Клиффорд Саймак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 (страница 31)
— Випускайте тепер отого з комірчини. Нехай забере пістолети та головні убори. Автомати лишаться!
Першим вийшов Цабе із зброєю через руку і пороздавав своїм. За ним Кудлатий з пістолетами в кобурах та шапками, але босий.
— Віддай йому чоботи, — наказав Шеф.
— Він програв їх у “дурня”. Все було чесно, — пояснив Соб.
— Віддай!
Поки Кудлатий узувався, Гак мовчки стояв біля ґанку. За спиною Шефа відчинилися двері, голосно бухнула музика, і на порозі став поручик Береза.
— Владеку?.. — звернувся він до Гака. — Ти тут, а Марина каже, пішов не попрощавшись…
— Я зараз повернусь. Іще трохи з товаришем старшим сержантом побалакаю, — відповів Гак і, зачекавши, поки причиняться двері, додав: — Руїна, смішний воєнний огризок, цей ваш дружок.
— Казали, що то ваш приятель. Нам він ні брат, ні сват.
— Тоді чому ви тут? Заплатив?
— Бачу, пан поручик по-іншому розуміти не годен. А може, мені вже просто остогидли трупи, пожежі й різні сучі сини, які хотіли б…
— Довго маю стриміти на мушці?
Шеф опустив дуло, пригасив у собі злість і вже спокійно запропонував:
— Перейдімо до брами.
Гак обернувся й рушив перший, засунувши руки в кишені, а старший сержант два метри праворуч і півметра за ним, саме на такій відстані, щоб у разі потреби не натискувати на спуск, а бити прикладом.
— Не довіряєте, думаєте, мною пожертвують? — глузливо спитав Гак.
— По-різному може бути. Залежить від того, хто перебере на себе керівництво.
Може, то буде такий, що давно чекав нагоди.
Запало тривале мовчання. Шеф при місячному світлі вдивлявся в обличчя Гака, ніби в книжку, з якої хотів вичитати правду. Після вересня тридцять дев’ятого всі побачили, де біле, а де чорне, де свій, а де ворог, і помилки траплялися рідко. А в сорок четвертому, коли вже видно було омріяний берег, усе раптом так переплелося, хіба що рідній матері можна було вірити, але чи можна вірити підхорунжому навіть з власної роти?
— Жоден з моїх перший не вистрілив, — нагадав Гак.
Шеф подумав: брехливі твої слова. Просто ми не дали вам можливості цього зробити.
— Пан поручик може йти, — раптом промовив він.
Гак не зрушив з місця.
Старший сержант закинув ППШ на плече і повторив різкіше:
— Йди!
Аж тепер Гак обернувся й, не підводячи голови, рушив бруківкою.
Підійшовши до козлів з колючого дроту, Гак виявився сам на порожній Ринковій вулиці.
— Гей, друга рото!
Зачувши цей окрик, він зупинивсь і озирнувся.
— До референдуму лишилося кілька днів. Потім — амністія.
Гак не відповів. Незабаром він дійшов до ринку й щоразу менше дроту відділяло його від Органіста, який виглядав з-за наріжного будинку.
— Пане капітан, маю честь доповісти, що ескадрон уже прибув. — Бородань махнув рукою позад себе, на кіннотників, що тупцювали по той бік ринку. То був, звичайно, не ескадрон, але добрий десяток вершників. Гак ступив крок уперед і поклав руку на кобуру бороданя.
— Позичте, поки свій дістану.
— Слухаю.
Органіст козирнув, обернувся кругом, як на плацу, але, не зробивши й двох кроків, дістав кулю. Він рвучко ступив уперед, ніби його штовхнули в спину, вклякнув на коліна й упав долілиць. Йому ще вистачило сили зіп’ястись на руках і спитати сповненим болю голосом:
— Пане капітан! За віщо?..
Тиша розшарувалася, мов сир і сироватка в молоці, що звурдилось. Окремо мовчали вулиці, що чекали світанку за віконницями, наперекір їм гомоніла ксьондзова хата, сяючи на всі боки вікнами, й окрема тиша стояла довкола кам’яного муру, що оточував костьол і цвинтар.
Шеф поволі йшов уздовж своєї бойової лінії. Праворуч могилки, зарослі молодою травою, доглянуті, як на селі, бо ж місто було невелике, кожне недбальство сусіди помічали, а ліворуч огорожа, поставлена років сто тому, але, за старою воєнною традицією, здатна захистити від куль, шкода тільки, що не мала бійниць.
У музику, що долинала з будинку, в ритмічне гупання бубона й контрабаса впліталося неголосне постукування — то зовсім близько Суворий, поставивши кулемет на триногу біля хижки гробаря, мостив камінці, вибудовуючи бійницю.
— Ну й що, гратиме? — спитав Шеф.
— З гикавкою. Бракований інструмент. Сам знаєш: не військові, а цивільні стріляли з нього п’ять років тому.
— Може, не повернуться, — мрійно сказав Шеф. — Відпустив я того Гака. Соромно свого колишнього підхорунжого тримати під дулом, як заложника.
— Ти ж казав мені сьогодні, щоб я в люстро подивився й згадав, як мені свої рота розірвали.
— Ну, це тебе поліція за політику, — відповів Шеф у задумі.
— Гадаєш, Гак більше любить ППР, ніж довоєнна дефензива — комуну?
Шеф не відповів, лише згорбився, втяг голову в плечі.
Десь поблизу Граф бренькав на російській гітарі, позиченій у ксьондза.
Весільний гомін нагадував гудіння вулика, а на тім тлі то виринала, то стихала мелодія пісні про піхоту й дзвін. Хлопець грав та ще й підсвистував. Мабуть, був не сам, бо для себе так не старався б.
Під білим березовим стовбуром Соб і Цабе прилаштовували широку дошку, вийняли з мішка гранати й викладали їх рядочком. Займалися вони тими приготуваннями без особливого ентузіазму, бо гранати були вже не армійські, а їхні власні, щоправда, поцуплені.
— Таке добро змарнуємо, а потім з чим на рибу? — бурчав Соб нібито собі під ніс, але так, щоб було чути.
— А може, й не змарнуємо, — втішав його Цабе.
— Скількох ви тоді в Колобжегу закидали? — спитав Шеф, хоча добре сам пам’ятав.
— Вісімнадцятьох! — озвався Цабе.
— Сімнадцятьох, — уточнив Соб.
— Якщо вони раптом тут проходитимуть, вогонь відкриємо лише після вас.
— Гаразд, — згодився Цабе. — Бо як завчасно зняти стрілянину, вони розбіжаться на всі боки.
Шеф рушив на звук гітари, крізь густий морок уздрів між деревами Графа, який був не сам, хтось тулився до нього. То мала бути дівчина, якій він скоріше напівголосно розповідав, ніж співав:
Скінчивши, він ще раз просвистів мелодію приспіву, вже за спиною Шефа, який тим часом здибав у кінці стежки Корбу, — той сидів на вогкій од роси траві могили.
— Тобі що, Польща мала? Мусиш на небіжчикові сидіти?
— Найзручніше. Налити? — Корба витяг з трави пляшку й другу склянку.
— Тільки не на посту. Завтра вранці поїдемо далі, тож гляди нам зубів не повибивай.