Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 2)

— Проте він говорив, сер, — сказав Мінтлінг. — Ми це чули.

— Можна говорити, нічого не розуміючи. От якщо птах просто відповідав на прохання старої карги, повторюючи її слова, так як собака приходить на поклик свого господаря? Я чув, сойки вміють робити щось таке.

Ми дійшли до кінця вулиці й зупинилися. Пеппер вишкірився.

— Ну це правда, що люди в церкві реагують на латинські ритуали священників, не розуміючи їх.

Я знизав плечима. Такі настрої щодо латинської меси ще не були ортодоксальними, і я не хотів втягуватися в суперечки про релігію.

Я відкланявся.

— Ну, боюсь, мушу вас покинути. У мене зустріч із лордом Кромвелем у Вестмінстері.

На юнака це справило враження, а Пеппер доклав зусиль, щоб здаватися байдужим. Тим часом я, з іронічною посмішкою, видерся на Канцлера і спрямував його до натовпу. Адвокати — найбільші пліткарі, яких Бог коли-небудь оселяв у цьому світі, а моїм справам не зашкодить, якщо Пеппер розпатякає в судах про мою особисту авдієнцію у головного секретаря. Проте я не довго втішався, бо коли виїхав на Фліт-стріт, перші великі краплі впали на курну дорогу, а коли проїжджав попід аркою Темпл-Бар, сильний дощ хльостав мені в обличчя від поривів різкого вітру. Я рухався назустріч грозі, піднявши каптур плаща і міцно притримуючи його рукою.

Допоки я доїхав до Вестмінстерського палацу, дощ уже лився суцільним потоком. На шляху мені зустрілося кілька вершників, згорблених у своїх плащах, як і я, і ми гукнули одне одному, що промокли до нитки.

Кілька років тому король покинув Вестмінстер, переїхавши до великого нового палацу у Вайтхоллі, і тепер у Вестмінстері розміщувалися переважно суди. Суд Палати розподілу Пеппера був новою установою, яку створили для управління майном невеликих монастирів, ліквідованих торік. Лорд Кромвель зі свитою чиновників, кількість яких різко зросла, мали у Вестмінстері власні кабінети, тож місце було велелюдним.

Зазвичай у внутрішньому дворі товклися вбрані в чорне адвокати, що дискутували про рукописи, а по тихих закутках сперечалися чи плели інтриги державні чиновники. Але сьогодні дощ загнав усіх у приміщення, і двір був майже порожній. Лише декілька заляпаних болотом, бідно вдягнених чоловіків стояли, з’юрмившись, біля дверей Палати: колишні монахи з ліквідованих монастирів приходили просити про мирські парафії, обіцяні королівським законом. Черговий чиновник, мабуть, кудись вийшов — можливо, це був шановний Мінтлінг. Один старий із гордим обличчям усе ще мав на собі габіт цистерціанця, і дощ скрапував із його каптура. Поява в цьому вбранні біля кабінетів лорда Кромвеля не пішла б йому на користь.

Зазвичай колишні монахи мали жалюгідний вигляд, але ця група з жахом на обличчях дивилася туди, де кілька перевізників розвантажували два великі вози і складали їхній вміст уздовж стін, лаючи воду, що заливала їм очі та роти. Спочатку мені здалося, що вони привезли дрова для камінів, але, зупинивши Канцлера, я побачив, що перевізники розвантажують засклені скриньки, дерев’яні й гіпсові статуї та великі дерев’яні хрести, пишно різьблені й декоровані. Це були реліквії та символи з розігнаних монастирів, з поклонінням яким усі ми, хто вірив у Реформу, прагнули покінчити. Вивезені зі своїх почесних місць і згромаджені під дощем, вони нарешті позбавлені влади. Я придушив раптовий напад жалю і похмуро кивнув до групки монахів, перш ніж спрямувати Канцлера попід внутрішню арку.

У конюшнях я старанно витерся рушником, що подав мені конюх, і пішов до палацу. Показав лист від лорда Кромвеля вартовому, який повів мене лабіринтом внутрішніх коридорів, високо піднявши відполірований до блиску спис.

Він провів мене через великі двері, де стояло ще двоє охоронців, і я опинився в довгому вузькому залі, яскраво освітленому свічками. Колись це був бенкетний зал, а тепер уздовж заповнений рядами столів, за якими клерки в чорному розбирали гори листів. Старший із них, гладкий коротун із засмальцьованими чорнилом пальцями, метушливо підбіг до мене.

— Мілорд Шардлейк? Ви рано приїхали.

Я здивувався, звідки він мене знає, а тоді зрозумів, що йому сказали чекати на горбаня.

— Погода була гарною… дотепер. — Я подивився на свої промоклі панчохи.

— Головний вікарій наказав мені привести вас, щойно ви прибудете.

Він провів мене залом, повз клерків, що шелестіли паперами. Від вітерця, який ми здійняли ходою, мерехтіли свічки. Я усвідомив, яку велику павутину контролю розкинув мій господар. Представникам церкви і місцевої магістратури, кожен зі своєю мережею викажчиків, було наказано повідомляти про всі чутки щодо невдоволення чи зради; кожну з них розслідували за усією вимогливістю закону, і щороку покарання ставали суворішими. Уже зчинився один бунт проти змін у релігійній сфері; ще один може зруйнувати державу.

