Коллектив авторов – Антологія української готичної прози. Том 2 (страница 107)
«Знаєш, я пізнала цього індійця й ходила з ним на проходи… Він оповідав мені про дивовижі їхнього життя й екзотику його батьківщини. Я захопилась його оповіданням й рішилась цьогорічні вакації перебути на Сході».
«Значить, ти залюбилася в цьому факірі й хочеш з ним їхати?»
«По части так, – відповіла уривано. – Хочу йому товаришити в подорожі, але… любити – люблю тебе, хоч, може, й надуживала останніми часами твоєї любови. Зрештою, саму навіть подорож до Індії вибрала під якимсь незрозумілим для мене внутрішнім примусом».
Я зрозумів. Моє щастя втікало. В мені закипіла лють; хотілося схопити в руки цього зненавидженого чоловіка, – ні, не чоловіка, а диявола, – що відважився підкопати хоч на хвилинку нашу любов, – й розчавити його, як ненависного гада. Це ж його чортовий погляд був причиною моєї розлуки з Еммою! В цій хвилині зненавидів я всіх індійців, прокльонами кидав у факірів та з огидою згадував своє спіритичне захоплення. Притишеним, тремтячим голосом запитав я, чи писатиме до мене. Емма зворушливо закінчила: «Дорогенький, про тебе все пам’ятатиму, навіть в хвилині смерти. Завсіди писатиму до тебе, хіба щоб це було хвилевою неможливістю. В такому разі дам тобі знати про себе якимсь окремим незвичайним знаком».
Що ж, я мусів і на таке погодитися й потішався одним, що Емма надалі мене любить.
– І ти повірив, – запитав Левко, – що вона може тебе в якийсь неприродний спосіб повідомити?
– В те, що Емма дійсно потрафила б повідомити на віддаль, я вірив, бо ж мав нагоду одного разу переконатися особисто, як вона це робила. Осінню минулого року склала іспит з відзначенням у професора Зайдебавда й тоді, спрямовуючи силу своєї волі в напрямі моєї кімнатки, розбила шкляну лямпу. Я спочатку дивувався її здібностям, але, простудіювавши добре наукові праці Гайндта, в яких він твердить й підтримує навіть прикладами, що такі випадки можливі – перестав сумніватися щодо надзвичайних метафізичних сил Емми.
Я скінчив оповідати:
– Попрощавшись цього вечора з Еммою, вернувся я до дому. Другого дня відпровадив її до поїзда. Вона подалась до Трієсту, щоб через Суец дістатись до екзотичної країни над Ґанґесом. Факір, що його пізнала, мав чекати на неї в трієстенському порті.
Від Емми дістав я пізніше лише одного листа, ще з дороги. Не знаю чому саме нічого не писала. Оскільки німецький уряд не зізволив мені на дальший побут в своїх границях, я був примушений виїхати для продовження студій до Парижа. Кілька разів писав я до своїх дрезденських товаришів, але не дістав від них ніяких вісток про Емму, хоча від її від’їзду минуло біля чотирьох місяців часу… Й аж сьогодні в каварні…
Левко скептично засміявся:
– Краще не переймайся такими фантазіями, – заговорив насміхаючись. – Хіба ж це можливе?…
– Хтозна, – відповів я йому вперто, – чи саме оте тріснення вази не має чого спільного з Еммою…
Відповіді я не дістав. Левко обернувся на другий бік, закрив голову ковдрою й, здається, заснув.
В цю ніч довго перевертався я з боку на бік, не в силі прикликати сну на свої повіки.
Думав про Емму.
Третього дня прочитав я в «Берлінер Таґеблятті» сенсаційну вістку, що для мене означала кінець земської любови до Емми.
«Бюро Вольфа доносить з Бомбаю, що в пралісах надґанґесової пущі близько дороги, що йде з Бенарес до Інбори, згинула вчера вкушена коброю студентка дрезденського університету Емма Гофман. При небіжці знайдено листа, писаного ще 23.07 цього року, в якому просить, щоб на випадок її смерти всі її речі переслати студентові дрезденського університету».
Далі стояло виписане моє прізвище. Для мене скінчилося все.
По дорозі додому вступив я до костелу інвалідів, щоб помолитись за душу Емми. А коли пізніше зустрінув Левка, тицьнув йому перед очі німецький щоденник. В його очах віддзеркалився страх…
Аркадій Яворенко
Дві зустрічі
Сидів наче в отупінні, зайнятий виключно своєю папіроскою, пристрасно втягуючи дим. Не дивився перед себе, не бачив палких, повних жаги поглядів, звернених на себе. А може, й боявся дивитись, щоб не побачити перед собою якихось дивоглядів з цегляними устами, з лицями, обваляними вапном, з чорними черв’яками замість брів з шовковим волоссям. Чув голос жіноцтва довкола себе, та не чув у тому голосі ніжного подиху, який є у весняному леготі… не чув у ньому весни. Розмова дихала жаром розпеченої літом пустині, щось кричало: «Утікай, утікай! Тут не місце тобі!»
