Лада Лузина – Меч і хрест (страница 81)
– Гадаєш, Мир справді був божевільним? – знітилася Марійка.
– Цілком можливо, – байдуже озвалася Чуб. – Це ж штука спадкова…
– І писав він про себе в третій особі: «мій геній говорить», «мій геній не бреше».
Дарина смачно цокнула язиком і похитала головою:
– Тоді точно шизик. Усі маніяки себе геніями вважають! Я вас усіх від нього врятувала! – переконано перевела на себе стрілки вона. – Слава Богу, все закінчилося. До речі, я о пів на дванадцяту з Яном зустрічаюсь. І Алекса якраз попустить… Як здорово все встоялось.
– А шабаш?
– Слухай, не псуй мені побачення! – розсердилася Землепотрясна Дарина Чуб. – Я заслужила! Вважай, що в нас відгули! На Старокиївську не потрібно через свято, а на свято… І можна подумати, ти вирахувала гору № 1? Ні? Тоді взагалі про що розмова?!
– А скарб? – спитала Марійка боязко. – Адже вночі…
– …в печерах відкриються жахливі скарби, – договорила Дарина. І завагалась.
Скарб, на який можна купити увесь Київ! Ну, нехай не ввесь, нехай соту частину – однаково багато! Це ж круто прийти туди разом із Яном і в нього на очах стати багатою нареченою! І його тіньовий тато відразу всохне, інакше – і до ворожки не ходи, – будуть у неї з ним проблеми! Тільки…
– Ну, як відкриється, так і закриється! – гучно відігнала спокусу Чуб. – У Гоголя ця історія зі скарбом дуже погано закінчилася. Не потрібні нам їхні трупні гроші. У нас і так усе о’кей!
– А Катя? – кліпнула збентеженими віями Марійка.
– Так, дивна вона, – погодилася Чуб. – Чому не зупинилася, втекла? Вона ж ні в чому не винна, ви з Миром самі на забій кинулись, як два Матросови. Боялася, що книгу заберемо? Так який сенс тікати? Однаково завтра вночі примчить на гору сама… Знаєш, врешті-решт, ми їй не няньки!
– А К. Д.?
– От лишень знову не починай! Чути нічого не хочу! – пристрасно вищирилася Чуб. – Усе, я в душ… Дурка, мило забула купити! Знову господарським митися, – розсержено махнувши рукою, вона кулею вилетіла з кімнати.
– Мило… Марійка постояла.
Потім навіщось пішла за Дариною в коридор, меланхолійно відчинила мітелкову шафу, узяла каламутно-коричневий брусок і задумливо понюхала.
Усміхнулася. Покусала нижню губу. Повернулася до круглої кімнати–вежі й, поводячи рукою по корінцях книг, витягнула черговий словник.
Ковальова слухняно подивилася:
Але цього разу Марійка його не послухалася. Вона завмерла, дивлячись у розгорнуту книгу, роззявивши рота і безперервно хитаючи головою, яка переварювала остаточне усвідомлення.
– Я так і думала, – сказала чомусь уголос вона. – Так багато про це думала й ніколи про це не думала…
І подумала: «Так, кращий спосіб приховати правду – базікати про неї направо і наліво! Найважче знайти те, що лежить просто на видноті!»
Ця думка прийшла до неї не одна, а під руку з питанням, заданим Василині Андріївні на Старокиївській горі, й не занадто ввічливою відповіддю історички з розряду «Чому? – Бо кінчається на “у”»!
Але зараз Марійка зрозуміла: фраза, що здавалася на перший погляд лише нудотною спробою відмахнутися, була вичерпною й геніально логічною. Таємниця, яку знають усі, нікому не цікава. Прописна істина – занадто нудна! Ми звикли, що справжню правду ховають од нас, накладаючи на неї заборони й вішаючи таблички «Небезпечно для життя». Але ні зараз, ні до революції, ні за радянської влади ніхто не приховував, що Київ – Столиця відьом, і Лисі Гори спокійнісінько перелічувалися в довідниках і путівниках. Саме тому кияни про це якось не замислювалися, – навіщо думати про те, що й так усі знають?
– Що з тобою?
Ковальова підвела очі.
У дверях стояла посвіжіла й порожевіла Дарина Чуб, енергійно розплутуючи стразово-бісерні джунглі на своїй шиї.
– Ну що ти так на мене дивишся? – незадоволено спитала вона у Марійки, що втупилась у її груди важким незмигним поглядом. – Знову щось собі придумала?! Перехрестись! Завтра підеш до бібліотеки, й гайда до свого Врубеля…
– Звідки в тебе ЦЕ? – хрипко мовила Марійка, вказуючи несамовитим пальцем на Даринині груди, де виблискувала мокра луската змія, що вчепилася золотими зубами у власний хвіст.
– А, подобається? – розквітла Дарина. – Це мені, між іншим, твій Демон подарував. Іще в центрі. Супер-річ!
Марійка раптом норовливо повела плечима, з силою відкинула словник на канапу і з викликом розстебнула скромний комір смугастої татової сорочки.
– Звідки у тебе це? – вискнула Дарка.
– Він подарував! Він подарував мені такий самий ланцюг! Сказав, що на щастя. Просив не знімати!
