Тутешнє суспільство не робило жодного прогресу — соціальних послуг не було, наука була недоступною, медична послуга не існувала — взагалі ніякої помочі не було. Тільки самі люди робили свій прогрес: вирубували ліс на городи, а потім на поля. Навіть погода нам не сприяла. Городина вимерзала весною, навіть літом були приморозки. Мама і я розводили багаття близько городу, щоб дим накривав його і хоронив від холоду і морозу вночі ті рослини, які зійшли і починали рости. В цей спосіб не треба було садити бараболю і сіяти насіння по два або і три рази кожної весни — ми вкінці мали гарні городи.
Соціальних зв’язків з сусідами майже не було, бо не було ні доріг, ні шкіл, ні церков. Праця примушувала наших піонерів бути близько їхніх домів. Тільки трагедії і похорони приносили спеціальні зв’язки між сім’ями, котрі мешкали не дуже далеко одні від других.
Така трагедія постигла нашу сім’ю — сестра впала в криницю і втопилась. Батько викопав криницю, але за браком часу (бо треба було ходити на заробітки), не зміг закінчити її, покрити отвір. Велика яма видніла, як рот якоїсь великої звірини — і там пішла наша дитинка, моя сестричка на вічний спочинок… Я залишився самий. Як мені було скучно, тужно без неї! Як я сумував за нею!..
Минали дні, місяці, роки… Я виріс і вже помагаю у роботі вдома і пізніше на заробітках. Зимою, осінню і під весну я ловив малі звірята і продавав їхні шкурки, а на зарібках у багатих фермерів, далеко від дому, я діставав по одному долару на день за 12–14 годин праці. Іншого виходу не було, але була у мене надія, що батько і мама мені допоможуть. Пізніше, коли мені було 14 років, я ходив на заробітки з трьома биками, це називалось “брикувати” — підготовляти нову землю, щоб збільшити поле. Це була дуже тяжка робота для 14-літнього хлопця.
1918 року я одружився з Катериною Дубик. Мої і її родичі дали і позичили воли і коні, різну машинерію, і ми виробили гарний кусок поля. Врожай пшениці почали продавати по два долари за бушель, а пізніше ціни почали падати — нова журба!
В 1920-м році у нас народився наш перший синок — Джан. От вже буде у нас три робітники!.. Хотілося, щоб якнайскорше виплатити землю. Купили ми вживану машинерію, далі корчували ліс і робили більше поля. Почали будувати хату і другі будинки на господарці. А тим часом ціна на збіжжя падала все нижче і нижче — упала до 68 центів за бушель. Коли ми уже продали усе збіжжя, то ціни чомусь пішли вгору. Фермери не мали ніякої контролі над цінами. Перша економічна криза була уже в нас за плечима. Була дивна ситуація, бо польська католицька газета писала, що “всевишній усім керує і ми повинні бути потішені і вдоволені тим”.
Далекий сусід мені запропонував, щоб я передплатив газету “Фермерське життя”, казав, що то є фермерська газета. Я так і зробив, почав навчатись читати по-українськи і читав ту газету. Це була прогресивна фермерська газета.
Навчання і читання на українській мові про соціальні справи, економіку і політичні справи забирали багато часу, а на фермі роботи не бракувало, і залишалось мало часу чигати після заходу сонця. Тоді уже треба було лягати на відпочинок. Але читаємо і навчаємось. І тоді я став пізнавати, чому нас забрало 9 довгих років тяжкої праці, щоб виплатити наш перший моргедж за землю!..
В 1926 році наша родина збільшилась ще одним сином. Треба було думати, щоб купити більше землі для наших дітей у майбутньому. Мої плани, що банк позичить гроші, пішли на ніщо, бо так писала моя фермерська газета: буде незадовго велика економічна криза!
Прийшов 30-й рік, врожай був гарний, але ціни на пшеницю знизились до 18 центів за бушель. Ціна на інші продукти теж знизилась: за корову я дістав 7, за бика 10, за безрогу 2 долари і так бальше… Криза стояла перед нами, і ми тепер знали, як вона виглядає. Десь-колись я думав про банкрутство, але тим не журився, бо я не раз казав своїй дружині: “Будем мати у цьому багато партнерів!”
Ми вирішили на початку кризи не виплачувати довгів. Перші наші наміри були, щоб було що їсти і у що одягнутись і нам, і дітям. Рішили виплачувати проценти, коли зможемо, а довгу — ні. І так нам вдалось зробити.
Наша газета навчала нас цьому, і хоч ми тоді так добре не розуміли ні соціальних, ні політичних справ, але все ж таки було цікаво дізнаватись про хід змін у нашому житті. Час від часу прогресивні провідники приїжджали до нас і говорили на публічних вічах, і ми та наші сусіди ставали більше і більше класово свідомі. Одним таким провідником був Юрій Кренц, який поміг нам зорганізувати відділ ТУРФ-дім.
“Фермерське життя” інформувало нас про економічну кризу і чому в нашій системі є такі кризи, а чому в Радянському Союзі такого явища немає. Там суспільство служить усім трудящим, а тут тільки тим, хто нас експлуатує. Тут робітники бідують, а в Радянському Союзі всі разом бідують, коли є недостатки з різних обставин, і всі разом радіють, коли є справжні успіхи. Там будують країну для себе, для усіх робітників, а тут всі вигоди і багатства для визискувачів.
