Кларк Смит – Зібрання творів (страница 99)

Та хоч як швидко ми летіли, хмаровище, що здіймалося на небі, сунуло швидше, і його темна баня, що раз у раз заливалася червоним жевривом, устигла накрити своїм склепінням край міста та вже впіймала далекі небеса в тенета своїх павутиноподібних паростків, які невдовзі мали вп’ястися у протилежний край небосхилу. Міські будівлі то темнішали, то світлішали у періодичних спалахах її блискавиць, і всіма клітинами свого тіла я відчував болісну пульсацію тих громових вібрацій. 

Невиразно й туманно збагнув я, що крилаті істоти, які несли мене між собою, були пілігримами і прямували до Храму Полум’я. Я дедалі сильніше й сильніше усвідомлював той вплив, який, напевно, справляла на мене зоряна музика, що лилася із самого серця храму. В довколишньому повітрі відчувалися м’які, утішні вібрації, що немовби поглинали та зводили нанівець ті шалені дисонанси, якими сповнював простір нечутний грім. Я відчув, що ми влітаємо у зону містичного прихистку, зоряної та небесної безпеки, де мої розтривожені чуття зазнали зміни і стали водночас заколисаними та піднесеними. 

Прегарні крила гігантських нетель почали хилитися додолу. На деякій відстані перед нами і під нами я помітив велетенське громаддя, в якому одразу впізнав Храм Полум’я. Ми спускалися все нижче й нижче над обширом площі, що оточувала храм і вже сама собою виклика́ла святобливий захват; а тоді мене внесли досередини крізь величний, повсякчас відчинений вхід і понесли далі високим коридором з тисячею колон. Ми ніби потрапили до коридору Карнака305 в якомусь із титанічних світів. Нас огорнула таємнича сутінь, і здавалося, що ми линемо до чиїхось володінь — таких прадавніх, що існували ще до народження земного світу, таких неосяжних, що могли б умістити в собі міжзоряні простори; і ми летіли крізь цей безмір, неначе крізь оточену стовпами печеру, що вела до самого осердя якоїсь далекої зірки. 

Скидалося на те, що ми були останніми та єдиними пілігримами, і що вартові покинули свій храм, адже ми не зустріли нікого в тому оповитому мороком і оточеному сонмищем колон обширі. За якийсь час довколишня сутінь почала розвиднюватися, і ми влетіли у промінь світла, а тоді до неозорого центрального чертогу, в якому злинав у височінь фонтан зеленого полум’я. 

Пригадую лише враження, яке справили на мене той тінявий, осяяний мерехтливим сяйвом простір, те склепіння, що губилось у лазуровій нескінченності, та колосальні, мемнонійські306 статуї, що позирали долу з надхмарних, наче Гімалаї, висот; а над усім цим із заглибини у вимощеній плитами долівці підносився вгору сліпучий струмінь полум’я, зринав у повітря, ніби зримий екстаз богів. Однак усе це я бачив лише якусь мить. А тоді я усвідомив, що істоти, які несли мене, розпластали крила та анітрохи не сповільнюючись і не вагаючись, летіли просто у Полум’я. 

 

  VI. Внутрішня Сфера 

 

У тому приголомшеному й хаотичному сум’ятті, що охопило мої відчуття, не залишалося місця для страху та часу для тривоги. Я був ошелешений усім пережитим, а на додачу мною опанував подібний до дії якогось наркотика чар Полум’я, і це навіть попри те, що я не міг чути його фатального співу. Здається, я намагався пручатися, смикався і прагнув вирватися з мацакоподібних рук, які обвивалися навколо мене, проте лускокрилі не звертали на мої борсання жодної уваги; було очевидно, що вони не усвідомлюють нічого, крім дедалі вищого полум’яного струменя та його вабливої музики. 

Хай там як, а пригадую, що коли ми наблизилися до колони вогню, який шугав у височінь, я насправді не відчув того жару, який очікував відчути. Натомість тієї миті усі мої фібри пройняв такий невимовний трепет, ніби крізь мене линули хвилі небесної енергії та деміургічного екстазу. А тоді ми влетіли у Полум’я… 

Як і Енґарт до мене, я вважав за саме собою зрозуміле, що кожного з тих, хто кидався у Полум’я, спостигало миттєве, хоча й блаженне знищення. Я очікував, що та доля, якої я зазнаю, полягатиме у швидкому палахкотливому розчиненні у вогні, одразу після якого настане нічогість цілковитого знищення. Одначе те, що сталося насправді, перевершило найсміливіші з можливих припущень, і в убогій людській мові бракує засобів, щоб передати бодай найзагальніше уявлення про те, що я тоді пережив. 

Полум’я огорнуло нас, як зелена завіса, заступаючи собою величний чертог, а тоді мене немовби підхопило і піднесло в наднебесні височини у спрямованому вгору водоспаді вершинної сили та божистого екстазу та у всеосяйному світлі. Здавалося, ніби ми з моїми супутниками досягли богоподібного єднання з Полум’ям, що кожнісінький атом наших тіл зазнав трансцендентального розширення і був окрилений ефірною легкістю. 

