Лада Лузина – Меч і хрест (страница 51)
Двадцять три слова. Всього двадцять три слова! А скільки ще тисяч слів чекають її в книзі істинної Влади!
– Ваш фреш і сигарети.
– Принесіть келих мартіні. Б’янко.
– І приплюсуйте до мого рахунку, – пролунав рівний чоловічий голос.
Катя повільно повернула голову, вже складаючи губи перед глузливими грубощами на адресу надмірно самовпевненої жертви її краси, але побачила над собою двоє блідо-блакитних очей і від несподіванки буркнула здивовано й безглуздо:
– Ви гадаєте, вона може відняти?
– Я гадаю, вона може помножити, – всміхнувся блондин без натяку на веселощі.
Його рука з блакитноокою каблучкою запобігливо піднесла їй запальничку. І прикурюючи, Катя заінтриговано заглянула йому в вічі – там була завірюха, відчужена й абсолютно бездушна до її очей і обличчя.
– Ми ж, здається, зустрічалися, – сказала Дображанська, хоч сказати це мала зовсім не вона, а той, хто нахабно нав’язав їй своє сусідство. – В «Центръ колдовства». На Подолі. А ви туди причину знімати приходили? – сказала вона в’їдливо.
Дивно: вона раптом перестала почуватися всесильною.
– А ви, – елегантно посміхнувся він, – напевно, хотіли навести її на ворогів? Упевнений: у вас це вийшло.
Катя подивилася на нього спідлоба, намагаючись розшифрувати небезпечні слова, але у блондина був непроникний вигляд людини, що лише ввічливо підтримала чужий жарт.
– А ви займаєтеся організацією виставок?
– Ви вже знаєте? – ніскільки не зніяковів він.
– Я все про вас знаю, – парирувала Катя. – Навіть те, що за сумісництвом ви лагодите труби, що прорвалися.
– Я – труби? – Альбінос запитально звів сріблені брови. – Пробачте, я вас не розумію.
– Тільки не робіть здивоване обличчя, – несподівано розсердилася вона. – Позавчора я познайомилася з дівчиною в «Центръ». Вона була в черзі за мною. І вона сказала: ви працюєте з її батьком. А батько її ліквідовує повінь на Фрунзе.
– Он воно що… – Зимові очі блондина вкрилися зсередини інеєм. Але, на Катине розчарування, він здавався скоріше спантеличеним, аніж викритим. – Значить, він лагодить труби, – нестерпно нудотно озвався альбінос. – Втім, чого я дивуюсь?
– Хто він? – недовірливо уточнила Катерина.
– Мабуть, мій брат.
– Тільки не кажіть, що він ваш близнюк! – остаточно перестала вірити йому вона.
– Лише зовні, – заспокоїв її блондин. – В усьому іншому він – моя повна протилежність. Я не бачив його вже багато років, – він у задумі надув губи і, немов зважившись на щось, вийняв із кишені сорочки золотий паркер, черкнув на серветці сім цифр і підсунув їх до Катиної руки. – Знаєте, якщо вас не утруднить, передайте йому через вашу знайому. Не думаю, що він зв’язуватиметься зі мною. Але в житті буває все.
– Боюся, я не скоро її побачу, – відмовилася Катя, здивована тим, що версія про близнюка раптом перестала здаватись їй неправдоподібною.
– Та мені й не горить, – байдуже уточнив він. – Самі знаєте, в мене й без нього доволі проблем.
– Звідки мені знати про ваші проблеми? – гордовито пирхнула Катерина.
– Але ви самі сказали… Пробачте, я гадав, ви бачили в новинах. Сьогодні вночі хтось намагався вкрасти «Богатирів» Васнецова. А позаяк виставку організував я…
– Ах, це… Ну і що? – мимоволі зацікавилася Дображанська.
– Загадкова історія, – похитав головою постраждалий організатор. – Але якщо вам цікаво…
– Так, звичайно.
– У музеї, природно, є охоронець, – докладно почав блондин. – Але він спав, незважаючи на рев сигналізації. Бригаді, що приїхала на виклик, довелося залазити в розбите злодієм вікно: той не відчинив їм двері.
– Його вважають співучасником?
– Його ледве розбудили, але так і не привели до тями, – припускають отруєння маловідомим газом. Але це повний абсурд, – зневажливо скривився оповідач, – тому що працювали не професіонали. Уявіть, злочинець тупо розбив шибку на першому поверсі, заліз, навіщось торохнув скло на картині і втік, уже через інше вікно. Ви скажете: він просто не встиг забрати полотно…
І Катя, яка нічого подібного говорити не збиралася, непроникно кивнула, знову відчувши себе на коні: знав би блондин, як тричі загадково все було насправді, відразу втратив би свою прохолодну розсудливість.
