Кларк Смит – Зібрання творів (страница 97)

Здається, я трохи тремтів від хвилювання, коли рушив уперед, щоб оглянути ті дивовижні камені. Нахилившись вперед, але не наважуючись заходити у голий, вкритий жорствою простір між брилами, я доторкнувся рукою до однієї з них і відчув надприродну гладкість, а на додачу — прохолоду — геть незбагненну, зважаючи на те, що кам’яні брили та ґрунт навколо них були незатінені, тож їх уже багато годин поспіль мало палити пекуче серпневе сонце. 

Тієї миті я остаточно переконався в тому, що Енґартів звіт був не просто собі байкою. Несила мені сказати, чому я був так цього певен, але мені здалося, що я стою на порозі якоїсь несьогосвітньої таємниці, на самому краї не нанесеної на жодну мапу безодні. Я окинув поглядом знайомі гори та долини Сьєрра-Невади, чудуючись із того, що вони й досі зберігали свої звичні обриси та залишилися незмінними, межуючи з чужинськими світами; яких досі не торкнулося яскраве сяйво потаємних вимірів. 

Пересвідчившись у тому, що справді знайшов браму між світами, я поринув у дивні роздуми. Чим і де була ця інша сфера, вхід до якої знайшов мій друг? Чи була вона розташована поруч, на відстані руки, немов якась потаємна кімната в будові простору? Або ж насправді вона віддалена від нас мільйонами чи трильйонами світлових років, якщо обчислювати цю відстань астрономічними мірками, на чужій планеті чи в якійсь найвіддаленішій галактиці? 

Зрештою, ми майже нічого не знаємо про істинну природу простору; либонь, у якийсь спосіб, що нам годі навіть уявити, сама нескінченність у деяких місцях закручується навколо себе самої, утворюючи просторові складки, заломи та шляхи навпростець, які дозволяють скоротити відстань до Альґеніба301 чи Альдебарана302 до одного-єдиного кроку. Та просторова «шпарина», до якої впав Енґарт, цілком могла бути чимось на кшталт надвиміру, який скорочує космічні відстані, неначе міст, і сполучає один всесвіт з іншим. 

Хай там як, а са́ме через цю впевненість у тому, що я знайшов межисферний портал і, якби того забажав, міг податися слідом за Енґартом і Еббонлі, я не наважився здійснити цей експеримент одразу. Я не забув про ту містичну небезпеку та непереборну принадність, які здолали моїх попередників. Мене поглинала під’юджувана багатою уявою цікавість, якесь захланне, майже гарячкове прагнення на власні очі побачити дива того неймовірного світу, однак я не мав анінайменшого наміру стати жертвою опійної сили та чару Співочого Полум’я. 

Я довго стояв на місці, роздивляючись ті дивні кам’яні брили і безплідну, встелену жорствою ділянку, що відкривали прохід до невідомого. Врешті-решт я пішов геть, вирішивши відкласти свою відчайдушну затію до завтрашнього ранку. Мушу зізнатися, що, змальовуючи у своїй уяві ту химерну загибель, на яку інші пішли так охоче, ба навіть радо, я відчував страх. З другого боку, мене притягувала та фатальна зваба, що веде дослідника у далекі краї… а, можливо, і дещо більше за неї. 

Уночі я спав погано, адже нерви мої та мозок були до краю збуджені непевними й сліпучими передчуттями та натяками на далеко не цілком усвідомлені небезпеки, пишноти та неосяжні простори. Назавтра рано вранці, поки сонце ще низько висіло над горами Невади, я повернувся до Кратер-Ріджу. У цю подорож я взяв із собою добрячого мисливського ножа та револьвер системи Кольта, оперезався паском з патронами та прихопив наплічника, до якого спакував сендвічі та термос із кавою. 

Перш ніж рушати, я щільно заткнув вуха ватою, просоченою в новітньому анестезійному розчині, несильному, проте дієвому, який мав повністю оглушити мене на багато годин. Я відчував певність, що у такий спосіб стану несприйнятливим до бентежної музики того полум’яного фонтану. Я обвів поглядом непоказний краєвид з його розмаїтими та далекими перспективами, запитуючи себе, чи ще побачу його знову. А тоді рішуче, хоча й з моторошним відчуттям, яке змушувало мене тремтіти та щулитися, подібно до людини, що збирається кинутися з високої кручі до якогось бездонного провалля, я ступнув уперед, у простір між двома сірувато-зеленими кам’яними брилами. 

Мої відчуття, загалом кажучи, були вельми подібні до тих, які описав Енґарт у своєму щоденнику. Здавалося, ніби чорнота і безмежна порожнеча підхопили мене та закружляли в запаморочливому вирі, який нагадував ураган або водоверть, і я поринав усе далі вниз, описуючи низхідні спіралі. Я так і не зміг визначити тривалості того спуску. Охоплений нестерпною ядухою і не маючи сили навіть ухопити ковток повітря в тому холодному безповітряному вакуумі, який проймав морозом самі мої м’язи та кістковий мозок, я відчував, що будь-якої миті можу зомліти й поринути у ще безмежнішу безодню смерті чи забуття. 

