Кларк Смит – Зібрання творів (страница 64)

Наблизившись до відчинених воріт Намірриної домівки, імператор побачив, що їх охороняють якісь велетенські істоти — напівдракони-напівлюди з багряними, схожими на півнячу борідку, наростами на обличчях. Вони вклонилися Зотуллі, підмівши своїми м’ясистими борідками, неначе кривавими мітлами, плити з темного оніксу. Й імператор із Обексою пройшли між чудовиськами, які схилялися в доземному поклоні, а мумії, скелети і його власні люди дивоглядною ходою рушили за ним. Вони увійшли до неозорої багатоколонної зали, і сонячне світло, що боязко просочилося слідом за ними, потонуло у лиховісному зухвалому палахкотінні тисячі ламп. 

Навіть охоплений жахом, Зотулла зачудувався з незмірності чертога, яка навряд чи узгоджувалася із зовнішніми довжиною, висотою та шириною маєтку, хоча й вони анітрохи не поступалися воістину величному палацові. Здавалось імператорові, наче він вдивляється в осяйну далечінь, де у кінці довжелезних алей, між колонами, верхівки яких губляться у височині, йому відкривається видиво низки столів, котрі вгинаються під горами страв і тлумищами глеків з вином, а решту цього палацу, ніби серед беззоряної ночі, оповиває морок. 

У широких проходах поміж столами невпинно снували туди й сюди фамільяри та інші Наміррині слуги, й видавалося, ніби перед очима імператора Зотулли втілилася фантасмагорія хворобливих марень. Зодягнені у мантії з парчі, зотлілої від часу, короновані мерці, в проваллях очниць яких кишіли хробаки, наливали криваво-червоне вино у чаші з молочно-білого, немов опал, рога однорогів. Ламії — чотиригруді химери з тризубчатими на кінцях хвостами — заходили до зали, несучи тарелі, що парували, високо підняті їхніми латунними пазурами. Собакоголові дияволи, з пащ яких звисали язики полум’я, вибігли наперед, аби запропонувати себе як дверників і провести товариство досередини. А тоді перед Зотуллою та Обексою постала дивовижна істота з повнотілими ногами і стегнами великої чорної жінки, що замість верхньої половини тіла мала дочиста обдертий кістяк якоїсь титанічної людиноподібної мавпи. І ця почвара, химерно покрутивши фалангами пальців, на мигах показала, що імператор зі своєю улюбленою одаліскою мають іти за нею. 

Зотуллі достоту здавалося, що вони здолали чималий шлях якоюсь освітленою лиховісним сяйвом каверною Пекла, перш ніж дісталися тієї далекої перспективи столів і колон, до якої їх провадила потвора. Тут, у кінці зали, окремо від інших був стіл, за яким сидів на самоті Намірра, а позаду, за його спиною, невпинно палахкотіли сім ламп у формі кінських черепів, і на гагатовому вівтарі праворуч нього височіла кольчужна чорна статуя Тасайдона. А трохи обіч вівтаря стояло діамантове дзеркало, яке підтримували своїми пазурами залізні чорні василіски. 

Намірра підвівся, щоб їх привітати, врочисто і похмуро дотримуючись звичаїв гостинності. Його очі були безбарвні й холодні, ніби далекі зорі, та сяяли з очниць, які глибоко запали від дивних і страхітливих нічних чувань. Його вуста були наче блідо-червона печатка на згорнутому пергаменті долі. Чаклунова борода широкою хвилею жорстких, намащених оливою та стягнутих тасьмами чорним пасом спадала на груди цинобрової мантії, немов кубло лискучих чорних змій. Зотулла відчув, як його кров зупиняється та згущується навколо серця, неначе застигаючи та обертаючись на кригу. Й Обекса, що поглядала на Намірру з-під опущених повік, була збентежена й налякана тим зримим жахом, котрий вкривав цього чоловіка, як велич оповиває короля. Однак і серед страху, який її охопив, вона знайшла місце для роздумів про те, яким цей чоловік був у спілкуванні з жінками. 

— Ласкаво прошу тебе, о Зотулло, скористайся з усієї гостинності, яку я можу тобі запропонувати, — мовив Намірра, і десь у глибинах його глухого голосу лунав металевий згук похоронного дзвону. — Прошу вас, сідайте до мого столу. 

Побачив Зотулла, що для нього навпроти Намірри поставлено крісло з ебеного дерева; ліворуч стояло інше, призначене для Обекси крісло, менш показне та величне. І пара сіла до столу; й побачив Зотулла, що і його люди також розсаджуються за столами в усій цій величезній залі, а страхітливі слуги Намірри заклопотано прислуговують їм, немовби дияволи, які заходжуються біля проклятих. 

