Лада Лузина – Меч і хрест (страница 49)

Лікар раптом рішуче висунув шухляду столу і змахнув туди гроші Красавицького.

– Знайте, за Митю я можу поручитися головою, – переконано заявив він. – Мені абсолютно точно відомо, що вчора вночі він не виходив із лікарняного корпусу. Хоч я і не сумніваюся в тому, що ніхто із слідчих не сприйме ваші припущення серйозно. Життя – не американський трилер, молоді люди.

– А чому ви так захищаєте його? І чому він називає вас дядько Киря? Він вам хто? – підозріло спитав Мир. – Він ваш…

– Ні, не син, – вгадав його підозру Кирило. – І навіть не родич. Він син жінки, яку я кохав. Його рідний батько відмовився від нього і від неї теж. Втім, зараз він, здається, розкаюється.

– А як його прізвище?

– У Миті прізвище його матері – Васильков. Пробачте, але мені здається, я більше нічим не можу вам допомогти! На все добре, – різко промовив він, підводячись.

І в результаті цієї бесіди Марійка, виходячи з лікарні, переживала вкрай спірні відчуття.

Із одного боку, звичне для неї відчуття провини, з другого – булькаюча й неприємна недовіра.

Із одного – лікар пояснив їм усе буквально на пальцях. З другого – сам виявив свою неприкриту зацікавленість у недоторканності Миті.

Із третього – їй подобався ясноокий Митя Васильков, і вона не могла повірити… Просто не могла!

Із четвертого – зовсім заплуталася.

– Ну, що скажеш? – запитав її Мир, який відчував зараз лише одне: «Тільки не “мені потрібно додому”! Нехай залишиться. Благаю!»

Вони сіли на лікарняну лавку, і Ковальова скорботно втупилася в шкарпетки своїх допотопних кросівок, у яких бігала на фізкультурі ще в школі. Серце Мира схвильовано завовтузилося, немов готуючись до стрибка.

– Не знаю, – видушила вона, роздумуючи. – Припустімо, лікар прочитав йому щось не те, і в Миті з’явилася маніакальна ідея, – спробувала вона, як завжди, розкласти все по місцях. – Припустімо, він міг вийти вночі і знав, як відімкнути церкву, – він же постійно там крутиться, міг навіть викрасти ключа… Припустімо, він зустрів Риту, яка прийшла до тебе на побачення.

– На зустріч, – спішно поправив Мир, – яку призначили Ліда й Женя.

– …і вбив її, – не відреагувала на поправку Марійка.

«Та що я смикаюся? Вона вірить мені, вірить, – заспокоїв себе її наелектризований співрозмовник. – Вона ж закохана в мене з першого курсу. Це всі знають. Адже так?»

Так-то воно так. Тільки логіка не працювала.

Кожним жестом він боявся їй не сподобатися!

– Але як одна людина, та до того ж божевільна, могла відвезти дядька Миколу до воріт Лаври? У Миті й грошей, напевно, немає, – засумнівалась Ковальова.

– Цього ми не знаємо, – апатично сказав Мир. – Він одягнений у такі ж речі, як у мене, а його «дядько» смикається, побачивши двісті баксів. Значить, Миті, скоріше за все, допомагає батько, що розкаявся. І батько не бідний. Знаєш що… – Він зняв із пояса мобільний і, натиснувши кнопку голосового виклику, покликав: – Кока!

Марійка подивилася на нього питально-докірливим поглядом. Серце Мира зробило кульбіт.

– Більше нікого попросити, – забелькотав він. – А я не зможу. Лікар мене вже знає. – Слухавка нарешті відгукнулась, і Мир гаркнув занадто грізно: – Це я! Зараз повертаєшся в Павловку і знайомишся з якою-небудь медсестрою з психвідділення корпусу… Не бачу номер. Тут пам’ятник і клумба. Так, він. Твоє завдання: з’ясувати, хто відвідує пацієнта Дмитра Василькова, на якому він тут становищі, що робив і говорив останні два дні, де був дві ночі. Зрозумів?

Марійка відчула приплив задушливої нудоти: їй здавалося, що Мир мусить розпрощатися з її насильниками назавжди, гидувати навіть перемовитися з ними словом. І вона судомно перебирала в думці інші, альтернативні способи прояснити істину – але їх не було. Хіба що підіслати Дарину до медбрата. Тільки де зараз ця Дарина? Вона може з’явитися тільки до вечора, а на той час сатаністи – уб’ють іще одного…

Чи не сатаністи, а божевільний із васильковим прізвищем і очима, здатний «обвести навколо пальця будь-якого здорового та розсудливого» і, ввійшовши в раж, пересилити трьох санітарів?

– Напевно, ти маєш рацію, – розгублено сказала вона своїм запорошеним кросівкам.

– Ні. Я не маю рації! – Мир несподівано змінився в обличчі.

Він забув! (Він забув, що ще не любив її тоді!) Цей покидьок торкався йОГО дівчини! Чи допомагав другому покидьку… І від цього високовольтного спогаду потилиця Мира розплавилась і загула, а очі заскляніли від каламутної ненависті.

– Я все скасовую! – Його великий палець уже відстукував повідомлення. – Я сам. Я зможу. Я мусив убити його на місці. Я не розумію, чому я…

– Стій! – Марійка невміло вирвала телефон із його рук. – Не треба, Мире, це мої образи. Але ти маєш рацію, дамо йому шанс. Ну, зробити щось… виправитися.

