Коллектив авторов – Антологія української готичної прози. Том 2 (страница 106)
Що за чудову подорож ми мали! Океан був спокійний, як озеро в лісі. Небо безкрає, блакитне, не нахмурилось ані разу. Так і наша приязнь з Ідою. Щодня ми почували себе ближчими, щодня кохались більше. Коли пароплав прибув до Piо, де я мав сходити, такий смуток обгорнув нас, що ми вирішили: це буде остання розлука!
Ми постановили одружитись, як тільки я приїду до Буенос-Айресу.
Щоденно я отримував листа від Іди. Вона оповідала свої вражіння з театру, описувала гарну столицю Аргентини, але більш усього писала про свої почуття до мене. Листи наречених! Вони, чудні й смішні для чужих, але скілько щастя дають вони тим, до кого адресовані.
Тільки в останньому листі я відчув тривогу.
«Любий, – писала Іда, – я не хотіла тебе хвилювати, проте краще, щоб ти знав. Вже не раз я дістаю червоні троянди. Вони криваві… страшні! Приїзди, приїзди якнайскорше, заспокій мене, захисти! Я боюсь за наше кохання».
Я людина нашого віку. І на хвилину не приділяв поважної уваги фатальним квітам. Але довідавшись, що Іда сумна і збентежена, я скоротив своє перебування у Бразилії, купив квитка на найшвидший пароплав і післав радіограму Іді, прохаючи про відповідь. Але чомусь її не отримав.
У Буенос-Айресі я просто з порту поїхав до готелю, де мешкала Іда.
– Іда Рафалі тут не живе, – мовив урядовець, переглядаючи список постояльців.
– Куди ж вона виїхала? – спитав я, вражений.
Урядовець заглянув до книжки.
– Нова адреса її не записана.
– Це не може бути! – вигукнув я.
Урядовець уважно подивився на мене.
– Почекайте хвилинку, пане. Я тут новий. Піду спитаю завідувача, може, він щось знає.
Завідувач прибув особисто.
– Родич панни Рафалі?
– Тaк, так, – відповів я поспішно, відчуваючи щось страшне.
– Дуже мені прикро повідомити вас, пане (завідувач зморщився на знак співчуття). Дуже прикро… Іда Рафалі вмерла п’ять днів тому, і її поховано на цвинтарі Чакаріта.
Вражений, притиснутий одчаєм, ішов я серед нових могил великого цвинтаря, шукаючи ряд і число, що мені подали в канцелярії. І зненацька я побачив щось, після чого вже не вагався. Поспішними кроками прямував я до свіжо насипаного горбика. Майже не було потреби читати на тимчасовому хресті знайоме, рідне ім’я.
Букет, ні, цілий сніп червоних троянд, сяючи вогнем і кров’ю, накривав могилу Іди.
Троянди були свіжі, грізні, переможні. Вони захопили, заховали її назавжди, навіки.
Юрій Середяк
Несамовитий знак
Це дійсно страшне. Уявіть лише, що ви сидите в одній з кращих каварень на де’Буйон в Парижі в товаристві гарних, розсміяних жінок, весело забавляючись, як несподівано велика ваза з хінської порцеляни, розприскується – не знати від чого – на дрібні кусники так, що на салі запанувала констернація, а навіть джезбенд перестав вигравати своє останнє танго. Уявіть собі ще, що столик, при якому сиділо наше товариство (Німкиня, панна фон Герціг, нащадка давніх римлян, панна Ляпоріні, мій товариш Левко і я), стояв обіч постументу з вазою, й черепки з неї бризнули на наш стіл, дзенькаючи об склянки, – тоді матимете більш-менш картину, серед якої скоїлась ця страшна для мене подія.
Розмови на салі притихли, й лише дехто голосніше виказував свій погляд на цю таємничу справу. Дехто серед замішання, поспішно заплативши рахунок, виходив. А що це було добре по півночі, я прикликав кельнера, заплатив рахунок, й наша чвірка подалась до виходу. Відпровадивши наших товаришок додому, за деякий час були ми з Левком у своїй кімнатці та лагодились до сну. Він – розбавлений, розсміяний, п’янкий чаром русявої германки, розуміється, й не думав про подію, що скоїлась в каварні. Що ж його обходило, що ваза розлетілась в кусники, вона й так не була його власністю. Однак мені на душу наляг якийсь ближче неочеркнений смуток, і – як це слушно зауважила панна Ляпоріні, – я не був у щоденному свойому гуморі. Врешті, й Левко звернув увагу на дивну мою поведінку.
– Що ж це з тобою, залюбився, чи що? – запитав усміхнено добряга, побачивши, що вигляд мого обличчя ставав все анормальнішим.
– Не питай краще, – відповів я. – Якщо б ти знав, яке велике значіння прив’язую до розтрісканої сьогодні в каварні вази, то й питати більше не потребував би.
– Далебі не второпаю, про що тобі йде. Хіба тебе турбує, що власник каварні стратив дорогоцінну річ чи, може, ти був «заангажований» в будь-що-будь таємничому розбитті вази?
– Авжеж, що був, – відповів йому.
– Цікавий, як саме? – з черги запитав Левко, кладучись у ліжко.
