Клиффорд Саймак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 (страница 32)

Узяв горілку з рук капрала, вилляв на могилу хрест-нахрест, як це роблять селяни, струшуючи на підлогу останні краплі для домовика.

Хрестів було небагато, костьольний мур круто звертав за розлогим каштаном. Під деревом маячив нерухомий кінь, а над муром стирчав багнет, на якому рожевів одблиск із вікон ксьондзової хати.

— Гак бачив ті загородження, — мовив Шеф у темряву, в бік багнета. — Він туди не піде, але треба було б комусь одному пильнувати.

— Я товариша Конрата просив, і він обіцяв, в разі чого, вистрелити з нагана, — відгукнувся голос невидимого Глини.

Хто не знав, міг би подумати, що то Гнідий промовив. Шеф усміхнувся з того кінського жарту і з наївності горбаня, який гадав, що в бою може почути револьверний постріл.

— Я видав йому й ракетницю: три червоних, дві зелених ракети… — випередив докір міліціонер, ніби прочитавши думку Шефа.

— Браму треба замкнути, — перебив Шеф.

— На засуві. Я ще й дротом обкрутив.

— Розумно. А зараз обійдіть усіх і попередьте, щоб першими не стріляли. Хай чекають, поки Соб і Цабе кинуть гранати! А може, ще не прийдуть… Перекуримо?

Вони мовчки затяглися грубо накришеною махоркою, випускаючи сизі струминки диму.

Десь на половині цигарки Глина тихо промовив:

— Я недовго буду в міліції, бо люди сміються — горбатий, мовляв, у мундирі… Вступлю до музичної школи. Хай три, п’ять, хай навіть десять років… Все одно. День і ніч гратиму, поки навчуся так, щоб люди слухали і навіть зблизька не помічали мого горба…

Глина урвав себе на півслові.

З боку міста долинув крик найраннішого, найретельнішого півня. Коротко мукнула зі сну корова.

Гнідий мовби й не чув цих звуків — ступив до муру, покрутив головою, поводячи своїм єдиним оком по луці і стрижучи вухами.

Міліціонер із старшим сержантом перезирнулись. Усе було ясно.

— Я їм зараз скажу.

Глина кинув недопалок, затоптав його і, спираючись на карабін, рушив, погойдуючись, попід муром.

Біля муру стало зовсім тихо, і, здавалося, ще гучніше залунала музика. Контрабас та бубон гучали, як африканські тамтами, й ці звуки розлягалися над росяною лукою аж до самісінького небокраю.

Глина докульгав до хижки гробаря та тієї щербини в мурі, з якої стирчало дуло розкаряченого на трьох ногах кулемета, й повернув назад. На луці, якщо придивитись уважніше, вже можна було помітити не якісь там невиразні плями, а досить густий і довгий, потрійний стрілецький цеп.

Вони не бігли, але йшли прискореним кроком, проминаючи останні кущі й розриваючи останні пасма туману, їхнє праве крило, що сунуло, на щастя, в бік Суворого, вже добиралось до того місця, де лука переходила в трав’янистий схил костьольного пагорба.

Глина поглянув на Шефа, але той заспокійливо підняв руку з дірчастого кожуха ППШ й показав у бік муру ліворуч. З-за кам’яної огорожі костьолу полетіли гранати, полетіли рясно, мов груші з дерева. Коли б на мить спинити їхній лет і полічити, то набралось би, певно, не менше, як півтори дюжини.

Суворий притиснувся до кулемета, Соб і Цабе, вхопивши в широкі правиці по три металевих яйця, вже висмикували запобіжники для повторного кидка. Граф нетерплячим рухом відсилав дівчину до священикового будинку, а Корба приготував свого маузера з дерев’яною кобурою-прикладом.

Бандити, що сунули цепом, видно, ще нічого не збагнули: надто багато каменюк зависло в повітрі, щоб повірити, що то гранати. І лиш коли ці “каменюки” попадали на землю, хтось устиг крикнути:

— Падай!

Кінець слова потонув у гуркоті майже одночасних вибухів і в сліпучих спалахах. Хлопці попригиналися за муром, бо від протипіхотних гранат осколки летять далеко, але не встигла ще влягтися луна від вибуху, як над муром зблиснули автомати Графа й Шефа, короткими серіями, з характерним звуком заскрекотав маузер Корби, сухо стріляв карабін Глини й соковито татакав кулемет.

Уночі й сірника за кілометр видно, не те що вибух ручної гранати. Для тих, що стежили з перевалу, й костьол, і дзвіниця на тлі неба окреслились, наче підсвічені прожектором.

Батальйон уже кілька годин був на ногах, бо ще над вечір було отримано шифровану радіограму: Гак збирається на ніч до містечка. А десь біля восьмої вже як запали сутінки, начальник штабу дивізії спитав по телефону, де, до біса, ота полуторка з демобілізованими розвідниками. Капітан, командир полкової розвідки, заклався, що його вихованці чатують на Гака в тім містечку.

Коли ж забабахкали гранати, всі все збагнули, дарма що довкола була темна ніч…

А тим часом у містечку після гранатного салюту вдарили всі стволи й, головне, кулемет, котрий виплюнув зо три десятки набоїв, трохи затхнувся, але, подолавши гикавку, випустив ще одну довгу чергу.