А тоді нагледів Зотулла темну, подібну до трупної, руку, що наливала вино до його кришталевої чаші; і був на тій руці перстень-печатка — клейнод імператорів Зайлаку, оздоблений велетенським полум’яним опалом, оправленим у пащу золотого кажана: такого самого персня Зотулла постійно носив на вказівному пальці. І, озирнувшись, побачив він праворуч себе постать, що мала подобу його батька, Пітаїма, яким той став по тому, як отрута гадюки, розносячись його членами, залишила по собі пурпурову пухлину смерті. І Зотулла, який і спричинився до появи тієї гадюки у ліжку Пітаїма, скулився у кріслі та затремтів від змішаного з виною страху. А істота, достеменно схожа на Пітаїма — чи то мрець, а чи то сотворена Намірриними закляттями подобизна, — раз у раз підходила до Зотуллиного ліктя, підливаючи йому вина закляклими, чорними й набряклими пальцями, які, втім, жодного разу не схибили. Жах проймав Зотуллу щоразу, коли він бачив коло себе вибалушені, невидющі очі тієї істоти, її мертвотні пурпурові губи, стиснуті в заціпенінні смертного мовчання, та плямисту гадюку, що визирала своїми холодними вирлами з важких бганок її рукава щоразу, коли Пітаїмова подоба схилялася до нього, аби наново наповнити його чашу чи нарізати м’ясо. І невиразно, крізь крижаний серпанок жаху, що огорнув його, імператор побачив постать у темнім обладунку, що скидалася на точну урухомлену копію недвижної, похмурої статуї Тасайдона, яку Намірра у своєму блюзнірстві сотворив для обслуги. Й мов крізь імлу, не тямлячи до пуття, на що са́ме дивиться, бачив Зотулла жахливого прислужника, який шугав коло Обекси: оббілованого та безокого мерця, що мав подобу її першого коханця, хлопця з Синтрому, який зазнав кораблетрощі та був викинутий хвилями на берег Острова Мучителів. Обекса знайшла його там, коли той лежав у хвилях відпливу. Привівши хлопця до тями, вона для власної втіхи деякий час переховувала його у потайній печері й приносила йому їжу та питво. А згодом, коли хлопчина їй набрид, вона виказала його Мучителям і дістала нове задоволення від споглядання розмаїтих мук і тортур, яким ті жорстокі згубники піддали його, перш ніж замордувати на смерть. 

— Випиймо, — запропонував Намірра, одним духом осушуючи чашу з дивним вином, яке було таке червоне й темне, неначе всотало всі зловісні заходи сонця численних загублених років. І Зотулла з Обексою випили того вина і, випивши, відчули у своїх венах не тепло, а пронизливий холод, немовби то цикута229 поволі підіймалася до їхніх сердець. 

— Воістину, це — добре вино, — мовив Намірра, — і саме воно якнайкраще пасує для того, щоб виголосити здоровницю за наше подальше знайомство, адже воно дуже давно було поховане з небіжчиками королівської крові, в амфорах із темної яшми, яким надано форми поховальних урн; і мої гулі знайшли його, коли взялися копати у Тасууні. 

По цих словах здалося Зотуллі, ніби язик закляк йому в роті, як замерзає взимку корінь мандраґори у скутому памороззю ґрунті; і не знайшов він слів, аби відповісти на Наміррину гостинність. 

— Прошу, cкуштуй цього м’яса, — прорік Намірра, — адже воно — найдобірніше, й було колись плоттю того вепра, якого Мучителі з Уккастроґу мали звичку відгодовувати добре посіченими рештками, знятими з їхніх тортурних колес і диб; а на додачу мої кухарі присмачили його міцними поховальними бальзамами та нафаршували серцями гадюк і язиками чорних кобр. 

Не здобувсь імператор на відповідь; і навіть Обекса була мовчазна, у порочності своїй неабияк розтривожена присутністю тієї жалюгідної істоти зі здертою шкірою, що мала подобу її коханця із Синтрому. І охопив її навдивовижу сильний страх перед некромантом; адже те, що Намірра знав про цей давно забутий злочин і підняв до життя цю мару, видалося їй найлиховіснішою магією за всі допіру бачені дива. 

— Одначе боюсь я, — мовив Намірра, — що у м’ясі цьому ти не відчуваєш смаку, а у вині — вогню. Тож, аби пожвавити нашу учту, покличу я сюди моїх співачок і музик. 

Він проказав якесь слово, не відоме ні Зотуллі, ані Обексі, й воно пролунало у величній залі так, наче його по черзі підхопила та продовжила тисяча голосів. Тієї ж миті з’явилися співачки — гулиці з поголеними тілами та волохатими гомілками. Вони поглянули на товариство бенкетарів і по-гієнячому пороззявляли свої пащеки, з яких стирчали довгі та вигнуті жовті ікла, поміж якими позастрягало чимало пошматованої мертвеччини. А слідом за ними з’явилися й музики: одні з них були дияволами і крокували, випроставшись на задніх ногах чорних жеребців, і пальцями білих мавп перебирали струни лір, зроблених з кісток і сухожиль канібалів з острова Наат; а інші — строкатими сатирами, які, надимаючи свої цапині щоки, грали на гобоях, зроблених зі стегнових кісток молодих відьом, на волинках зі шкіри, здертої з персів негритянських королев, або на носорожачих рогах. 

Усі вони з гротескною церемонністю вклонилися Наміррі. А тоді, не зволікаючи, гулиці зайшлися виттям, та таким тужливим і мерзенним, як ото шакали виють, унюхавши падло; а сатири з дияволами заграли плач, подібний до стогону народжених пустелею вітрів у покинутих палацових гаремах. І нестримний дрож проймав Зотуллу, адже ті співи перетворювали на кригу його кістковий мозок, а музика лишала в серці запустіння, подібне до тієї пустки, що панує в імперіях, полеглих і розтоптаних підбитими залізом копитами часу. У тій лихій музиці йому повсякчас чувся шурхіт піску, що сіявся зів’ялими садами, а ще легкий шемріт зотлілих шовків на ложах, які лишилися від часів давноминулої розкоші, та сичання згорнутих кільцями змій, що долинало від низьких фустів230 розтрощених колон. І здавалося, немов усі ті велич і пишнота Уммеосу відійшли у небуття, ніби звіяні поривами самуму.