Мої родичі так працювали 14 років від дня свого одруження. Вони заощаджували кожний цент, щоб заплатити за подорож до Канади.
Навесні 1903 року ми залишили рідний край в пошуках кращого життя і прибули до Галіфаксу (Канада). Щоб продовжити подорож по Канаді, батько виміняв гроші на канадські 35 доларів, і ми виїхали поїздом до Ростерна.
Мені, п’ятирічному хлопцеві, ця подорож була цікавою. Я добре пам’ятаю, як ми виїжджали з рідного села: було дуже тепло, люди працювали на полях і в городах. Зовсім інша погода зустріла нас у Ростерні — була зима, метелиця: не було видно світу кругом! Мої родичі зустріли, погану погоду в чужій країні зі сльозами, каялись, що залишили рідну землю!
“Ой боже, що то за країна? Одного дня сонце світить, а на другий день така сніговиця, що ні сонця, ні світу не бачиш!” — так говорила мама крізь сльози…
Чоловік, що привів нас до бараків у цьому містечку, відійшов, залишивши нас з дровами і вугіллям, та сказав, щоб ми топили і грілись. Ні журба, ні сльози не помагали. Батько пішов до крамниці і питався крамаря, де можна тут дістати гомстед. Крамар відповів російською мовою, був сам духоборець: “Тут близько гомстедів немає — треба їхати якихось 50 миль на схід, там є їх багато”. До батькової журби ще додав: “Як завірюха перейде, трохи потепліє і люди з тої околиці приїдуть дещо купити в крамниці, тоді поговоримо. Я певний, що вони тут будуть, бо уже довго їх не було”.
Справді — сніг стопився, потепліло, і при кінці квітня прийшов чоловік до нашого бараку. Яка це була радість, коли ми дізнались, що він походить із села Стоянова! Майже наш односельчанин — Петро Середа.
Пізно вночі ми приїхали до його дому — коні ледь дійшли туди, були худі і не виглядали на добре годованих. Петро розказував нам про життя в Канаді: “Коні добрі, хоч худі, бо овес не дійшов до зерна через морози. Таке саме з житом і пшеницею. Пшеницю мусимо купувати”.
Батько просив краяна: “Порадь мене, брате, де я тут недалеко зможу купити землю, гомстед? Тільки, щоб недалеко, бо ми не маємо можливості далеко їхати”.
“Треба їхати не менше тридцяти миль на схід, там є гомстеди. Не журіться, там є люди з сусіднього села Корчина, коли вони будуть їхати додому з Ростерна, то заберуть вас до себе”, — так порадив краян Середа.
Краянка з Корчина відповіла, що риби в досить, ліса багато і є де накосити трави на сіно. Тільки тяжко обробляти землю, всюди ліс і каміння, а канадські комарі то просто виїдають очі.
То їхали ми, то ішли пішки — конята бідні, негодовані. Дорога погана, тільки знак по камінні, багато пеньків і каміння. Застрягли в болоті, даємо коням поміч виїхати з болота і далі їдем… Де ніч нас захопить — там і ночуємо. Зносимо сухі ломаки, розводим багаття і гріємось. Вовки і койоти виють серед ночі, жаби під ногами райкають по своєму — ніби концерт дикої філармонії звучить почерез кожну ніч. Так ми пробули три дні і три ночі і врешті приїхали до дому краяна.
Вони мали кілька акрів землі за три роки праці. Найбільша трудність і перешкода — великі морози у зимові місяці. Картопля дрібна, бо що зійде, то паморозь приб’є молоденьке листя і припинить ріст. Пшениці теж мали небагато — мороз і тут залишив свій знак, зерно сухе і легеньке, як порох. Але всі вірили на божу ласку, що в майбутньому буде краще.
Прожили ми в краянів один тиждень, другий і все думали, коли ж підем в ліси шукати гомстед? Краян був грамотним, бо в краю був дяком і поназначував для своїх рідних землі, щоб купили, коли приїдуть до Канади. Батько наш мусив тепер іти далеко від краяна в пошуках гомстеду, кілька миль лісами. Нарешті прийшов день іти в ліс! Здибали добру землю в доброму місці. “Ні, тут не можна купити гомстед, бо це компанійна земля”, — каже краян, коли прочитав “палику”, яку інженери залишили і позначили.
Краян і батько знову пішли через ліс. Знову найшли гарне місце, але і тут не можна, бо ця земля належала до Гадсонс Бей компанії. Третє місце належало до шкільної агенції, і вони пішли далі, комарі виїдали їм очі…
Нарешті прийшли до місця, де земля була вільна, для гомстедів, тільки біда була в одному — всюди ліс, каміння, мочари, і так миля за милею, бідненька земля.
От накінець здибали гомстед, котрий виглядав не зле. Батько каже: “Тут є горбок, гарне озеро, котре може бути близько хати”.
Мама розпитувала батька про землю, про місцевість, ліс і все інше, питала з ентузіазмом, а батько, будучи реалістом, відповідав просто, без захоплення. Мама все-таки не губила надії, запевняла батька з піднесенням, що все буде добре, будуть вони працювати, мати свою хатину, а не панський чворак, як було в краю. За рік-два буде їм набагато краще, запевняла мама.