– Ну, і варто було на них ждати, вірности їм доховувати! – заскреготіла одна з дівчат. − «Чекай, – казали, – поки вернемося з війни». А з війни не верталися домів, тільки волочились десь на еміграції. Студії, мовляв, кінчаємо, і знову ждали, аж діждались. Вернулися наші голубчики домів, та якісь без життя, напівстарці. Замість чару кохання принесли нам поважні розмови про кров, гармати. А нам не цього треба.
– Дай спокій, – перебила друга. – Як же ж їм спромогтись на молодечий запал, як вони розсіяли свою молодість попід плоти та попід перелази?
– Еге ж! – і третя собі. – Говорять про свої переживання, свої страждання десь там в окопах, на фронтах. «Здоров’я наше з’їли фронти». Тимчасом не там вони потратили здоров’я, а по каварнях і барах. Чи не так, пане поручник-інжинір? Ось ви з нами й розмовляти нераді, – до інших привикли!
Насилу відповів:
– Трохи ваша правда, що до інших привик. Хоч, може, влучніше буде сказати, що назагал відвик від жіночого товариства. На фронті жіноцтва не було, в лазаретах були, та вони крутились не біля нас, малогрошовитих. Ми, бідні емігранти, могли тільки зідхати до дівчат, бо ні одна на таких голодняків не дивилась! Та й, правда, за наукою не було часу на дівчата.
– Гай, гай! Хтось би вам вірив. Удаєте тільки такого святого. Чей же, не скажете нам вірити, що за ввесь час воєнної хуртовини не мали знайомости.
– Певно, що не можу цього сказати. Часами бували навіть такі дивні зустрічі, що й донині чоловік їх згадує, а такі гарні, що про них нерадо згадувати при сторонніх, просто тому, щоб того спомину не профанувати.
– О, то вже конче мусите нам розказати бодай про одну таку зустріч. Щось вже там дуже пікантного мусіло бути, коли екс-офіцир ще й тепер з таким зідханням про все те згадує!
Просили так, що нарешті згодився оповісти. Може, не так їх слова заохотили його, як якась туга за минулим, якась потреба пригадати собі щось, що було сильним контрастом до сьогочасного. Закурив нову папіроску та почав…
При кінці 1916 року приділено нашу дивізію до німецької армії на Литві. Німці не задоволились самою механічною учбою, але хотіли тим частинам, що були до них приділені, влити німецького бойового духа, німецький вишкіл, німецьку дисципліну. Тому всі похідні курені, що приходили на доповнення дивізії, мусіли перейти німецький вишкіл. Ось так із похідним куренем я попав на Литву.
Було це в останніх днях листопада, як ми виваґонувались на двірці в Ковлі, чи – як тепер кажуть – Кавнас. Було доволі холодно, налітав сніг і мимохіть дзвеніли у вухах слова пісні Лепкого про осінь. Та не було часу довго роздумувати над тим. Курінь скоро став у строю і помаширував за ріку, в село Понемон. Тут ми розташувались у давніх московських касарнях. Хоч прийшли ми коло півночі, ранком треба було йти на вправи. Ми відбули тоді скорий марш до форту колишньої твердині Ковно. Ледве вернулись і пообідали, знову почалась муштра на подвір’ї касарні.
Утома робила своє. Ми відчували мимохіть якусь нехіть до прусаків, що перебрали команду над нами та відразу так гостро взялись до нас. Ця нехіть була причиною, що ми з радістю помічали, з яким невдоволенням дивиться цивільне населення на німців. А мали вони причину до невдоволення. Росія обмежувала людей політично, але їсти було що. Тепер німці перевели з залізною послідовністю харчеві обмеження так, як і в себе вдома. Належний пайок кожен дістав, але навіть і за гроші нічого більше. Тим-то цивільне населення, що звикло добре відгодуватись, з тугою згадувало давні, добрі часи, мимохіть зв’язані з Росією.
Як скінчилась муштра, хотілось піти десь далеко від касарні, де не було чути розмов про воєнні події та військо.
Не чекаючи вечері, я вийшов з касарні. Зараз за дорогою світив ясними вікнами Зольдатенгайм. Я минув його скоро, щоб не бачити пруських вояків, які наповнювали всі його кімнати, попиваючи чорну каву та покурюючи товсті цигара. Я йшов примерзлим болотом геть поза село і, здається, був би довго так ішов, якби не холод, яким повіяло від ріки. Тоді я завернув назад у село. Помалу йдучи, я став заглядати у вікна. Всі домики тої маленької оселі замінились тоді у свого роду каварні. Скрізь по хатах сиділо повно прусаків, місцями видніли вже й австрійські однострої, гомін голосної розмови доходив аж на вулицю.
«А, до чорта! – закляв я під носом. – Ніде й місця вільного»… І хотів уже вертатися до касарні, коли чомусь таки вступив до найближчої «каварні». Досить велика кімната була заповнена підстаршинами німцями, які голосно розмовляли між собою і зачіпалися до здорової, гарної білявки. Я козирнув присутнім і пішов відразу у кімнату ліворуч.
Кімната була досить маленька і майже порожня, освітлена олійною лямпою. На середині стояв стіл, застелений якоюсь капою, у печі весело гудів огонь. За столом сиділа якась постать, звернена плечима до дверей. По чорнім кучерявім волоссі, дбайливо причесанім, я пізнав жінку. Вона шила і стиха поспівувала без слів.