Це було так, неначе ми більше не існували окремо, а лише як одна божественна, неподільна сутність, яка зринала у височінь, вириваючись із тенет матерії за межі часу та простору, аби дістатися неуявленних берегів. Невимовною була радість і безмежною була свобода того злету, в якому ми, здавалося, вже промайнули зеніт найвищої зірки. А тоді, ніби здійнявшись разом із Полум’ям до його кульмінації, сягнувши його найвищої точки, ми виринули на поверхню й зупинилися. 

Мої відчуття знемоглися від захвату, очі засліпило сяйво полум’я; світ, на який я зараз дивився, видавався неозорою арабескою незнайомих форм і бентежних відтінків спектру іншого, ніж той, до якого звикли наші очі. Той світ кружляв перед моїми запамороченими очима, наче лабіринт гігантських самоцвітів, оповитий плетивом променів і плутаниною полисків, і лише поволі, поступово мені вдалося відновити лад у розбурханій каламуті своїх відчуттів і розрізнити деталі довкілля. 

Повсюди навколо мене простяглися нескінченні алеї суперпризматичних307 опалів та гіацинтів; арки та стовпи з ультрафіолетових самоцвітів, з напівпрозорих сапфірів, неземних рубінів і аметистів, і весь цей простір був залитий багатоколірним сяйвом. Здавалося, ніби я ступаю по самоцвітах, а наді мною здіймається всіяне самоцвітами небо. 

Невдовзі, коли моє відчуття рівноваги відновилося, а очі пристосувалися до нового діапазону сприйняття, я почав помічати справжні риси того краєвиду. Разом з двома схожими на нетель істотами, які ще й досі трималися обабіч мене, я стояв на траві, вкритій мільйонами квітів, серед дерев якогось райського саду, плоди, листя, цвіт і стовбури яких мали форми, що виходили далеко за межі уявлень про тривимірне життя. Граційність їхнього схиленого віття, їхнього візерунчастого листя було неможливо описати земними словами, якими зазвичай змальовують лінії та контури; ця рослинність видавалася зітканою з чистої ефірної субстанції, такої напівпрозорої, що крізь неї лилося емпірейське308 світло, і через цю світлопроникність у мене спершу склалося враження, ніби простір навколо мене сповнений самоцвітами. 

Я дихав напоєним нектаром повітрям, а земля під моїми ногами була невимовно м’яка та пружна, немовби складалася з якоїсь форми матерії, вищої за нашу. Усе моє тіло до краю переповнювали відчуття невагомості та благості, жодного сліду втоми чи нервовості, на які цілком можна було очікувати після небувалих і дивовижних подій, в яких мені довелося взяти участь. Я не відчував розумового розладу чи сум’яття, а ще, окрім здатності розпізнавати незнайомі кольори та неевклідові форми, помітив, що мої тактильні відчуття почали зазнавати такої предивної зміни та посилення, що мені здавалося, ніби я набув можливості торкатися віддалених об’єктів. 

Променисте небо було сповнене багатобарвними сонцями, подібні до яких могли б осявати світ якоїсь багатосонячної системи; але поки я на них дивився, їхнє сяйво зробилося м’якшим і тьмянішим, а яскраві полиски дерев і трави поступово стали приглушеними, ніби раптово огорнуті присмерком. Мене вже годі було чимось здивувати у тому безмежжі див і таємниць, і, мабуть, годі було знайти щось таке, у що я не пойняв би віри. Та коли щось і могло мене приголомшити чи видатися неймовірним, то це людське обличчя — обличчя мого зниклого друга, Джайлза Енґарта, яке тієї миті вигулькнуло з-поміж згасних самоцвітів того лісу, а слідом за ним — обличчя іншого чоловіка, в якому я завдяки баченим раніше світлинам упізнав Фелікса Еббонлі. 

Вони вийшли з-під пишного гілля та зупинилися переді мною. Обидва були вбрані у шати із сяйливих тканин, тонших за східний шовк, неземного крою та візерунку. Обидва мали водночас радісний і замислений вигляд, а їхні обличчя були позначені дещицею тієї самої напівпрозорості, що була притаманна тамтешнім ефірним плодам і квітам. 

— Ми тебе чекали, — привітався Енґарт. — Мені спало на думку, що, прочитавши мій щоденник, ти можеш піддатися спокусі повторити той самий експеримент бодай лише для того, щоб пересвідчитися, був той звіт істиною, а чи вигадкою. Це — Фелікс Еббонлі, з яким, здається, у тебе ще не було нагоди познайомитися. 

Я здивувався, виявивши, що можу чути його голос настільки легко та ясно, і запитав себе, чому просочена анестезійним розчином вата так швидко припинила діяти на мої слухові нерви. А втім, такі деталі були надто дріб’язковими на тлі того приголомшливого факту, що я знайшов Енґарта та Еббонлі; що вони, як і я, залишилися живі, спізнавши неземного раювання Полум’я.