Коли ми зорганізували наш відділ ТУРФдім, то націоналістичні провідники говорили своїм членам, що наші відділи “приведуть до соціалізму — так, як є в Росії, все наше майно пропаде”. Правда, воно пропадало, але це тяжко запрацьоване майно перебирала Нейшонал трест компані!
Люди різних поглядів визнавали, що наша газета, наш відділ і ми особисто мали справедливі погляди, що наша газета писала правду. Люди вибрали мене до Шкільної ради, і я був у ній довгі роки.
Криза продовжувалась. Колектори від Трост і інших компаній приїжджали до фермерів і домагались, щоб ми виплачували довги. Я завжди пропонував їм пшеницю. Казав: “Беріть пшеницю, я її багато маю і ще буду продукувати більше!” Колектор відповідав, що моїх 100 бушлів вартує тільки 18 доларів, а я йому казав, що він помиляється, що вона мені вартує 100! Хай він бере пшеницю. Він відповів, що ми цю справу на тепер залишим, бо я певно жартую з ним. Я йому сказав, що виплату довгу ми залишим на пізніше, коли у мене будуть гроші… І так це продовжилось до кінця кризи. Таким чином, я завжди купував харчі і вбрання за готівку у малих крамарів, які майже так само бідували, як ми на фермах. Реакціонери не розуміли цієї справи і говорили, що Пахота “дістає гроші з Москви” і йому усього є достатком. Оце був гумор! Самі ходячи в подертих штанах, хвалили систему, яка голодом морила їхніх дітей і не давала їм задовільняючої науки, не піклувалась за їхнє здоров’я тощо. Навіть і “монтаки” (кінна поліція) пробували страхати мене на пікніках і других публічних підприємствах. Питали мене: “Куди ті гроші підуть, що ви збираєте на цім пікніку?” Я їм відповідав, що підуть туди, де їх найбільше потрібно.
У 1932 році жорстока несправедливість постигла двох наших задовжених фермерів: їх викинули з їхньої господарки, бо вони були неспроможні заплатити свої довги! Прийшов шериф і вигнав їх із власних домів. Прийшов час до боротьби! Ніхто не знав, хто буде слідуючою жертвою видворення — усі були задовжені по вуха! Наші “пани з подертими колінами” молились до всевишнього, хоч він не поміг багато, бо коли мужі молились, шериф прийшов, вигнав дітей і їхніх жінок з хат, замкнув хати на колодки. Коли ми почули про те, нас шість прогресивних фермерів зійшлося на пораду: що робити? Рішення ми прийняли таке: скличемо фермерський протестний мітинг. Навіть коли лише 25 фермерів прийде, щось зробимо.
Але рішити — це одне, а виконати — це друге діло. Всі бояться розношувати оголошення про мітинг, бо якби хтось побачив і доніс, то крамарі кредиту не дадуть. Все це упало на мої плечі. Я вирентував міську “голю” (зал), написав оголошення і порозношував їх. Запросив бесідника-фермера (прогресивного), щоб говорив на мітингу. Прийшов день мітингу. Що то був за день! Я його ніколи не забуду. Як ми журились перед ним, але це було марно! Все склалось знаменито, прийшло 400 фермерів, адвокат, лікар і малі бізнесмени та один реакційний багатий фермер. Ми вибрали багатого фермера на голову зібрання, і він питає: “Хто скликав цей мітинг?” Я вийшов на сцену і сказав, що нас кілька рішили скликати зібрання тому, що вже двох фермерів викинуто з господарки за незаплачені довги. Це спричинили Трост компанії. А хто буде наступними жертвами? Реакційний фермер залишився головою зібрання…
Встав до слова адвокат, містер Кравс, став потішати присутніх, що їм немає чим журитись, бо добробут є уже “за рогом”. Він теж уважає себе фермером і справді має землю, котру відібрав від одної вдовиці-фермерки, коли був її оборонцем у одній легальній справі. Коли я його питав, чому він себе вважає фермером, коли ми всі знаємо, що він адвокат? Ми знаємо, яким способом він дістав ту землю, то хай не забуває тої “гуски”, яка йому знесла золоте яйце!.. Він сів і більше не перешкоджав, бо люди сміялися з нього.
Лікар теж пробував нас тішити тим “добробутом, що чекає на нас за рогом”, але я нагадав йому, що зібрання було скликане для фермерів, і він сів та мовчав. Бізнесмени уже не намагались говорити, висловлювались тільки фермери і наш гість — фермерський провідник.
Гість-бесідник помаленьку пояснив наші обов’язки, які ми повинні відчувати один до другого. Він сказав: “Якщо ви не будете підтримувати один одного, то Трост компанії повиганяють вас із ваших домів, заберуть ваші господарки за несплачені довги! Це є несправедливо, бо ніхто не платить вам за вашу працю. Як ви будете обороняти себе колективно, то ніхто не зможе вас з землі вигнати”.