– Виправитися? – заволав Красавицький. – Та ти що? Я – псих! Я мусив убити їх обох!

– Ні, – похмуро сказала Марійка, – ти мусиш знайти вбивць Рити й дядька Миколи. І Килини, – додала вона.

– Якої Килини? – стих її псих-лицар.

Ковальова незадоволено зіщулилася, розуміючи, що проговорилась.

– Добре, – видихнула вона, помовчавши, – я маю тобі дещо розповісти. Але боюся, ти мені просто не повіриш.

Мир помовчав і пригнічено зітхнув їй у відповідь:

– А ти повіриш мені, якщо я скажу, що кохаю тебе?

– Привіт! Ти не мене, випадково, шукаєш?

Рудий обернувся і схвально гмикнув.

Землепотрясна йшла до нього легковажною ходою від стегна, ніжно кутаючись у яскраво-червоне пір’я. Розумна шуба мала всього один ґудзик, й із-за її країв виглядав ненав’язливий краєчок короткої спідниці та кокетливе, засмагле черевце-м’яч. Сніжно-білі африканські коси до пояса розсипалися по плечах…

– Ну, ти зірка! – Це було приємно. – А мені сказали: тебе звільнили.

– Та я сама пішла! – Чуб норовисто струсонула білою гривою.

– Ага, я бачив, – розсміявся він. – Помчала зі сцени так, що всі очманіли. А я думав, ми поспілкуємося – спеціально заради тебе прийшов. Чого ти тоді так рвонула?

– Знаєш, тут така спека… – Дарина з царственим виглядом умостилася на сидінні «сонячної колісниці» (грубого двоколісного воза, що вже очікував вечірніх клієнтів) і великорозумно обернулася до продуктивного кавалера правим профілем. – Ти повіриш, коли я скажу, що стала відьмою?

– Ти? – Він увібрав її поглядом, таким відчутним, що Дарині здалося: рудий на секунду втягнув її в себе, а потім обережно поставив на місце. – Легко!

– Ні, я серйозно… – мовила вона повагом. – Ти взагалі знаєш, що в Києві діється?

– Звичайно, знаю, – став він серйозним. – Сьогодні о п’ятій ранку на Оболоні будинок розвалився. Добре ще, що люди не постраждали. Він, на щастя, нежилим був, там супермаркет відкривати збирались. А вночі Володимирський згорів…

– Володимирський? Це де?

– На бульварі Шевченка. Знаєш, великий такий і куполи сині в зірках.

– У зірках? – округлила очі Дарина. – Згорів! Цієї ночі? Як? – І несподівано засмутилась: а як могло бути інакше, якщо Катя, що відповідала за третій вогонь, валялася в цей час у тупій і безпорадній непритомності?

– Та не сильно, – втішив її хлопець. – Розписи ніби не постраждали. І пожежа дивна якась. Зовні все так палахкотіло, годину загасити не могли! Вогонь із усіх вікон – у новинах показували. А потім з’ясувалося, що всередині все ціле: лише свічки розплавилися, килимова доріжка згоріла, занавіски там усякі на іконах. Але якщо вони згоріли, мусили ж би й ікони згоріти. А ті цілі! І розписи теж. Навіть не закіптюжились. Кажуть, Боже диво. До речі, – всміхнувся він, – Володимирський узагалі фартовий. Знаєш, що його у війну наші ж бійці замінували? Збиралися висадити в повітря, як і Успенську, щоб ворогам не дістався. А розміновували німці. Такий фінт.

– І слава Богу! – емоційно видихнула Дарина, вмить позбувшись незвичної та нелогічної провини, що неждано наринула. (Звичайно, собор стояв за два кроки від музею, але, з іншого боку, звідки їм було знати? І до слова, про музей…) – А те, що дві ночі підряд сатаністи приносять жертви в церквах, ти знаєш? – ненав’язливо підсунула йому пастку вона.

– У курсі, – кивнув рудий. – Спочатку там труби прорвало, а потім я сам знайшов під землею їхнє капище.

– А що ти там робив? – роблено здивувалася Землепотрясна.

– Я тоді там працював, аварію ліквідовував, – посміхнувся він.

– Тільки не кажи мені, що ти слюсар-водопровідник! – грайливо проспівала Дарина, дивлячись на нього, як на солодкий пряник, виставлений у центрі святкової вітрини.

– А що, коли слюсар, то вже й не підійду? – підчепив її пряниковий кавалер.

– Це мені без різниці. Я – не така! – з гідністю мовила вона. – Тільки відколи це сантехніки займаються організацією виставок?

– Звідки ти знаєш?

– Я все про тебе знаю! – загадково прорекла Чуб.

– А, по телевізору бачила! – здогадався рудий. – Гаразд, скажу… – Кавалер зробив зневажливу козячу морду. – Батько мій (морда явно адресувалася йому), вважай, другий мер Міста. Типу, тіньовий.

– В Омельченка, чи що, працює? Сірим кардиналом?

– Ну, на зразок того, – наново зморщив незалежний ніс «кардинальський» син. – Він і мене чиновничати прилаштував. Виставки, заходи всякі. Бачила б ти мене в краватці!

– Ну і? – поквапила розв’язку Дарина.

– Ну а я з ним посваривсь і в піку йому пішов у аварійники!