Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 15)

Вона вклонилася й пішла, клацаючи дерев’яними підборами по кам’яній плитці.

— Статна дівчина, — зауважив Марк.

— Еге ж. І дивна ця робота для жінки. Гадаю, твій гульфик приємно здивував її, чому б і ні.

— Я не люблю кровопускань, — сказав Марк, змінюючи тему. — Єдиний раз, коли я це зробив, кілька днів почувався слабким, як кошеня. Але кажуть, що це врівноважує тілесні рідини.

— Ну, Бог створив мене схильним до меланхолії, і я не вірю, що кровопускання може це змінити. А тепер гляньмо, що тут у нас.

Я відкріпив велику зв’язку ключів від свого пояса і став розглядати їх у тьмяному світлі настінного ліхтаря, доки не дійшов до одного з позначкою «Лаз.».

Я торкнувся його, і двері відчинилися.

— Чи не варто зачекати, сер? — запитав Марк.

— У нас немає часу на гарні манери.

Я зняв ліхтар зі стіни.

— Це нагода дізнатися щось про чоловіка, який знайшов тіло.

Кімната була маленька, побілена й дуже акуратна, наповнена насиченим пряним ароматом. Лежак для хворих був накритий чистою білою тканиною. Пучки лікарських трав звисали з гаків поряд із хірургічними інструментами. На одній стіні висіла складна астрологічна карта, а навпроти — велике розп’яття в іспанському стилі: темний дерев’яний хрест і білий алебастровий Христос із п’ятьма ранами, з яких скрапувала кров. Під високим вікном, на столі брата Ґая, папери акуратно складені невеличкими стосами і прикладені красивим камінням. Я глянув на записки з рецептами і діагнозами, написані англійською та латиною.

Потім я пройшов уздовж полиць, розглядаючи баночки і пляшечки, старанно підписані латинським шрифтом. Підняв накривку на великій мисці й виявив його п’явки, чорні слизькі створіння, що звивалися від несподіваного світла. Усе так, як можна було очікувати: сушені чорнобривці — проти лихоманки, оцет — проти глибоких порізів, порошок із мишей — проти вушного болю.

У кінці верхньої полички стояли три книжки. Одна була друкованим томом Галена, інша — Парацельса, обидві — французькою мовою. Третя, з гарно оздобленою шкіряною палітуркою, написана від руки дивною мовою загострених закарлючок.

— Глянь на це, Марку.

Він зиркнув через моє плече на книгу.

— Якийсь медичний шифр?

— Сам не знаю.

Я прислухався, чи не чути кроків, але весь час було тихо. І раптом аж підскочив, почувши позаду нас ввічливий кашель.

— Будь ласка, не упустіть цю книгу, сер, — сказав голос із незнайомим акцентом. — Для мене вона дуже цінна, якщо нікому іншому не цікава. Це арабська книга з медицини, її немає в списку заборонених королем.

Ми обернулися. Високий монах років п’ятдесяти, з худим суворим обличчям, спокійно дивився на нас глибоко посадженими очима. На мій подив, його обличчя було коричневим, як дубова дошка. Час від часу я бачив у Лондоні чоловіків із коричневою шкірою, біля доків, проте ніколи не траплялося, щоб така людина дивилася мені у вічі.

— Я буду дуже вдячний, якщо ви віддасте мені книгу, — сказав він пошепки, шанобливо, але твердо. — Її подарував моєму батькові останній емір Ґранади.

Я подав йому книгу, і він ввічливо вклонився.

— Ви — комісар Шардлейк і помічник Поер?

— Саме так. Брат Ґай із Малтона?

— Власною персоною. Ви маєте ключ від моєї кімнати? Зазвичай, якщо мене тут немає, сюди заходить лише моя помічниця Еліс, — щоб ніхто не наплутав щось із травами та зіллям. Розумієте, помилкова доза деяких із цих порошків може вбити.

Його очі зблиснули над полицями. Я відчув, як червонію.

— Я намагався ні до чого не торкатися, сер.

Він уклонився.

— Дуже добре. І як я можу допомогти представнику Його Величності?

— Ми хочемо тут зупинитися. У вас є кімнати для гостей?

— Звичайно. Еліс зараз підготує кімнату. Але більшість кімнат уздовж цього коридору займають старі монахи. Вони часто потребують уваги вночі, і це може завдати вам клопоту. Гості здебільшого віддають перевагу будинку абата.

— Ми краще поселимося тут.

— Як бажаєте. І як я можу ще допомогти?

