Лада Лузина – Меч і хрест (страница 54)
Вони не відв’яжуться.
Боже, скільки ж у цьому Місті Сашків?
– Дівчино, вам допомога не потрібна? – кругле чоловіче лице стривожено дивилося на неї з джипа. – Що ви їм зробили?
– Допоможіть! Благаю! – зацьковано закричала вона.
Праворуч уже промайнув єдиний на Володимирському будинок № 1. На неї невблаганно насувалась Європейська площа, заповнена неповоротким безладним натовпом демонстрантів, які повільно стікали від Верховної Ради і збиралися продемонструвати себе на недільному Хрещатику. Багатолюдна демонстрація з прапорами і плакатами перекрила рух, заповнивши увесь круг. Угорі, на Грушевського, маячили машини, що застопорилися. На тротуарах рябіли волошкові сорочки міліціонерів.
«Боже! Зараз їх задавлять! Мої в’їдуть у них! Вони не встигнуть загальмувати!» – підстрибнуло в Дарининій голові, і перш ніж новоявлена Єлена Троянська встигла подумати ще хоч щось, вона відчайдушно зірвала з себе трикляту шубу і з силою відкинула її геть.
Пролунав виск гальм.
Мигцем озирнувшись, вона побачила: рогатий «хаммер» став упоперек дороги, перегороджуючи шлях іншим. Із-за джипа вирулила машина ДАІ з синьою блималкою на даху і люто рикнула, одурівши, бачачи голу винуватицю злочину.
Мимохідь вихопивши з чиїхось рук опущений прапор, Чуб, проігнорувавши ближню Трьохсвятительську, помчала прямо – по пішохідному Хрещатику, маневруючи між переляканими мімами, торговцями повітряних куль, сім’ями і солодкими парочками, – сподіваючись, що даішники не зважаться давити людей. Загальмують. Відстануть. І вона втече від них по Прорізній, що плавно переходить у жаданий Ярославів Вал.
Чуб абияк обгорнулася полотнищем прапора.
«Мала рацію Марійка: не можна здуру відьмувати!» – запізніло вистрілила їй у скроню вбивча правда.
– Дівчино в національному прапорі, зупиніться! – прокричав посилений рупором голос ззаду. – Дівчино в національному прапорі, зупиніться!!!
– Ось ця квартира, – Марійка відсмикнула золоту плюшеву занавіску.
Її супутник зайшов до круглої кімнати вежі й збентежено оглянув позолочені книжкові ряди та камін із трьома мармуровими кішками, що підпирали вухами високу камінну полицю. Живих кішок чомусь не спостерігалося. На щастя, Миру було не дуже гаразд і без котів, які розмовляють.
– Я розумію, ти мені не віриш… – почала Марійка.
– Ні-ні, – зачастив він, хвилюючись. – Не те щоб не вірю. – Мир схвильовано опустився на канапу. – Просто… Нумо ще раз усе по порядку. Ви прийшли в «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подолъ» до такої собі Килини. Саме так її звали?
– Так, – кивнула Марійка Ковальова. – Незвичайне ім’я.
– І вона померла. Померла у вас на очах позавчора вдень?
– Так. Четвертого числа.
– І, помираючи, передала вам свою силу?
– Мабуть, – обтічно підтвердила Ковальова, згадавши, як Дарина назвала її «типу богатирем».
– А потім, – вів далі Мир, – якийсь К. Д. надіслав вам листа і запросив сюди. І ви зрозуміли, що стали відьмами.
– Києвицями, – з натиском виправила Ковальова. – Це не одне й те саме! Ми ніби захищаємо Київ…
У її словах не помітно було особливої впевненості.
– І ніби володієте ним?
– Так написано в книзі.
У своїй владі над чим би то не було Марійка була впевнена ще менше. Якщо вимога захищати перебувала бодай у зрозумілій їй категорії обов’язків, влада була поняттям, жодного разу не надіваним, і навіть нез’ясовна, але вже відчутна нею влада над Світом бентежила її значно більше, ніж тішила.
– «Київ володарює над вами, так само як і ви над ним», – продекламувала вона. – Але, може, це так, образний вислів.
Мир затряс головою, безуспішно намагаючись утрамбувати там об’ємну київську фантасмагорію.
– А потім ви побачили на небі три червоні вогні? – Вигляд у нього був абсолютно нещасний.
– Про це теж написано в книзі, – вибачливо пояснила вона. – І вогні кликали нас у Видубицький, будинок Терещенка і на Кирилівську гору, де вбили…
– Але чому ти думаєш, що Килину теж убили вони? Це ж нелогічно!
