе, – стомлено констатував триликий. – Ви так і не зрозуміли, шановна Маріє Володимирівно? Він був упевнений, що Диявол – ви! Три відьми, що допомагали йому. І погубили його!
– О-о-о… – обпала Марійка.
– Ви хочете побачити Диявола? – невесело засміявся брюнет і, розстебнувши темно-синю сорочку, оголив на грудях потертий шкіряний мішечок, майже такий самий, як був у Михайла.
Нічноокий ривком зірвав його з шиї. Поклав на долоню. Ослабив шнурок. І заінтриговано витягнувши шию, Марійка побачила, що нутро шкіряного чотирикутника таїть незрозумілу буру і розсипчасту купку.
– Що це? – спитала вона, вже знаючи відповідь.
– Земля.
– З кладовища, – розуміюче кивнула вона.
Нічноокий похитав головою.
– З капища? З Чорнобиля? Зла земля з Кирилівки? – Марійка відчула себе тупою учасницею ток-шоу. – Це прах? Прах чоловіка, померлого від нерозділеної пристрасті? Ні, – осяяло її, – присуха! Мир мав рацію! Диявол – любов!
– Я ж казав, – задоволено кивнув брюнет, – ви завжди жадаєте чогось, що інтригує, розбурхує, – забороненого, страшного! Жертв, крові, пороку, смерті й пристрасті… Чи вдаєтеся до іншої крайності й вимагаєте від вашого Бога рятівних чудес, безкоштовних подарунків, променистих знамень. Тому й придумуєте собі Дияволів і Дідів Морозів, – інакше вам нецікаво… Але це просто земля.
– Просто земля, – повторила Марійка.
– Та сама, яка лежить у вас під ногами! Але тисячу років тому люди приносили їй жертви та святкували дні, коли вона прокидалася навесні. І намагалися вмилостивити її, знаючи, що лише вона може покарати їх голодом і озолотити врожаєм. І любили її, як матір, що дала їм життя, і як частину себе, бо, здійснивши свій земний шлях, вони знову ставали нею.
– Ви маєте на увазі, що всі сатанинські обряди – лише деякі рудименти язичництва? – недовірливо скривилася студентка історичного.