– Але він просто не міг встигнути, – продовжував просторікувати неінформований. – Дивно навіть те, що він устиг утекти, – міліція приїхала через лічені хвилини. Так чого ж вони домагалися? Чого хотіли ці дівчата?
– Дівчата? – відразу втратила свою прохолодну глузливість Катя.
– П’ятнадцять хвилин тому, – поділився блондин, – мене повідомили, що з’явився водій таксі, який підвозив уночі до музею двох панночок. Час збігається. Причому красуні викликали таксі додому, деякий час каталися по Місту разом із третьою подружкою, а потім попросили відвезти їх просто до Терещенка. Назвалися студентками театрального. Зовнішність у них, судячи з опису, і насправді колоритна, одна блондинка з африканськими косами до пояса, друга руда. Першу точно не сплутаєш! Міліція вже вирушила за їхньою адресою…
– Міліція?
Несподівано Катя зненавиділа свою нову сукню. У ній було незатишно й незвично, зовсім не так, як у її броньованих костюмах.
– Але навіщо студенткам театрального?..
– І справді – навіщо? – з натиском перепитав блондин, дивлячись на неї замерзлими очима. – Явно не для того, щоб украсти. Але тоді навіщо, як ви гадаєте? – Він втупився в неї, не блимаючи, ніби сподівався, що вона і справді дасть відповідь на його запитання.
– Звідки мені знати, – мовила Катерина.
І вслід за сукнею миттєво зненавиділа проклятого блондина, що звалив на неї цю, – таку непотрібну їй – відповідальність за дві непотрібні їй долі.
Тільки-но вона дізналася, що в’язниця, яка загрожує Марійчиному батькові, – то лише істерична гіпербола її матері, і передбачливо повідомила Дарину, що зникає сьогодні внаслідок майбутнього поєдинку, Катя викинула двох своїх випадкових союзниць із голови, якщо не назавжди, то дуже й дуже далеко – за межі свого світовідчуття.
Але її відпустка урвалася несподівано і без попередження, тільки-но…
«Ідіотки! Ідіотки! Приїхати туди на таксі!»
Тепер менти знають їхню адресу, квартиру й телефон. Вони влаштують засідку і візьмуть їх без будь-яких зусиль. Їх упізнає водій. І буде збіг Дарининих пальців із відбитками на вікні музею. І буде смішно навіть заїкатися про існування божевільного з ножем. Їм ніхто не повірить. І Марійка піде як співучасниця. І їй кінець, тому що, на відміну від Дарини, вона не виживе не лише у в’язниці – навіть у звичайному мавпятнику, де опиниться не пізніше ніж за годину. Адже…
«От суки!»
Катерина Михайлівна Дображанська все життя вважала себе сукою рідкісної бездушності. Інші – теж, але вона була солідарна з ними і старанно підтримувала в цій думці – і їх і себе. Вона любила себе сукою й була переконана: бути сукою, якій наплювати на всіх і вся, зручно, вигідно і стерильно для душі.
Але якимсь немислимим дивом у її душі оселилася наївна студентка, яка була першою й останньою людиною, що намагалася зрозуміти, допомогти, підтримати її, не тому, що отримувала за це гроші, а тому, що вірила: «Катя – хороша». І окрім неї, хорошою Катю не вважав ніхто, включаючи і її саму. Але проблема в тому, що у присутності Марійки вона й сама починала відчувати себе якщо не хорошою, то як мінімум, не такою вже й поганою. І хоч як хотілося б їй зараз бути індиферентною та байдужою сукою рідкісної бездушності, вона нею зараз не була!
«Але що я можу вдіяти, якщо міліція вже поїхала за їхньою адресою?»
П’ятнадцять!
Офіціантка нарешті принесла мартіні. Але Каті вже не судилося його пригубити.
– Втім, хоч які б цілі вони ставили, – вів далі її відчужений співрозмовник, – досягти їх вони не змогли. Але це ще півбіди – значно гірше те, що вони привернули до себе нашу увагу.
– Так, це з біса погано, – щиро погодилася з ним вона.
– До себе і до цієї картини, – голос блондина звучав десь на периферії її свідомості.
– При чому тут картина?
Катерина болісно намагалася згадати номер телефону на Яр Валу. 224… А далі? 224-12-22. Ні!
– Але це ж не просто картина – це три «Богатирі». І якби з ними щось сталося…
– Вам можна було б лиш поспівчувати.
«Може, 224-22-12? Марійка могла вже повернутися. 224-22-17? А міліція – ще не доїхати… Мене повідомили п’ятнадцять хвилин тому. 224-27-22. І в неї є лічені секунди!»
– І не лише мені, але і всім нам – Місту, країні, – переконано глобалізував проблему блідоокий.
– Гадаєте, це зіпсувало б наші стосунки з Росією?