Клиффорд Саймак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 (страница 8)
Журналіст заперечливо хитнув головою.
— Він невисокий, з черевцем, одягається під простого. Зовні — такий собі дрібний службовець. Його смішна метушливість, його любов і вміння просторікувати з будь-якого приводу, його готовність по-собачому розсміятися, коли цього потребує загал, — усе це гра. Таких, як він, не помічають у натовпі. Але річ у тім, що такі люди ніколи не опиняються серед натовпу. Може впасти в око хіба що його не за віком рум’яне обличчя та ще налиті свинцевою згубою зіниці, що, мов дві велетенські голодні блощиці, ладні висмоктати з тебе всю кров.
Голдінг роздивлявся нас із замилуванням справжнього колекціонера, розпитував про самопочуття, цікавився, чи достатньо комфортабельна наша тюрма. Буйволові він звелів видати іншу краватку, аби більше пасувала до сорочки, мені поміняв запонки. Цікаві подробиці, чи не так? Голдінг відчував себе благодійником.
“От і настала ваша година, дітки, — єлейним голосом просторікував старий, походжаючи величезною вітальнею. — Татусь Голдінг трохи відстрочив ваше побачення з усевишнім, я хотів, аби ви перейшли в інший світ щасливими людьми, котрі спізнали за життя блаженство. Віддячте ж мені, дітки, слухняністю — і ви помрете швидко й безболісно. Тебе, Буйволе, я пристрелю завтра в савані. Гепард віддасть богу душу в льодовиках моїх Кордільєрів наступного дня. Останньою покине цей світ Пантера, і буде це в джунглях, які досить великі, щоб я міг повтішатися пошуками. Будьте справжніми звірми, дітки, намагайтесь добре заховатися, похитріше, бо мої собачки вас легко знайдуть. — Голдінг поглядом показав на величезних німецьких вівчарок, що розляглися на килимі. — Повірте, краще милосердна куля татуся Голдінга, аніж зубки оцих собачок…
Він промовляв лагідно, м’яко, наче вдоволено муркотів у передчутті близької втіхи.
Буйвол на ті солодкі слова тільки благувато усміхався. Лише потім ми дізналися, що смертник мав інші плани.
Лінда, як і я, ледве стримувала нервову лихоманку.
Два бажання боролися в мені. Хотілося накинутись на Голдінга і душити, рвати зубами, топтати цю потвору. Водночас — огидна думка, що не пізно ще впасти на коліна перед Голдінгом і благати його, як бога, ще трохи продовжити життя, яке стало знову безконечно дорогим. Ще якась мить, і друге бажання перемогло б. Але Лінда випередила мене. Заламуючи руки, вона кинулася до старого. Якби не втрутилися охоронці, вівчарки розтерзали б дівчину. Лінді зробили укол, очі її заплющувались, але губи ще благали: “Я робитиму все, що накажете, все… Я буду вашою рабинею… Помилуйте…”
Нещасна Лінда. Досить було глянути на татуся Голдінга, щоб вгадати його відповідь. У погляді — азартне блаженство мисливця-єзуїта. Душевні тортури жертви тішили кожну його клітину. Чим гострішу жагу до життя відчувала підвладна йому істота, тим п’янкішим було для нього усвідомлення злочинного права забрати це життя. Його голос був умиротвореним і рівним, як у проповідника:
“Пантеро, ти не будеш моєю рабинею. Тут вистачає прислуги. Мені від вас потрібно зовсім інше. Я сам відібрав зерна, виростив плоди, і не знайдеться такої сили, яка б завадила мені пожнивувати. А мої хлопчики подбають, щоб ви не змахлювали…”
Несподівано для самого себе я перебив старого, ще не усвідомлюючи остаточно, що ж мене спонукало до цього.
“Містере Голдінг, дозвольте мені бути присутнім на завтрашньому полюванні…”
У погляді Голдінга блиснула настороженість:
“Навіщо це тобі, Гепарде?”
“Цікаво подивитися, як ви упораєтесь із Буйволом, — мовив я якомога спокійніше. — Хотів би врахувати його помилки, вас потішити, та й собі заробити зайві хвилини життя”.
Голдінг відповів не зразу. А коли заговорив, підозріливість не вгасла в його погляді.
“Браво, Гепарде! Ти хочеш сказати, що я тебе недооцінив? Добре… Ти будеш свідком полювання. Але май на увазі, якщо ти щось замислив…” — зіниці татуся звузились.
Тієї ночі я не міг заснути.
Лінда тихенько плакала в своєму кутку. Буйвол майже до ранку сидів у барі.
Відразу після сніданку охоронці увіпхнули мене й Буйвола в машину. Відкритий всюдихід з Голдінгом і охоронцями їхав попереду. Перед в’їздом у савану машини зупинилися.
Голдінг вийшов із машини, і тільки тоді я помітив його вбрання. Чорний мундир із Залізним хрестом біля нагрудної кишені, формений есесівський кашкет і почеплений через плече автомат часів другої світової війни.
“Хайль! — буркнув татусь, перехопивши мій погляд. — Дивуєтеся з мого вбрання, пане смертнику? Даремно, я люблю цю форму і дуже до неї звик. Хоч минуло вже понад сорок років, але, знаєте, давня любов… І звичка. Колись, до речі, я служив в одному з концентраційних таборів у центрі Європи. Прекрасні були часи, скажу вам, тоді життя мало для мене свої барви, запах, смак. Нині не те… Безумовно, було щось блюзнірське у тій легкості, з якою ми перетворювали тисячі малих і старих у тонни попелу…”
Джек Кроу замовк, бездумно сьорбнув давно вихололу каву:
— Коли Голдінг сказав таке, мені здалося, що він хоче критично оцінити своє минуле. Проте старий мав на увазі зовсім інше.