– Чому? – здивувалася Марійка.
– Тому, – досить було Миру вчепитися за цю тему, як він знову відчув під ногами рятівну твердь, – що вбивства в Кирилівській були не просто вбивствами, а жертвопринесеннями. Їх здійснювали згідно з одним і тим же ритуалом, з однією і тією ж метою.
– Знайти скарб Мазепи!
– Так, скарб, – похмуро кивнув він. – І смерть Килини в цю концепцію ніяк не вписується. Її вбив хтось інший… І вже точно не Митя.
– І як Митя міг прокрастися в музей? – радісно погодилася з його невинуватістю Марійка. – Та ще так, аби не спрацювала сигналізація. Адже вона ввімкнулася, тільки коли Дарина…
– Якщо чесно, – лагідно зупинив її Мирослав, – я взагалі не дуже розумію, чому ти пришиваєш музей до церкви. Так, підтасувати можна. Але з натяжкою. У міліцію ж теж можуть надійти два сигнали одночасно, але це ще не означає, що злочини пов’язані між собою!
– Тому, – аргументувала Ковальова, – що Килина сказала: «Я стала першою, але буде і друга, і третій. І він знову поверне собі силу, якої був позбавлений тоді».
– Хто він? – стрепенувся Красавицький.
– Я не знаю, я про це ще не думала.
– Та-ак…
Мир розгублено спохмурнів, і Марійці залишалось тільки здогадуватися, що відбувається в його переповненій неможливим свідомості.
– Стривай…. – Вона вимогливо потерла скроню, вичавлюючи з неї забуте слово. Її запитальні очі мимоволі пошукали книгу, а рука роздратовано відмахнулася від пошуків і хутко пірнула до кишені брюк. – Я тут уночі законспектувала собі дещо, аби потім подумати. Я завжди так роблю, – пояснила вона, витягуючи на світло складений папірець. – А то нісенітниця якась: «Страшний обряд або обряд, який неможливо здійснити». Якщо неможливо, навіщо писати, як це зробити? І що тут неможливого? «Щоб повернути колишню владу, слід принести в жертву сліпу, сліпого і ясну Києвицю, по волі їх…»
– Сліпу і сліпого? – звузив очі Мирослав.
– І я ніяк не проасоціювала, адже сліпих ніхто не вбивав! – роз’яснила Марійка. – А зараз подумала: «сліпими» книга називає звичайних людей! Це просто синонім, на зразок «обивателів». Виходить, треба вбити жінку, чоловіка і Києвицю. Обряд уже закінчено! – вигукнула вона. – Але хто ж тоді повернув собі владу? Стіна тільки тріснула, гроші так і не дістали…
– Гадаю, що ніхто. – Мир сховав обличчя в долоні й глибоко зітхнув. – Він був просто божевільним… Послухай! – поривчасто заговорив він раптом про інше. – Я мушу сказати тобі одну річ, це важливо! Я справді люблю тебе. Я не знаю, як це вийшло. Якось зненацька… А потім ти змінилася, страшенно змінилася… – Він замовк, тоскно згадавши, як віртуозно брехав жінкам раніше. Що менше почуттів, то легше ми брешемо, що скучили, і говоримо про свої почуття. Але любов робить недорікуватими навіть найкрасномовніших. – Ти, напевно, не пробачиш мені після того, що я з тобою… тебе… тоді… – пригнічено поховав себе Мирослав.
І Марійка зрозуміла: він має на увазі свій піжонський жарт в інституті. Але жарт був таким далеким і неважливим, що стався в позаминулому житті, – та все ж, мабуть, саме він застряг, як кістка, десь у глибині гортані, заважав їй проковтнути його визнання. Примушувала відсторонятися від них, перелякано підбираючи живіт.
Утім, була іще одна причина: його любов до неї була не-ло-гіч-ною! А якщо пояснювати її логічно, була скоріше панічним страхом Мира залишитися зараз самому…
І третя: на відміну від божевільного вбивці, ця нелогічність могла почекати!
«Хто він?»
– Але я впевнений, ти зможеш зрозуміти… зможеш спробувати, – пробурмотів Мир, як і раніше, дивлячись у підлогу, – тому що я, правда, люблю тебе. Чуєш?
– Чую. Ні, не чую… – сказала правду вона.
Мир підвів очі й приречено всміхнувся.
– Нічого, я тебе і глуху люблю.
Розділ шістнадцятий,