– Знаєш, це досить довга історія, – сказав я, накриваючись ковдрою, – але можу тобі її розказати. Якщо тебе буде цікавити…
– Ну, говори вже раз, – перебив Левко з удаваним гнівом.
– Гаразд, отже, послухай, – сказав я і почав: – Хіба знаєш, що, будучи ще на університеті в Дрездені, займався я спіритизмом. Рухи кружляючих столиків і позагробові відповіді через медіюм, вправляли мене в одушевлення. Подумай сам, що за приємність, а водночас і страх, коли прийдеться тобі числити вистуки відповідей викликаного духа, чи знову попадати в транс і бачити на віддаль. Я записався до спіритичного кружка, ходив пильно на зібрання й став мало що не спіритичним фанатиком. На зібраннях спіритичного кружка пізнав я студентку фізики дрезденського університету панну Гофман, заприязнився з нею, а згодом виринула між нами любов.
– Добре, – перебив мені Левко, – але… Що ж спільного має твоя любов до панни Гофман з розбитою в каварні вазою, цього ніяк не розберу.
– Але ж я не скінчив ще свого оповідання… – відповів я йому спокійно та продовжував, хоч все в мені тремтіло. – Поминувши взаємну нашу любов, я, признаюсь тобі, був страшенно заздрісний за панну Гофман саме на спіритичному підложжі, бо вона була знаменитим медіюм і тому надавалась до всіляких спіритичних експериментів, про які я все мріяв.
Одного разу ми проходжувались по міськім парку, любувалися красою привабливих клюмбів і райдужними кольорами фонтан, коли Емма (таке було ім’я панни Гофман) звернула увагу на якогось мужчину, що сидів на лавці в одній з бічних алей парку. Ми пройшлися повз нього кілька разів, і відразу чогось зродилася в мене нехіть до тої людини. З-під зрослих над носом брів гляділи на мене пронизливо його гострі очі, що відбивалися виразно на тлі бронзового худого обличчя. Не знаю, чому саме звернула Емма на нього свою увагу, досить, що від цього часу почала мене занедбувати. Я ходив неначе не свій, сон не брався моїх повік. Я просив, благав Емму, вернути мені спокій давніх днів і дозволити мріяти про майбутнє, але даремно. Ми кілька разів ще бачились, аж одного разу вона, відходячи, сказала мені:
«Слухай, чи знаєш, хто був той, кого тоді стрінули в парку?»
«Ні, – відповів я, – зрештою, прошу тебе, залишім це».
Але вона таки докінчила:
«Це був індієць, дехто каже, що є факіром».
Ті слова падали з її уст поволі, слово по слові. Мені стало моторошно. Ми не говорили тоді більш нічого, лише я відпровадив її до дому, поцілував на прощання її маленьку ручку й, весь психічно розбитий, доволікся врешті до своєї кімнатки. Не роздягаючись, кинувся я на ліжко, роздумуючи про цю нову, невловиму фазу моїх взаємин з Еммою. Не було сумніву, що вона за день-два скаже мені «прощай» і на цьому закінчиться наша любов. Я відчував це підсвідомо. І здригався весь під цим вражінням. В осамітнених своїх думках шукав я розпучливо причин, що могли б зложитися на таке дивне її поступування. І не знаходив. Це мене ще гірше нервувало.
Зближався кінець останнього семестру, а в парі з цим приходило також більше праці. Я не бачився з Еммою повних три дні. Четвертого дня, прийшовши додому, знайшов на столі листа від неї. Просила, щоби пополудні, о п’ятій годині був я побіч головного входу до парку, де вона чекатиме на мене. Я пішов. Вже здалека побачив її струнку постать і червоний капелюшик, що в парі з бордовою кокардкою веселою плямою клався на її голівці. Стрінулись, привіталися й пішли по алеях. Довго ми так ходили, розмовляючи про зовсім звичайні, студентські справи, боючись зачинати з точки, що на ділі найбільше нас цікавила. Я – боявся говорити будь-що про нашу любов, щоб не відігнати від себе цю хвилинку щастя, яке в своїй химерній мандрівці ще раз тоді зупинилося коло мене. Емма натомість непомітно стримувалася від говорення, щоб не викликати в мене поганого настрою. Очевидно, співчувала мені. Ми присіли вкінці на лавочці коло водограю з чотирма левами.
– Дуже романтичне місце, – перебив Левко, – багато наслухався я вже про нього і…
– Авжеж, що романтичне, – відповів я з гіркою усмішкою й продовжував: – Ми, як це буває часто між залюбленими, сиділи деякий час мовчки, не знаючи, з чого б то зачати. По-правді, думки в моїй голові хаотично літали й зібрати їх в якомусь одному, ближче означеному напрямку – було неможливо. Стільки хотілося б говорити, питати, вияснювати або відповідати, але я не мав відваги. Вирятувала мене з цієї духової депресії Емма. Вона, задивлена деякий час нерухомо в землю, нараз скорим рухом повернула свою голівку у мій бік та, перехрещуючи наші погляди, заговорила:
«Знаєш, я завтра виїду з Дрездена».
Признаюсь тобі, що я занімів. Не сподівався від неї аж таких слів. «Куди?» – питаю її. «На Схід, до Індії», – відповіла тихо. «Чому саме до Індії, а не, наприклад, на Мадагаскар?» – питаю її та зараз дістаю відповідь: