Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 14)

— Дякую, проте вважаю за краще бути ближче до місця скоєння злочину. Чи є кімнати для гостей у лазареті?

— Ну так… але, напевно, представник короля має перебувати з абатом?

— У лазареті було б краще, — твердо відповів я. — І мені знадобиться повний набір ключів від усіх будівель на території.

Він вражено всміхнувся.

— Але… ви уявляєте, скільки тут ключів, скільки дверей?

— О, багато, гадаю. Звичайно, мусять бути повні комплекти.

— У мене є один. І в пріора, і у воротаря. Але всі вони постійно використовуються.

— Мені знадобиться набір ключів, мілорде. Будь ласка, подбайте про це.

Я підвівся, намагаючись не скрикнути від болю в попереку. Марк пішов за мною. Абат Фабіан здавався дуже збентеженим, коли теж підвівся, розгладжуючи свою мантію.

— Я накажу, щоб вас відвели в лазарет.

Ми пішли за ним у передпокій, де він уклонився і вилетів геть. Я полегшено зітхнув.

— Він дасть вам ключі? — запитав Марк.

— О, думаю, так. Він боїться Кромвеля. Божа смерть, але він добре знає свої закони. Якщо він за походженням із низів, як казав Ґудгепс, то бути абатом цього чудового монастиря — означає все для нього.

— У нього був акцент людини освіченої.

— Акцент можна виробити. Багато хто докладає для цього чимало зусиль. У голосі лорда Кромвеля майже не чути, що він родом із Патні. У твоєму мало що залишилося від життя на фермі, якщо на те пішло.

— Він був незадоволений, що ми не залишимося в нього.

— Так, і старий Ґудгепс також буде розчарований. Але немає на то ради; я не хочу бути ізольованим тут під наглядом абата, мені потрібно бути в центрі подій.

За кілька хвилин з’явився пріор Мортимус із величезною зв’язкою ключів на кільці. їх було понад тридцять, деякі — величезні орнаментовані вироби, столітньої давнини. Він простягнув їх мені з натягнутою посмішкою.

— Благаю вас не загубити їх, сер. Це єдиний запасний набір, який є в монастирі.

— Отже, це запасний набір? — запитав я.

Пріор уникнув відповіді.

— Мене попросили відвести вас до лазарету. Брат Ґай чекає на вас.

Він вивів нас із будинку й повів назад повз майстерні, зачинені й закриті ставнями, бо вже стемніло. Ніч була безмісячна і, як ніколи, холодна. У моєму втомленому тілі холод немов пронизував кістки. Ми пройшли повз церкву, з якої долинали співи. Це була гарна, складна поліфонія під супровід органної музики; анітрохи не схожа на фальшиве голосіння, яке я знав із Лічфілда.

— Хто регент вашого хору? — запитав я.

— Брат Ґабріель, наш ключар, також учитель музики. Він обдарований багатьма талантами.

Я вловив сардонічні нотки в голосі пріора.

— Чи не пізно для вечірньої?

— Лише трохи. Учора був День усіх померлих, монахи цілий день стояли в церкві.

Я похитав головою.

— Скрізь монастирі дотримуються власного розпорядку, простішого, ніж установлений святим Бенедиктом.

Він серйозно кивнув.

— І лорд Кромвель має рацію, говорячи, що монахів слід тримати на висоті. Я роблю все, що можу, щоб так і було.

Ми пішли вздовж стіни монастиря, що відділяла приміщення монахів, і вийшли на територію великого саду, який я бачив раніше. Зблизька лазарет виявився більшим, ніж я думав. Пріор повернув залізне кільце в міцних дверях, і ми увійшли за ним.

Ми опинилися в довгій кімнаті, уздовж стін якої були широко розставлені два ряди ліжок, переважно порожніх. Це нагадало мені, як зменшилася кількість бенедиктинців; тільки на піку їхньої чисельності перед «великою моровицею» громада потребувала б такого великого лазарету. Були зайняті лише три ліжка, на всіх — старі чоловіки в нічних сорочках. На першому — товстий червонощокий монах сидів і їв сушені фрукти; він зацікавлено розглядав нас. Чоловік на сусідньому ліжку не дивився на нас, і я зрозумів, що він сліпий, його очі були молочно-білі від катаракти. У третьому ліжку лежав напівпритомний, дуже старий чоловік, його худорляве обличчя вкривали зморшки. Над ним, схилившись, стояла постать у білому чепці й синьому довгому одязі служника, ніжно витираючи ганчіркою його чоло. Я, на свій подив, зрозумів, що це жінка.