Схоже, щось зупинило моє падіння, і я усвідомив, що нерухомо стою на місці, хоча деякий час мені дошкуляли химерні сумніви щодо того, було моє положення відносно твердої матерії, з якою щойно зустрілися мої ноги, вертикальним чи горизонтальним, а чи взагалі перевернутим догори дриґом. А тоді чорнота поволі розвіялася, неначе пошматована вітром хмара, і я побачив схил, порослий фіолетовою травою, ряди різновеликих монолітів, які збігали додолу від місця, де я стояв, і просто коло себе, на відстані руки — сіро-зелені колони. А вдалині видніло титанічне, спрямоване у височінь місто з червоного каменю, яке панувало над високою та багатобарвною рослинністю рівнини. 

Уся ця картина була дуже схожа на опис Енґарта, але чомусь навіть тоді я усвідомив якісь відмінності, природу яких неможливо було одразу точно визначити, якісь деталі краєвиду та атмосферні елементи, до яких його звіт мене не підготував. А я тієї миті надто потерпав від порушення відчуття рівноваги і був надто приголомшений видовищем, яке мені відкрилося, щоб висувати бодай якісь припущення стосовно характеру цих відмінностей. 

Вдивляючись у те місто з ярусами фортечних мурів, які тіснилися один над одним, і силою-силенною шпилів, котрі поривалися у височінь, я відчув, як мене обплітають невидимі нитки потаємної принадності, та був охоплений нагальним прагненням пізнати таємниці, сховані за масивними стінами і незчисленними будівлями. А вже за мить, немовби скоряючись якійсь суперечливій спонуці, природа та походження якої були для мене геть незбагненні, мій погляд притягнуло до далекого небокраю над протилежним боком рівнини. 

Певно, са́ме через те, що з оповіді мого друга у мене сформувалася така ясна і чітка картина цього світу, я так здивувався і навіть трохи стривожився, ніби виявивши якусь хибу чи невідповідність у тій картині, коли ген удалині побачив сяйливі вежі того, що видавалося іншим містом — містом, про яке Енґарт нічого не написав. Ті вежі здіймалися зімкненими лавами, простягаючись на багато миль, утворюючи дивовижну, схожу на склепіння структуру, і їхні обриси чітко виділялися на тлі чорнуватого громаддя хмаровища, яке здіймалося позад них і розгортало свої похмурі тенета й лиховісні виткі паростки осяйним бурштиновим небом. 

Здавалося, що ті далекі блискучі шпилі випромінюють невловний неспокій та відразу, достоту як шпилі поближнього міста випромінювали принадність. Я бачив, як вони тремтять і пульсують зловісним світлом, немовби живі й рухомі істоти, та припустив, що це лише оманливе видиво, спричинене заломленням променів у тутешній атмосфері. А тоді на якусь мить уся величезна маса того чорного хмаровища за вежами зажевріла тьмяним, гнівним багрянцем, і навіть його тенета та паростки, що наче мацаки нишпорили небесами, перетворилися на розжарені нитки полум’я. 

Багряна заграва згасла, а хмара стала неповороткою та незграбною, як і раніше, але від багатьох веж, розташованих у передніх рядах, зметнулися промені червоного й фіолетового полум’я та, ніби пожбурені списи, поцілили у груди рівнини, що розкинулася під ними, затрималися на ній щонайменше на хвилину, неквапно рухаючись її обширами, а тоді пощезли. І зараз у проміжках між вежами я розгледів безліч сяйливих частинок, які перебували в невпинному русі, немов армії войовничих атомів, і запитав себе, чи не могли вони бути живими істотами. Якби ця думка не видавалася такою фантастичною, я навіть тоді міг би заприсягтися, що далеке місто вже змінило своє розташування та наближалося рівниною до іншого міста. 

    V. Cягниста хода загибелі 

 

Якщо не рахувати блискавиці, що нею осяялося хмаровище, вивергнутих із веж полум’яних променів і мерехтіння, яке я приписав феноменові заломлення світла, увесь краєвид переді мною та навколо мене був неприродно нерухомий. На дивовижному бурштиновому повітрі, на травах, забарвлених у відтінки тирського пурпуру303, і на рясному, пишному листі незнаних дерев лежав той мертвий супокій, що передує страхітливому струсу буревію чи сейсмічного катаклізму. Похмуро нависле небо наскрізь просякло передчуттям космічної загрози та обважніло невиразним стихійним відчаєм. 

Стривожений цією лиховісною атмосферою, я озирнувся на ті дві колони, які, за словами Енґарта, були брамою, крізь яку можна повернутися до світу людей. На якусь мить я відчув спокусу повернутися назад, а тоді знову розвернувся в бік поближнього міста, і згадані мною відчуття зникли, потонувши у всеохопній хвилі святобливого захвату й цікавості. Перед маєстатичністю тих могутніх споруд я відчув трепет глибокого, неземного піднесення, а від самого вигляду ліній їхньої будови і гармоній врочистої архітектурної музики мною опанували незборимі чари. Я забув про нещодавній потяг повернутися до Кратер-Ріджу та рушив схилом униз, до міста.