Клиффорд Саймак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 (страница 9)
У коридорі величезна вівчарка безшумно кинулася на мене, але я тримав пістолет напоготові. Серед диявольського завивання вітру та ревища океану кілька пострілів видалися тріском зламаних сірників.
Потім я сторожко дійшов до вхідних дверей і обережно прочинив їх. Надворі — суцільна сіра дощова пелена. За два кроки нічого не видно. Я вирішив, що можна не боятися снайперів, і побіг до пірса.
Велетенські хвилі накочувались на берег. Жодного човна не було біля причалу, в таку негоду їх не ризикнули залишити. Плаваю я загалом кепсько. Вибиратися сушею вздовж коси — безумство, я не сумнівався, що всі підходи до голдінгівської резиденції заміновані й надійно охороняються. Рука стискала руків’я пістолета. Я вже був готовий власноручно поставити крапку в цій страхітливій історії, коли раптом чудом помітив невеличкий надувний човник, який кидало хвилями за кілька метрів від мене. Доля посилала мені рятунок. Втікати на такій вутлій шкаралупці— теж безумство, але вибору я не мав, кинувся в штормові хвилі. Мені й надалі таланило. Течія і вітер врешті винесли човен подалі, й на третій день мене підібрав один пароплав. Я більш-менш вдало зіграв роль невдахи-рибалки, назвався чужим прізвищем, боявся, що хлопці Голдінга зустрінуть мене в порту. Ви перша людина, містере Девіс, до якої я ризикнув звернутися. Що мені робити? Порадьте. Я так не можу більше, я вже боюся власної тіні.
— Ви розповіли мені неймовірні речі, — мовив журналіст. — Голдінг — нацистський злочинець!
— Е-е, це що, теж ваш сусід? — завмер Кроу, прислухаючись до голосів за дверима.
— Ні-і… — здивовано почав Девіс, але двері раптом рвучко прочинились і четверо здорованів у коричневій формі з золотосяйним знаком Голдінга на грудях вдерлися в передпокій.
Професійним рухом один із них миттю вибив пістолет, який Кроу встиг видобути з кишені, потім без зайвого поспіху люди Голдінга підхопили жертву, злагоджено напружились і з розмаху кинули у вікно. Брязнуло скло. Джек Кроу полетів з тридцять п’ятого поверху. Він навіть не кричав.
Горили Голдінга відразу зникли, але в кріслі навпроти Девіса з’явився, ніби матеріалізувавшись із повітря, ділового вигляду худорлявий чоловік, старанно, з проділом зачесаний, в елегантних окулярах. На вилозі його костюма теж виблискував знак Голдінга.
Все відбулося так раптово, що Девіс на мить просто втратив здатність розмовляти, на відміну від свого несподіваного візитера, який, ніби нічого й не сталося, заговорив скрипучим голосом старого клерка:
— Два роки тому ви просили нашого патрона, вельмишановного містера Голдінга, дати вам інтерв’ю. Він уповноважив мене повідомити про свою згоду. Патрон зустрінеться з вами у своїй мисливській резиденції під час полювання. Патрон запрошує і вас взяти участь у полюванні.
Губи Девіса зрадливо затремтіли, і співбесідник уточнив:
— Ви полюватимете на екзотичних звірів. А потім докладно розповісте про полювання зі шпальт вашої газети. Останнім часом про нашого патрона ходять украй неправдоподібні чутки. Своїм виступом такий авторитетний оглядач легко доведе, що всі ті чутки безпідставні, що все те не більше ніж поголос. Поголос заздрісників! — повторив він, карбуючи кожне слово. — А вас інтерв’ю з Голдінгом прославить, ви це й самі розумієте. Патрон довірив мені передати вам попередній гонорар за майбутній матеріал, — на столі перед Девісом з’явився чек. — До речі, з вашого вікна, здається, викинувся якийсь божевільний? Якщо не помиляюсь, поліцію вже викликали. Я і мої колеги залюбки засвідчимо, що ви не маєте до цього ніякого відношення. Але якщо вигідна пропозиція містера Голдінга вам не до вподоби, то десяток свідків із бездоганною репутацією підтвердять, що на свої очі бачили, як ви власноручно викинули нещасного Джека Кроу…
У передпокої пролунав дзвінок і водночас різкий стук у двері та басовитий голос:
— Відчиніть! Поліція!
— Ну от, вони вже тут. Вибирайте, Девіс: або електричне крісло, або кілька приємних вечорів у резиденції Голдінга…
Аллан Девіс якийсь час мовчки дивився на чоловіка, що сидів перед ним, потім перевів погляд на чек на столі, глянув на вікно, що ошкірилось гострими уламками.
— Вам важко зробити вибір, містере Девіс? Не раджу баритися, — спокійно поквапив його співбесідник.
Стук у двері ставав дедалі настирливішим.
Дмитро Шпаро, Олександр Шумилов
СКАРБ ЕДУАРДА ТОЛЛЯ
Я повинен внести свою лепту, вписати кілька букв і знаків, щоб розгадати величезну, важкодоступну книгу про закони природи, яку нелегко прочитати.
Едуард Толль
1. “Раз ступити ногою — і вмерти!”