За столом у дальньому кінці, біля маленького вівтаря, сиділи пів дюжини монахів і грали в карти; їхні долоні були забинтовані після кровотечі. Вони подивилися на нас насторожено. Жінка обернулася, і я побачив, що вона молода, років зо двадцять із чимось. Вона була висока на зріст, з гарною фігурою і виразним квадратним обличчям із високими вилицями. Не красуня, але привертала погляд. Жінка перетнула кімнату, не зводячи з нас розумних темно-синіх очей, покірно опустивши погляд лише в останній момент.

— Новий комісар короля, до брата Ґая, — безапеляційно сказав пріор. — Вони тут оселяться, потрібно підготувати кімнату.

На мить між ним і дівчиною промайнула неприязнь. Потім вона вклонилася присівши.

— Так, брате.

Дівчина пішла, зникнувши за дверима біля вівтаря. Вона гідно і впевнено трималася, її хода зовсім не схожа на звичайну ходу молодої служниці.

— Жінка на території, — сказав я. — Це суперечить приписам.

— У нас, як і в багатьох монастирях, є дозвіл наймати жінок-помічниць у лазарет. Ніжні руки жінки, досвідчені в медицині, — хоч я не думаю, що руки цієї безсоромниці надто лагідні. Її манери не відповідають її становищу, брат-лікар надто м’який з нею.

— Брат Ґай?

— Брат Ґай із Малтона… з Малтона, та не родом із Малтона, як ви самі побачите.

Дівчина повернулася.

— Я відведу вас до амбулаторії, вельмишановні.

Вона говорила з місцевим акцентом; її голос був м’яким і приглушеним.

— Тоді я залишу вас. — Пріор відкланявся і вийшов.

Дівчина оцінила костюм Марка; він вибрався в найкращий одяг для подорожі, під плащем, отороченим хутром, одягнув синій камзол поверх жовтої сорочки, з-під якої внизу стирчав його гульфик. Далі вона перевела погляд на його обличчя; багато жінок дивилися на Марка, але вираз у цієї був іншим: я вловив несподіваний смуток у її очах. Марк чарівно всміхнувся їй, і вона почервоніла.

Я махнув рукою.

— Будь ласка, проведіть нас.

Ми пішли за нею в темний вузький коридор, по обидва боки якого були двері. Одні двері виявилися відчиненими, і, зазирнувши всередину, я побачив іншого старого монаха, який сидів у ліжку.

— Еліс, це ти? — запитав він допитливо, коли ми проходили біля нього.

— Так, брате Поле, — тихо відповіла вона. — За хвилю я підійду до вас.

— Я знову тремчу.

— Я принесу вам теплого вина.

Він усміхнувся, заспокоєний, і дівчина повела нас далі, зупиняючись перед іншими дверима.

— Це амбулаторія брата Ґая, вельмишановні.

Ногою я торкнувся кам’яного глечика за дверима. На диво, відчув тепло і нахилився, щоб роздивитися ближче. Глечики були наповнені густою темною рідиною. Я принюхався, потім різко підскочив і шоковано глянув на дівчину.

— Що це?

— Кров, сер. Просто кров. Брат Ґай робить монахам зимове кровопускання. Ми зберігаємо кров, від неї трави краще ростуть.

— Я ніколи про таке не чув. Думав, монахам заборонено проливати кров, навіть лікарям у лазаретах. Хіба не цирульник приходить робити кровопускання?

— Брата Ґая, як досвідченого лікаря, не стосується заборона, сер. Він каже, що зберігання крові є досить поширеною практикою там, звідки він родом. Він просить вас зачекати кілька хвилин, адже щойно пустив кров братові Тімоті й мусить наглянути за процесом.

— Дуже добре. Дякую. Ви називаєтеся Еліс?

— Еліс Ф’ютерер, сер.

— Тоді скажіть братові Ґаю, що ми зачекаємо, Еліс. Ми не допустимо, щоб його пацієнт стікав кров’ю.