Наступ бандитів захлинувся. Однак це були професіонали, які не раз виходили з пасток, тож, відступивши метрів на п’ятдесят і трохи оговтавшись, вони відповіли вогнем.

Стрілянина вщухла так само швидко, як і почалась. Ніхто не хотів марнувати патронів. Лише один автомат озивався з луки через певен проміжок часу одиночним пострілом — чи стрілець був недосвідчений, чи, може, перевіряв затвор після осічки.

— А пукав би ти бабі в горщика! — вигукнув Граф і підійшов до Шефа.

— Ану, марш на місце! — скомандував старший сержант. — Зарано зуби щирити. А пика в тебе така, мовби орден дістав, — додав лагідніше.

— Що там орден, громадянине старший сержант… Щиро кажучи, вчора, коли Суворий той вусик зламав у свічці, я не з відваги залишився, не тому, що служба чи дружба, Польща народна чи незалежна, бо до всього того було байдуже… А тепер я думаю — то не життя, коли ти сам-один.

— Зачекай хвилину!..

Десь біля ринку заіржав кінь. А може, тільки здалося? Ні, бо Гнідий, зачувши постріли, занепокоївся. Ще раз почулося іржання й раптом урвалося.

— Перевір, що то за кінь на ринку. А потрібна буде допомога — свисни.

Хтось крикнув, зацокотіли копита по бруківці. На Ринкову вулицю вилетіло кілька вершників, і Граф пошкодував, що не встиг туди раніше, бо якщо стріляти, мав би добігти до брами.

Коли перші коні на всьому скаку перескочили через загородження, з долішнього вікна басовито гукнув дуплетом штуцер, і двоє вершників упало на брук. Перекинувши ноги через низький парапет, Конрат, сплигнув на вулицю й, спершись спиною об стіну, звів руку з наганом.

Цокіт копит по бруківці. Коні в шаленому леті. Наган вистрілив раз, удруге, втретє… Хтось іще, зойкнувши, звалився на землю. Вдарив автомат, і старий на очах почав маліти, зсуваючись по стіні.

Щойно Граф добіг до останньої пари лип на алеї, як перед замкненою брамою з’явилися коні. Вершники просто з сідел вибиралися на мур, а з муру стрибали на подвір’я.

Граф свиснув на пальцях і, лігши за старою липою, зняв четвертого вершника.

Черга у відповідь зідрала кору зі стовбура, оголивши білу, як кістка, деревину.

Шеф, спираючись спиною на каштан, дав кілька коротких черг, аби притиснути бандитів до землі й допомогти Графові. Потім клякнув на коліна, замінив магазин і наказав Глині:

— Клич усіх, окрім Суворого. Відкинемо вершників за мур, поки їм не надійшла підмога!

— Вже надходить! — доповів міліціонер, вихилившись за огорожу.

— Ну, то стій тут. Близько не підпускай, а ми тим часом… Корбо, за мною! — гукнув він, біжучи поміж могил.

На краю цвинтаря Шеф упав за кам’яним хрестом і причаївся. За ним уже ляскали поодинокі постріли міліціонерового маузера та гвинтівок Соба й Цабе, аж захлиналися чергами автомати й кулемет бандитів, що знову наступали. А наш кулемет під хижкою гробаря, хай йому чорт, мовчав.

Із тіні, з-під муру вихопилося двоє бандитів. Шеф скосив одного, а Корба, що лежав на кілька метрів ближче до костьолу, та Граф з-поміж лип прошили другого перехресними чергами.

Ніякої відповіді на постріли. Невже їх було тільки двоє?

— Вилазь з ВІНу,[7] сучий сину! — гукнув Корба.

Ніякої відповіді. Лише з луки дедалі ближче стріляли бандити, а наш кулемет і далі мовчав. Якщо вийдуть на штурмову відстань, то саме час допомогти своїм: три карабіни не стримають таку навалу.

— Гей, відважна бабська с…, як там служиться у Гака? — під’юджував бандитів капрал, трохи підводячись, щоб краще бачити.

З вікна будинку по вулиці Костьольній, з мезоніна, бабахнув постріл. Червона смуга, як дріт, уп’ялася в пошиття стодоли. Друга… третя… На стрісі застрибали ще невеликі, тремтливі язички полум’я.

Корба підхопився.

— Ти куди? Стій!..

— Вивіску нам спалять ті кугути короновані! — гарикнув капрал, обминаючи на бігу Шефа.

Коли він вибіг з-поміж могил на відкритий простір, його теж досягла червона смуга, и капрал полетів через голову, мов заєць.

Убитий?

Якусь хвилю він лежав нерухомо. Потім повільно, намагаючись не виказати себе різким рухом, простягнув руку до маузера, який випав був у нього з рук, Звинувшись, наче земляний черв’як, дзьобнутий сапою, Корба одним ривком утиснув тіло за цямрину криниці.

Три червоних язички полум’я на стрісі стодоли злилися й тепер жадібно поглинали солому, вириваючи цілі сніпки й шпурляючи їх угору смолоскипами.

Раптом розчинилися двостулчасті двері, і в них постав Сивий, притискаючи під лівою пахвою дошку з новим малюванням; правою рукою він підняв угору ліхтар, ніби хотів краще роздивитися пожежу.

Черга з-під муру здерла з дверей віяло трісок, черга Графа з костьольної алеї скресала іскри з каміння. Знову кілька пострілів з-під муру, потім постріл Корби з-за криниці.