Клиффорд Саймак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 (страница 63)
Він надрукував:
“Тобі не слід було давати мені зрозуміти, що ти обізнана про мене. Тобі не слід було першою озиватися до мене. Я б ні про що не здогадався, якби ти промовчала. Чому ти це зробила?”
Не відповіла.
Крейн підійшов до холодильника і дістав пляшку пива. Він пив і ходив по кухні. Зупинився біля раковини і з прикрістю глянув на розібрані деталі. На краю раковини лежав шматок труби завдовжки близько двох футів, він підняв його. Люто дивився на друкарську машинку, стискаючи шматок труби і зважуючи його в руці.
— Мабуть, тобі варто спробувати… — заявив він.
Машинка надрукувала рядок: “Прошу вас, не треба”.
Крейн поклав трубку назад на раковину.
Задзвонив телефон, і Крейн поквапився до вітальні, щоб відповісти на дзвінок. Це був Маккей.
— Перш ніж подзвонити тобі, — сказав він Крейну, — я чекав, поки прийду до тями.
Що сталося, хай йому чорт?
— Великі діла, — сказав Крейн.
— Зможемо надрукувати?
— Можливо. Ще не готове.
— А цей матеріал зі швейною машиною…
— Швейна машина була опізнана, — сказав Крейн. — Це був вільний представник, і вона мала право ходити вулицями. Вона також…
— Що ти п’єш? — вереснув Маккей.
— Пиво, — сказав Крейн.
— Ти кажеш, напав на слід?
— Еге ж.
— Якби я тебе не знав, я б тебе негайно вигнав, — сказав йому Маккей. — Але в тебе п’ятдесят на п’ятдесят, що ти можеш притягти що-небудь варте уваги.
— Це була не тільки швейна машина, — мовив Крейн. — З моєю друкарською машинкою сталося те саме.
— Я не знаю, про що ти варнякаєш! — загорлав Маккей. — Скажи мені, в чім річ?
— Розумієте, — терпляче сказав Крейн. — Це швейна машина…
— Я довго терпів тебе, Крейн. Це було сказано таким тоном, що стало ясно: терпець у Маккея урвався. — Я не можу з тобою возитися цілий день. Хоч би що там у тебе було, нехай це буде пристойно. Заради тебе самого краще буде, якщо матеріал піде дуже пристойний!
Кинута трубка луною ляснула по вуху Крейну.
Крейн вернувся на кухню. Він сів у крісло перед машинкою і поклав ноги на стіл.
По-перше, він рано прийшов на роботу, а цього він ніколи не робив. Запізнюватися запізнювався, але ніколи не приходив раніше. І все це сталося тому, що всі годинники йшли неправильно. Цілком імовірно, вони досі йшли неправильно, хоча, подумав Крейн, я б не став з цього приводу битися об заклад. Та й взагалі не став би. Більше ніколи не став би.
Він простяг руку й стукнув по клавішах машинки:
“Ти знала, що мій годинник поспішає?”
“Я знала”, — надрукувала машинка у відповідь.
“Це сталося випадково, що він поспішав?”
“Ха! Ха!” — надрукувала машинка.
Крейн з гуркотом опустив ноги зі столу й потягнувся за шматком труби, що лежала на раковині.
Машинка скромно дзенькнула.
“Так було заплановано, — друкувала вона. — Це зробили вони”.
Крейн завмер у кріслі.
Вони зробили це!
Вони зробили машини свідомими.
Вони примусили його годинник поспішати.
Примусили його годинник поспішати, з тим щоб він рано прийшов на роботу, щоб застав у себе на столі металічну штуку, схожу на пацюка, щоб друкарська машинка змогла поговорити з ним і дала йому зрозуміти, що вона була обізнана, без будь-яких непотрібних свідків.
— Щоб я знав! — сказав він уголос. — Щоб я знав!
Вперше після того, як усе це почалося, він відчув страх, відчув холод у животі й дотик волохатих лап, що бігли по спині.
— Але чому? — спитав він. — Чому я?
І не зрозумів, що висловив свої думки вголос, поки машинка не відповіла йому.
— Тому що ти пересічний. Тому що ти пересічна людина.
Телефон задзвонив знову. Крейн насилу звівся на ноги й попрямував до телефону.
На другому кінці дроту його зустрів сердитий жіночий голос.
— Це Дороті, — сказала вона.
— Привіт, Дороті, — кволо озвався Крейн.
— Маккей каже, що ти пішов додому хворим, — мовила вона. — Особливо я сподіваюсь, що ти не виживеш.
Крейн мало не задихнувся.
— Чому? — спитав він.
— Ти й твої брудні витівки, — обурювалась вона. — Джорджеві нарешті вдалося відчинити двері…
— Двері?
— Не прикидайся дурником, Джо Крейн. Ти знаєш, які двері. Двері господарчої шафки. Ці двері.
Крейн відчував, що от-от упаде, ніби його шлунок готовий вивалитись назовні й ляпнути на підлогу.
— А, ці двері, — сказав він.
— Що то за річ, яку ти там заховав? — зажадала пояснення Дороті.
— Річ? — сказав Крейн. — Але чому, я ніколи…
— Вона була схожа на щось середнє між пацюком та іграшкою з набору “Зроби сам”, — мовила вона. — Щось таке, що такий ниций жартівник, як ти, розрахує і робитиме вечорами.
Крейн хотів заговорити, але в горлі тільки булькнуло.
— Вона вкусила Джорджа, — додала Дороті. — Він загнав її в кут і хотів спіймати, а вона вкусила його.
— Де вона тепер? — спитав Крейн.
— Вона втекла, — сказала Дороті. — У нас діялося казна-що. Ми запізнилися з випуском на десять хвилин, тому що всі гасали довкола, спочатку переслідуючи її, а потім намагаючись знайти. Шефа вже можна в’язати. Коли він до тебе добереться…
— Але Дороті, — благав Крейн. — Я ніколи…