Батько розпочав будову, передбачав майбутність, прагнув щасливого життя. Щодня ходив у ліс і прорубував ширшу “лайну”, щоб можна заїхати на гомстед. Потім, другі люди казали йому, треба збудувати землянку, а батько мав намір видовбати печеру в горбку. Казав: “Це буде ліпше від землянки, і мама з дітьми буде тут мешкати, а я з краянами піду шукати роботи”.
У батька були добрі плани: справді, треба було викінчити печеру і скоро іти на заробітки, зима уже наближалась, а гроші на харчі, зимовий одяг і інші речі були дуже потрібні. За 30 доларів батько купив у француза корову, і наш краян відвіз нас і наші речі до нашого гомстеду, до нового дому — до печери. Нарешті ми вдома… Який же був той дім? Яка господарка? Яке життя?
Мама нажала трави, настелила нам, і спимо, як пани! Корову пасем — маємо молоко, ой яке воно було смачне! Краяни дали нам змерзлої пшениці, ми її варимо з молоком — їмо як пани! Коли уже ми устаткувались і було видно, що мама дадуть собі раду з дітьми, батько пішов шукати заробітку…
Не було у нас часу скучати за ним, мама корчувала ліс на город, а я зносив ріща на купу, щоб його палити, робити дим і відганяти комарів. Мені уже ішов шостий рік, а сестрі третій, так що треба було мамі помагати. Правда, не все проходило з успіхом. Батько повернувся з пошуків заробітку без цента. Роботи ніде не знайшов, вернувся додому проголодавший і у прикрому настрою. Ціле щастя, що зміг вернутись до своєї сім’ї! Вернувшись додому, він запропонував нарубати кругляків і збудувати хату, бо зима була уже майже тут. Так і зробили, будова почалась, звели крокви, побив лати і зробив усе, залишилось лише покриття даху. Дав мамі обов’язок: “Ти нажни трави, такої довгої, а як я вернусь з роботи, то накриємо дах”, — і з тими словами пішов знову шукати роботу. Ми ніколи не знали, які труднощі він переживав у час пошуків за роботою…
Тим часом мама косила косою траву для корови, а серпом жала довгу траву на пошиття даху на хату. Вона наносила рядном порядну копицю сіна. З довгої трави робила снопики і накривала хату, говорячи мені: “Подавай, синку, снопики мені, і ми накриєм дах, будем мати гарну хату. Взимку буде нам тепліше, ніж в печері”. Мама чулась щасливою і говорила позитивно, мала позитивні думки і наміри. Такі думки і наміри приохочували її, і вона черпала від них величезну енергію. Вона місила глину, ліпила хату сама і закінчила її. Десь мама знайшла велику камінну плиту і з неї зробила примітивну піч і кухню, на якій можна було варити і пекти їжу. Така була моя мама. Усе нібито було готове в хаті. Ми чекали, виглядали батька, коли ж то він уже повернеться із заробітків?
Батько повернувся з заробітків і приніс 45 доларів, які заробив на залізниці — по 10 центів на годину. Працював він по 12 год. на день. Батько дуже радів, яку роботу ми зробили коло хати, а ми раділи, що він заробив такі гроші! З тими заробітками прийшли думки, що буде у нас хліб на зиму і так, як каже наша приповідка: коли є хліб і вода — не буде голода!
В наших початках життя на гомстеді ми познайомились, із Романом Михайлицею і його сім’єю, які поселились недалеко від нас один рік раніше. Сусід Роман мав сина Петра, з котрим я скоро стоваришувався. Він навчив мене ловити малі звірята — щурі, ласиці й інші. Я став “експертом” у ловлі таких звірят і продавав їх крамареві, а він відсилав їх до фабрики, де виробляли делікатне убрання зі шкір. Мені вдавалось продавати багато тих шкір, і я заощадив певну суму грошей з такої “індустрії” близько дому. Біда була лише в тому, що я не мав теплого взуття, щоб доставляти шкірки до купця. Мама мені пошила полотняні патинки, але як далеко в них можна зайти лютою зимою? Так, зими були немилосердно холодні, і людям було дуже сумно взимку. Вони не могли нікуди піти, і ніде було їм розвеселитись. Сиділи вдома і сумували та каялись, що приїхали сюди, що залишили рідний край, — в такі місяці Канада була для нас сумною, непривітною країною. Як людям було весело в старім краю, хоч жили бідно. Семен Шилема колись писав в листах до краю з Канади: — “Ліса є, хоч повісся, води є — хоч втопись, а хліба нема — хоч сказись!” Правда, ніхто йому не вірив, а він писав правду. Тепер люди в Західній Канаді переконались самі. Найгірше було тим, хто не мав ні коней, ні волів. Вони взимку сиділи вдома і журились. В такому положенні була наша сім’я, бо і коні, і воли були дуже дорогі.
Прийшла весна, батько викорчував кусок лісу, перекопав землю на город, а потім ходив на роботи. Так було щороку. Город зростав кожного року, і батько заробляв щороку більше грошей. І так-то гомстедовці працювали, жили. Треба було пішки ходити сто миль або й більше в південний Саскечеван, де були роботи для працівників із Східної Європи, зокрема з Галичини.