Бувають події, бувають дні, які визначають життя людини. Таким днем для Едуарда Васильовича Толля стало 13 серпня 1886 року, коли він побачив Землю Санникова.
“Горизонт зозсім ясний. Незабаром після того, як ми знялися з гирла річки Могур-Урях, у північно-східному напрямку 14–18° виразно побачили контури чотирьох столових гір, які на сході з’єдналися з низовинною землею. Таким чином, повідомлення Санникова цілком підтвердилося. Ми маємо право, отже, нанести у відповідному місці на карту пунктирну лінію і написати на ній: “Земля Санникова”.
Земля-привид, земля, про існування якої досі сперечаються вчені.
Вперше її побачив з північного берега острова Котельний на самому початку XIX століття якутський промисловець Яків Санников. Бачив цю землю і Матвій Матвійович Геденштром, посланий у 1809–1810 роках для складання карти Новосибірських островів. 1811 року на карті з’явилися перші контури невідомих земель.
Ми говоримо завжди в однині: Земля Санникова. Але Санников бачив щонайменше три землі. Дві з них нанесені на карти Гедекштрома.
Перша — в самому кутку карти, ка північний захід від острова Котельний. “Земля, яку побачив Санников”, — підписує педантичний Геденштром.
Друга простяглася по паралелі вздовж північного берега острова Фаддеєвський. Позначено не тільки пунктир берегової лінії, а й кілька гір, які стоять окремо одна від одної.
А ось третю Землю Санникова Матвій Матвійович не наніс на карту. Санников угледів її на північний схід острова Новий Сибір. Бачив землю і сам Геденштром, причому навіть зробив спробу досягти її.
“Дорога була надзвичайно важкою, — згадував він пізніше, — проте всі незгоди забулися, коли бачена до того синява виявилась (у підзорну трубу) білим яром, поораним, як здавалося, безліччю струмків… На превеликий жаль усіх, наступного дня на нас чекало розчарування. Уявна земля перетворилася на пасмо височенних крижаних громад 15 і більше сажнів заввишки, які стояли за 2 чи 3 версти одна від одної. Звіддалік, звичайно, вони здавалися нам суцільним берегом. Дивовижна сила потрібна, щоб здійняти на таку височінь величезні крижини, з яких ці громади були складені, і видовище те було одним з найвеличніших у природі, хоча водночас воно було для мене найсумнішим…”
1820 року російський уряд спорядив на пошуки “земель, бачених Санниковим”, експедицію під керівництвом флотського офіцера лейтенанта Петра Федоровича Анжу.
“Вельми бажано розв’язати сей предмет з точністю, — писав сибірський губернатор Сперанський, — в тому лише й можуть полягати нові відкриття в тій частині Льодовитого моря, яка розкинулася перед вами, а тому й належить не залишати свого починання без крайніх і нездоланних перешкод”.
Анжу доклав багато зусиль, щоб виконати поставлене завдання.
На собачій упряжці він пройшов близько 70 верст на північний захід від острова Котельний — в напрямку першої Землі Санникова. Горизонт закривала хмара туману, яка трималася, очевидно, над ополонкою. Проте 7 квітня 1821 року у щоденнику сказано: “Обрій зовсім очистився, але сподіваної землі не було видно”.
Потім Анжу вирушив до третьої Землі Санникова. Мандрівники подолали 25 верст, але “близькість талого моря, втома собак, незначна кількість кормів… які залишалися… і тороси, що були попереду” — все це змусило їх повернути назад.
Наступного року Петро Федорович Анжу зробив спробу досягти другої Землі Санникова. Тут йому на перешкоді стала велика ополонка.
Він усе-таки відкрив невеличкий острівець, названий островом Фігуріна — на честь лікаря експедиції Олексія Євдокимовича Фігуріна. Але це було не те, що шукала експедиція.
Зрештою, Анжу не заперечував повністю існування земель Санникова. “Можливо, — міркував він, — що пісок, який відділяє Котельний острів від Фаддеєвського, простягся далеко на північ і потім, повернувши на захід, залишив мілину… можливо, що тут і є земля, яка через свою низовинність була недоступною для нашого зору”. Більше того, принаймні двічі Петро Федорович був певен, що бачить землю. Наприклад, з мису Бережних — північно-західного краю острова Фаддеевський — він і його супутники чітко розрізняли “синяву, точнісінько таку, як бачена віддалена земля; в тому ж напрямку пролягали й оленячі сліди”. Проте на карти, які були складені, Анжу не наніс жодної Землі Санникова. Карта повинна бути точною і цілком достовірною!
Поступово в географічній літературі утвердилося переконання, що землі, які нібито бачив Санников, звичайнісінька вигадка. Але…
1881 року американська експедиція на судні “Жанетта” під керівництвом Джорджа Де-Лонга справді відкрила три острови на північний схід і на північ від острова Новий Сибір. Їх назвали островами Беннета, Генріетти і Жанетти. Два останніх, щоправда, були надто далеко від Нового Сибіру, і навряд чи їх могли угледіти Санников і Геденштром. А от острів Беннета цілком можна було ототожнити з третьою Землею Санникова. У всякому разі в середовищі російських географів значно зросло число прихильників відкриття якутського промисловця.