Тон брата Ґая був абсолютно шанобливий, але чомусь його запитання змушували мене почуватися дурним пацієнтом, якого просять перерахувати симптоми. Хоч який дивний він мав вигляд, однак це була людина поважна.

— Я так розумію, ви відповідальні за тіло покійного комісара?

— Це так. Воно в склепі на мирському кладовищі.

— Ми хотіли б його оглянути.

— Безперечно. Тим часом, можливо, ви захочете вмитися і відпочити після довгої подорожі. Потім повечеряєте з абатом?

— Ні, думаю, ми будемо їсти з монахами в трапезній. Та спочатку, гадаю, годинку перепочинемо. Ця книга, — додав я, — ви мавр за походженням?

— Я з Малаґи, тепер вона належить Кастилії, але коли народився, була в складі емірату Ґранада. Коли 1492 року Ґранада перейшла до Іспанії, мої батьки прийняли християнство, проте життя було нелегким. Згодом ми потрапили до Франції; нам стало легше жити в Лувені, це міжнародне місто. Арабська, звісно, була їхньою рідною мовою.

Він тихо всміхнувся, однак його чорні, як вугілля, очі залишалися пронизливими.

— Ви вивчали медицину в Лувені? — я здивувався, адже це була найпрестижніша школа у Європі. — Безперечно, ви мусите служити при дворі вельможі чи короля, а не у віддаленому монастирі.

— Справді так; але, як іспанський мавр, маю певні недоліки. Упродовж багатьох років я тинявся від одного місця до іншого у Франції та Англії, як один із тенісних м’ячів вашого короля Генріха. — Він знову всміхнувся. — П’ять років прожив у містечку Малтон, що в Йоркширі; я не змінював цього імені, коли приїхав сюди майже два роки тому. І, якщо чутки підтвердяться, то, можливо, невдовзі знову поїду.

Я згадав, що він був одним із чиновників, які знали про мету Синґлтона. Він задумливо кивнув на моє мовчання.

— Отже, я відведу вас до вашої кімнати і повернуся за годину, щоб ви могли оглянути тіло комісара Синґлтона. Бідолашного слід поховати по-християнськи. — Він перехрестився, зітхнувши. — Душі вбитого буде досить важко знайти спокій, не сповіданій та без останнього таїнства перед смертю. Моліть Бога, щоб нікого з нас не спіткала така доля.

Розділ сьомий

Наша кімната в лазареті була невелика, але затишна, обшита дерев’яними панелями, підлога вкрита пахучим очеретом. У каміні, перед яким були розставлені крісла, горів вогонь. Коли брат Ґай провів нас до кімнати, ми застали Еліс — вона якраз розкладала рушники біля глечика з теплою водою. Її обличчя й оголені руки розпашіли від тепла.

— Я подумала, що ви захочете помитися, мілорди, — сказала вона шанобливо.

Я усміхнувся до неї.

— Це дуже люб’язно з вашого боку.

— Мені потрібно щось, що може мене зігріти, — сказав Марк, вишкірившись до неї.

Вона опустила голову, і брат Ґай суворо глянув на Марка.

— Дякую, Еліс, — сказав він. — Можете йти.

Дівчина відкланялась і вийшла.

— Сподіваюсь, кімната затишна. Я повідомив абата, що ви обідатимете в трапезній.

— Кімната дуже гарна. Дякую за вашу турботу.

— Якщо вам ще щось буде потрібно, звертайтеся до Еліс. — Він кинув на Марка ще один різкий погляд. — Але, будь ласка, майте на увазі: вона дуже зайнята доглядом за старими і хворими монахами. І вона тут одна жінка, крім кількох старих служниць на кухні. Вона під моїм захистом, хоч який він є.

Марк почервонів. Я вклонився лікарю.

— Ми пам’ятатимемо про це, сер.

— Дякую вам, комісаре Шардлейку. Тоді я покину вас.

— Чорна стара пліснява, — буркнув Марк, коли двері зачинилися. — Я лише глянув на неї — і це її втішило.

— Він відповідальний за неї, — коротко сказав я.

Марк поглянув на ліжко. Це була одна з тих конструкцій із високим ліжком для господаря і вузьким простором під ним, звідки висувалося на коліщатках дерев’яне ліжко для слуги. Він витягнув нижній ярус і похмуро глянув на тверду дошку, покриту тонким солом’яним матрацом, після цього зняв плащ і сів.

Я підійшов до дзбана і хлюпнув теплою водою на обличчя, почекавши, доки вона стече на шию. Почувався виснаженим. У голові паморочилося від калейдоскопа облич і вражень останніх годин. Я застогнав.