Клерк зупинився перед великими дверима в кінці залу. Він попросив мене зачекати, тоді постукав й увійшов, низько вклонившись.

— Метью Шардлейк, мілорде.

На відміну від передпокою, кабінет лорда Кромвеля був темний, лише один невеликий свічник на письмовому столі розганяв тіні похмурого полудня. Хоча більшість чоловіків на високій посаді прикрашали б стіни кабінету найбагатшими гобеленами, його кімната була обставлена від підлоги до стелі шафами, розділеними на сотні ящиків. Столи і скрині, завалені доповідями і реєстрами, стояли скрізь. У широкому каміні палахкотіло, потріскуючи, велике вогнище.

Спочатку я ніде його бачив. А тоді розгледів кремезну постать, що стояла біля стола в дальньому кінці кімнати. Він тримав у руках якусь скриньку і, презирливо насупившись, вивчав її вміст, його широкий вузькогубий рот опустився над важким підборіддям. Його щелепа нагадала мені велику пастку, яка щомиті могла розкритись і легко проковтнути цілу людину. Лорд Кромвель окинув мене поглядом і, як характерно для нього, миттєво змінившись на лиці, привітно всміхнувся і підняв руку на знак привітання. Я вклонився щонайнижче, поморщившись, бо після довгої їзди верхи спина затерпла.

— Метью, підійдіть сюди. — Глибокий, різкий голос був радісним. — Ви чудово впорались у Кройдоні; добре, що проблема з «Чорною фермою» розв’язана.

— Дякую, мілорде.

Підходячи, я помітив, що сорочка під мантією, отороченою хутром, була чорною. Він зловив мій погляд.

— Ви чули, що королева мертва?

— Так, мілорде. Мені жаль.

Я знав, що після страти Анни Болейн лорд Кромвель пов’язав свою долю із сім’єю Джейн Сеймур.

Він буркнув.

— Король засмучений.

Я опустив погляд на стіл. На мій подив, він був заставлений скриньками різних розмірів. Усі, здавалося, були із золота і срібла, а чимало з них — прикрашені коштовностями. Крізь старе заплямлене скло я розгледів клаптики тканини і рештки кісток, що лежали на оксамитових подушках. А в скриньці, яку тримав у руках Кромвель, був дитячий череп. Кромвель підняв її вгору і потрусив, усередині задеренчало кілька випалих зубів. Головний вікарій зловісно всміхнувся.

— Це вас зацікавить. Реліквії, які привезли спеціально для мене. — Він поставив скриньку на стіл і вказав на латинський напис спереду. — Погляньте на це.

— Barbara sanctissima, — прочитав я.

Я уважно глянув на череп. Кілька волосинок усе ще залишилися на маківці.

— Череп святої Варвари, — сказав Кромвель, ляснувши долонею по скриньці. — Незаймана дівчина, замордована батьком-язичником за часів Римської імперії. З Клюнійського монастиря в Лідсі. Найсвятіша реліквія. — Він нагнувся і взяв у руки срібну скриньку, оздоблену камінням, схожим на опали. — А тут — череп святої Варвари з Боксґроувського жіночого монастиря в Ланкаширі. — Він різко засміявся. — Кажуть, в Індіях є двоголові дракони. Ну а в нас — двоголові святі.

— Icyce. — Я вдивлявся в черепи. — Цікаво, хто це насправді?

Він ще раз засміявся, наче гавкнув, і міцно поплескав мене по плечу.

— Ха, оце мій Метью, завжди шукає розгадку. Саме той допитливий розум, який мені зараз потрібен. Моя людина з Палати розподілу в Йорку каже, що золота скринька з римського періоду. Але її переплавлять у горнилі Тауера, разом з іншими, а черепи викинуть на смітник. Люди не повинні поклонятися кісткам.

— Їх так багато.

Я глянув у вікно: дощ лився потоками, затоплюючи двір, у якому досі розвантажували вози. Лорд Кромвель перетнув кімнату і став біля вікна. Я зауважив, що, хоч він тепер лорд, який має право носити пурпур, проте все ще одягається у тому ж стилі, що і я, — чорна мантія і плоска чорна шапочка суддівських і клерикальних чиновників. Утім, шапочка була з шовкового оксамиту, мантія — обшита хутром бобра. У його довгому каштановому волоссі з’явилася сивина.

— Я наказав занести ці речі досередини, — сказав він. — Мені вони потрібні сухими. Наступного разу, коли палитиму зрадника-папіста, візьму трохи цієї деревини на дрова. — Він обернувся і похмуро всміхнувся до мене. — Тоді всі побачать, що єретик не кричить менше на вогнищі зі своїх святинь, а Бог не втрутиться, щоб загасити полум’я. — Вираз його обличчя знову змінився, став суворим. — Ходіть-но сюди, сідайте. Маємо з вами справу.

Він сів за стіл, різко вказавши мені на стілець навпроти. Я скривився від болю в попереку.

— Ви здаєтеся втомленим, Метью.

Він уважно глянув на мене своїми великими карими очима, їхній вираз постійно змінювався, як і обличчя, і тепер вони дивилися холодно.