Лада Лузина – Меч і хрест (страница 82)
Чуб невпевнено виставила вперед заготовлену руку.
– Найдавніша легенда Києва свідчить, що один із трьох братів – князь Кий – переміг Змія, що мешкав у цих краях, після чого заснував тут Місто. Це раз, – почала рахунок Марійка.
Дарина мовчки загнула великий палець.
– Два – билини розповідають, що під час правління князя Володимира Красне Сонечко Змій з’явився тут знову. Він викрадав жінок собі в дружини і вкрав племінницю князя Забаву Путятичну. Тоді його переміг один із трьох богатирів!
Дарина покірно загнула вказівний.
– Ну а по-третє, і це вже не міфи, а реальні історичні факти: літописи про жіночі обряди за участю змієподібного ящера підтверджуються археологічними розкопками – ритуальними амулетами і оберегами із зображенням Змія. – Марійка значущо затрясла своєю змією. – В Середньовіччі люди поклонялися йому! Але і в XIX столітті киян переслідував страх перед змієм, що мешкав нібито під церквою в Кирилівських печерах. Ось у Макарова! – Вона замружила очі і заторохтіла напам’ять: «Більшість киян XIX століття вірили в історичність великих змієборців і в існування самого змія-людоїда. Досить було київським хлопчиськам знайти двох удавів (в усякому разі, так свідчила офіційна версія), що втекли з цирку і задубіли від холоду, як у місті почалася паніка». Так чому ж, – різко підвела вона повіки, – Столицею віри стала Столиця слов’янських відьом? І чому вони мешкають саме тут? Не в Москві, не в Пітері, не в Кишиневі, а саме в Києві?
– Чому? – безпорадно повторила Дарина, тримаючи перед собою кулак із жалюгідно випнутим, несвідомим мізинцем.
– Тому що відьми завжди там, де Диявол! Недаремно захисником Києва вибрано Архангела Михаїла, майбутнього переможця Сатани!
– Сатани?
– Сатани. Демона. Воланда. Вельзевула. Люцифера. Змія! Марійка стрімко метнулася до чорного бюро й поспішно накреслила на чотирикутничку паперу якусь схему.
Чуб очманіло витріщила очі.
– Дивися, – затрясла збудженим папірцем Ковальова. – Змій проповзає через усю історію Києва починаючи з дня його заснування! А церкви завжди будують на тому місці, де треба перекрити зло. І знадобилося двісті церков і тисячі святинь у них, аби втримати його під землею. Але церкви розібрали, висадили в повітря, знесли, і Місто втратило колишню силу.
– А змій що, з’являється раз на тисячу років? Як у кіно? Ти що, – дійшло нарешті до Дарини, – хочеш сказати, він був насправді?
– Не був. А є, – спростувала та. – І ти сама сказала, в ніч на Івана Купала змії набувають сили…
– А ти говорила, – нервово відбилася Чуб, – що змії-жеретії – це наша прадавня пам’ять про динозаврів! Ні, – схвильовано перепитала вона, – ти що, справді віриш, що сьогодні вночі з-під землі вилізе дракон із трьома головами?
– Звичайно, ні, – образилася Марійка. – Я кажу про те, що Демон, Диявол, Мефістофель, Мара або, як називали його в Україні, Вогняний Змій справді існує. І він не абстрактне зло. Він…
– Ну, ні-і! – зрозуміла її натяк Чуб. – Може, Ян і сволота, але він звичайний хлопець! Із двома руками, ногами і, зауваж, усього однією рудою головою!
– У якому розумінні рудою? – оступилася Марійка.
– У прямому, – бовкнула Дарина. – Чи він, по-твоєму, брюнет?
– Звичайно, брюнет, – не зрозуміла її сарказму та. – З чорним волоссям, чорними очима…
– Стривай, стривай, – задихнулася від раптової надії Землепотрясна. – Так, може, це взагалі не він? Не він тебе замолоджував? Мій Ян – рудий-прерудий! І очі світлі! Ми говоримо про зовсім різних людей!
– І ці різні люди подарували нам одні й ті самі ланцюги? Так не буває! Ні! Я прийшла в «Центра»… – спробувала розплутати вузол Ковальова.
– Після мене й Каті, – активно підтримала її в цьому намірі Чуб.
– І біля дверей Килини сидів хлопець.
– Так, сидів.
– Молодий.
– Так, молодий.
– І на руці каблучка, з великим блакитним каменем.
– Так, із блакитним… – насторожено спохмурніла Дарина.
– Він читав книжку «Майстер і Маргарита»!
– Так, – очманіла Чуб.
– І був брюнет.
– Ні! Рудий. Стривай! А Катя казала, що взагалі блондин… І впевнено так, як оце ти зараз. – Дарина несамовито труснула білими косами. – Брюнет, рудий, блондин. І всі в одному місці!
– У нього три голови – три іпостасі одночасно! Змій із трьома головами! «Він один у трьох особах, і він – обман»! – схопила Марійка з канапи щоденник Мира і підсунула його подрузі під ніс. – Читай! «Він є». «Я знаю його в обличчя». «Він допомагав мені… і він обернув моє золото на череп’я». Це він змусив його піти до Килини, а потім убив її! Він, а не Мир. Він обіцяв Миру скарб, а сам використовував його!