“Хіба не блюзнірство, — провадив він далі, — перетворювати високе мистецтво страти в звичайне, буденне ремесло? Хто з нас мав змогу зазирнути в очі кожному з тих тисяч, що безконечною низкою чвалали до крематорію? А мені дуже кортіло зазирнути в очі кожному. Я прагнув бачити відблиски вмираючих душ. Найвища влада, це влада не над тілами, а над душами. Інколи я мав можливість вибрати із черги до чистилища, так ми називали печі крематорію, кількох “щасливчиків”, повідомляли їх, що вони попали до табору помилково, що їм зараз видадуть речі й відпустять. Їх і справді вели до канцелярії, видавали одяг та документи. І коли “щасливчики” врешті приходили до тями, коли вони були вже ладні вдячно облизувати мої чоботи, я підводив їх не до воріт, а ставив у кінець тієї ж черги до чистилища. Неможливо забути, які в них були очі”.
“Кат!” — вихопилося в мене.
Голдінг лише незлобиво розсміявся, ніби з примітивного комплімента.
“Кат — професія не гірша за інші, — проказав він повчально. — Без неї людство ніколи не обходилось. А кожен фах народжує смаки і звички. Я звик і люблю вбивати. “Кожному — своє”, — було написано на воротах табору. “Кожному — своє”, — написано на вході до моєї резиденції”.
“Це вже минуле, містере Голдінг, — вигукнув я. — Це те минуле, яке ніколи не повернеться”.
“Я такий же містер Голдінг, як ти Гепард! — цього разу витримка зрадила старого, його слова прозвучали, як удари батога. — Я купив собі нове ім’я, і в мене вистачить грошей, щоб купити і своє минуле. А минуле житиме доти, доки зможуть жити такі, як я, доки ми зможемо оплачувати давні й нові гріхи. Але… — він поглянув на годинник, — я з тобою заговорився. Давно час покінчити з тим бовдуром”.
Голдінг узяв бінокль, приклав його до очей.
“Де він дівся?..” — буркнув старий.
“Він має бути десь поблизу, — мовив хтось із гурту охоронців. — Ми простежили, щоб Буйвол заглибився в савану”.
“Ви, Отто, сподіваюсь, не забули, що цей тип тікав із двох тюрем, — нагадав Голдінг. — Давайте проїдемося його слідами”.
Відбитки підошов на піску вели до невеликого озерця і там уривалися.
“Він десь поблизу”.
“Ні. Собаки поводяться дуже спокійно, — заперечив Голдінг. — Хоча…”
Він зняв з плеча автомат і дав коротку чергу, скосивши смугу високих стебел осоки.
Майже водночас заспівав телефонний зумер на всюдиході, і Голдінгові подали трубку. Він якусь мить уважно слухав, обличчя його наливалося свинцем.
“Везіть його сюди! — врешті крикнув Голдінг. — Хай Отто помилується!”
Голдінг вийшов з машини, сперся на капот, приставивши автомат до коліна, дістав сигарету і закурив, сердито випускаючи дим ніздрями.
Блідий мов крейда Отто довго не наважувався потурбувати його.
“Що сталося, патроне?” — нарешті насмілився спитати він.
“Тільки те, що ти виявився ідіотом! — роздратовано відповів старий. — Полювання зірвалося. Буйвол обвів усіх вас навколо пальця. Він дійшов до озера, а потім по власних слідах повернувся назад, опинившись біля пірса. Якби він знав, що в наших снайперів пристріляний кожен метр, то міг би знайти спосіб утекти…”
За кілька хвилин до озера привезли тіло Буйвола. Куля влучила в потилицю і вийшла з протилежного боку, вирвавши пів-обличчя.
“Що з ним робити?” — винувато запитав Отто.
“Коли надивишся, зашиєте в брезент — і в океан. Не тебе вчити. Сподіваюсь, у тебе вистачить глузду не дати Гепардові утнути щось подібне”.
Всюдихід Голдінга рушив з місця.
Джек Кроу урвав розповідь і прислухався.
— Там, за дверима, якийсь шум, — прошепотів гість.
— Це мій сусід, — пояснив журналіст. — Він завжди о цій порі повертається додому. Не нервуйте, Кроу.
— Ворогові не побажаєш усього, що я пережив…
— Що ж було далі?
— За кілька годин погода зіпсувалася. Пішов дощ. Вітер на всі голоси завивав у прибережних скелях. Лінда закам’яніло сиділа біля вікна, безтямно втупившись в одну точку, потім вона заснула. Я марно намагався заснути, відчуваючи, що насувається ураган.
Отто вирішив підняти свій тонус після ранкового конфузу, під вечір він був помітно напідпитку і голосно мугикав якусь німецьку пісеньку.
Я зважився грати на всі. Втрачати нічого. Покликав Отто мовби до Лінди і, коли він нахилився над дівчиною, вдарив його у скроню масивною попільницею. Я скористався його одягом, взяв документи, гроші, зброю, поклав охоронця на своєму ліжку і акуратно вкрив ковдрою.