– І мене просив… Так він що? – здивувалася до глибини душі Землепотрясна. – Він залицявся до нас обох? Він із двома одночасно?!
– Ні, – недобре оскірилася Марійка. – З трьома! – Вона звитяжно витягнула з кишені джинсів третій ланцюг, який мирно дрімав у кишені її брюк. – Оце було на Каті! Вона випадково його зірвала, коли непритомніла. Тоді, на горі…
– Але Катя бачила його всього один раз! У «Центрі…»!
– І уві сні, – зі значенням додала Ковальова. – Коли була Емілією Праховою!
– Виходить, він клеїв нас трьох! – завищала Дарина.
– Ні, виходить зовсім інше. Перш ніж зайти до Килини, він видав ланцюг кожній із нас!
– Чому ти мені відразу не сказала?! – вискнула Чуб.
– Що? Хіба мало однакових прикрас?! – зло переспівала її Марійка. – Я лиш подумала, що позаяк у Каті така сама, то, напевно, він дорогий, а він говорив, ланцюг – дешевий.
– Дешевий! – вискнула Дарина, явно маючи на увазі не ланцюг. – Та не піду я нікуди! На біса потрібно?! – Дівчина ледве не плакала від образи. – Баболюб кінчений – що бачу, те кадрю… Ну, Катя, зрозуміло, – тут у будь-кого щелепа відвисне. Але ти! Ти! Ти тоді взагалі міль була! У нього цих змій – як гною… І бабів, мабуть, стільки ж!
– Наречені Змія! – істерично прорекла Марійка, хапаючись за горло. – Усе сходиться! Я, справді, не вірила… Хіба стали б вони через якийсь безглуздий скарб приносити в жертву трьох людей?!
– Та людей не те що за скарб – за пляшку вбивають, – відмахнулася Дарина. Дуже ображена, вона стягла із шиї ланцюг і зашморгала засмученим носом.
– Хто? – скрикнула Марійка. – П’яниці, злочинці, відморозки! Але не Києвиці! Сам факт, що «страшний обряд» у книзі Києвиць включає жертвопринесення самої Києвиці, свідчить: це щось надзвичайне, щось «неможливе», екстраординарне! Я і Миру це хотіла сказати. Але якраз Катя подзвонила, потім ти, потім Кока, Мир розповів про Митю. І я вирішила, що помилилася, перемудрувала.
– Це з тобою буває, – похмуро погодилася Чуб.
– Слухай! – зупинила її Марійка. – Тільки не перебивай мене хоч раз у житті – це важливо! У це важко повірити, хоч це всі знають. Але це як «Здрастуйте», яке всі говорять, але ніхто не замислюється, що це не вітання, а побажання здоров’я.
– Так, – замислилася Дарина, – я теж якось не замислювалася. Хоча це, напевно, всі знають. Але воно ж застаріло.
– Саме так, – схопилася за слово, що прозвучало, Марійка. – Застаріло! Тисячу років усі, починаючи з Дмитра Ростовського і закінчуючи імператором Олександром II, називали Київ руським Єрусалимом.
– Через те, що тут Русь хрестили? – напружилася Чуб.
– Звідси приказка «Язик до Києва доведе». Київ був Меккою! – замоноложила Марійка. – Сюди приїздили і йшли пішки тисячі паломників, од селян до царів! Побачити Місто, де народилася віра, було для багатьох метою їхнього життя! У рік Лавра приймала сто тисяч паломників, тоді як у самому Києві жило всього двадцять. Київська Лавра заробляла мільйони! Не мільйон, а саме мільйони рублів, у той час коли обід коштував 16 копійок. Кожна вулиця вела до церкви. Місто складалося із суцільних церков. Вони були на кожному кроці, при всіх лікарнях, вокзалах, кладовищах, гімназіях, університетах. Ось там, – розпалившись, замахала вона руками в різні боки, – поряд, на Львівській площі, – Стрітення Господнього, тут, недалеко від Золотих воріт, – Георгіївська, на горі Хоревиці – Троїцька, на Щекавиці – Всіхсвятительська, на Старокиївській – Десятинна, на Десятинній – Трьохсвятительська й Оникія святого. При першій гімназії – Миколи Миркілійского, при другій – Олександра Невського, при університеті – Володимирська училищна…
– Ого! – щиро здивувалася Чуб. – Навіщо стільки?
– Київ називали азбукою православ’я, батьківщиною і колискою віри, духовною Столицею держави! – з пафосом мовила Ковальова. – Тобі не здається це дивним?
– Звичайно, здається, – з сумнівом погодилася Дарина, що завжди пасувала перед серйозними академічними знаннями. – Я й не думала, що це було так круто!
– Я не про те! – обірвала її студентка. – Тобі не здається дивним, що Місто, визнане Столицею віри, було одночасно й визнаною Столицею відьом?
– У-у-у-у… – здивовано видала Чуб. – Але чому? І чому про це ніде не написано?
– Тому, – врочисто мовила Марійка, – що це й так усі знають! І цей парадокс застарів на сотню років. Церкви знесено, і до Києва більше не їздять паломники. І на Купала не влаштовують карнавального ходу відьом по Хрещатику, щоб притягнути туристів. А з приводу першого «чому» я просто перелічу тобі факти, й ти даси відповідь на нього сама! Нумо, загинай пальці.