– Це неможливо, – мовила Чуб, не вірячи. – Якби Ян хотів, він міг убити нас уже тисячу разів.
– Йому немає потреби вбивати нас, – раптом видихалась і згасла Марійка. – Для здійснення обряду йому потрібна була тільки одна. Він бачив, як ми займали чергу одна за одною, спілкувався з кожною з нас і знав, що спадкоємиці Килини будуть безсилі перешкодити йому «повернути колишню владу».
– Колишню владу?
– Колись давно, ще до заснування Києва, ця земля належала йому.
– Та коли це було!
– Правильно. Він так і сказав: «Мої предки жили в Києві ще до заснування Київської Русі».
– І навіщо він утелющив нам ці ланцюги?
– А навіщо на людей одягають ланцюги, – щоб вони стали рабами. Він не знав, яка з трьох увійде до Килини першою, й тому заздалегідь скував усіх трьох. Він скував щось усередині нас…
– Що?
– Силу.
– Коли так, значить, не такі вже ми й безсилі, – похмуро зауважила Землепотрясна.
Вона неприязно втупилася у свою змію, тяжко роздумуючи: брязнути її об підлогу, чи поки що не варто? – і прислухаючись до себе: всередині не відбувалося ніяких сильних змін. Там, як і раніше, були тільки порожнеча, розчарування та безмовна надія, яка стояла збоку, на те, що Марійка дуже помиляється, і Ян – усього лише Ян, а його подарунок – просто подарунок.
Але виходило, що помилятися – ще гірше! І якщо Марійка – насправді дальтонічка, не здатна відрізнити рудого від брюнета, то Ян – не страшний і грізний Демон, а явний і мерзенний баболюб, і Дарина не трагічна жертва, а тривіальна і кінчена дурка!
– Він якось назвав її. Ур… Урус… Убрус… – спробувала згадати вона.
– Святий Убрус – рушник, на якому відбилось обличчя Христа. Нерукотворний образ! – буркнула майбутній історик.
– Значить, по-іншому…
Марійка теж зняла свою змію-ланцюг і насторожено оглянула її з усіх боків, немов побоюючись, що та оживе й укусить її – щоб помститися за викриття.
– Але позаяк йому немає потреби нас убивати, чому ми помремо сьогодні? – незадоволено поцікавилася Землепотрясна
– Ми не помремо, – безрадісно сказала Ковальова. – Просто Килина була справжньою Києвицею. І, передавши свою силу нам, не сумнівалась: її спадкоємиці кинуться захищати Місто. І знала: досить нам стати на ці шляхи, ми загинемо, адже ми нічого не знаємо і не вміємо. Вона судила по собі й не могла навіть припустити, що ми можемо просто залишитись осторонь.
– Ти хочеш сказати, – з цікавістю підхопила здогадку Дарина, – що коли ми ні в що не втручатимемось і не знімемо його ланцюги, то нічого з нами не станеться? Ну й гаразд… – Вона швидко начепила змію назад, відчувши при цьому не приємне і не героїчне полегшення. Потім злостиво скинула з крісла свій парадний одяг і вмостилася туди, врочисто посадовивши на коліна Ізиду Пуфик, із виглядом людини, що твердо намірилася провести вечір удома біля каміна, скорившись власному сумнівному «Я».
– Врешті-решт, – знервовано виправдалася вона, – світ і так належить Дияволові. Так у Біблії написано. Хіба ні? «Ось іде Князь світу цього, і я не маю від нього нічого».
– Так, – пригнічено погодилася Марійка.
– Так чого тоді сіпатися?
– Логічно…
Розділ двадцять четвертий,
Купало – у східнослов’янській міфології головний персонаж свята літнього сонцестояння.
Пуфик вітально нявкнула.
Із дверей безперильного балкона вийшла білявка Беладонна, очевидно, повернулась із прогулянки по карнизах. У зубах вона несла щось, спочатку сприйняте Марійкою за мишу, яку порядні кішки приносять, спіймавши, своїм улюбленим хазяям. Але «щось» виявилося невідомою Ковальовій рослиною, зім’ятою, зеленуватою й непривабливою, і підносити її кішка їм не захотіла.
Випустивши здобич із рота, Беладонна раптом осатаніло заричала, розпушивши хвоста, що піднявся олівцем, за два стрибки перенеслася на камінну полицю і з ходу заїхала по бандитській морді Бегемота обуреною пазуристою лапою. За секунду кішка й кіт сплелися в стрімкий чорно-білий клубок. Клубок звалився з полиці на підлогу, розпався, зашипів і зчепився знову.
Марійка перелякано забігала навколо, боячись сунути руку в котячий тайфун, що гарчав і дряпався. Чуб, скинувши з колін Ізиду Пуфик, яка залишилася абсолютно байдужою, метнулася до столу, де стояла третя, не використана ніким Марійчина пляшка кока-коли.
Але згодилась і вона. Коричнева вода, що розігрілася за день, із шипінням вирвалася з шийки, забризкуючи все навкруги, і Чуб гидливо направила на звірів, які билися, липкий і неконтрольований потік пористої піни.