Кларк Смит – Зібрання творів (страница 63)

— Авжеж, існує борг, — непримиренно прогарчав Намірра. — Й воістину, завтра я поверну той борг, як і замислив… Є Ті, що мені допоможуть, Ті, що відгукнуться на моє викликання всупереч тобі. 

— Негоже мене ображати, — мовила подобизна по хвилі мовчання. — Та й немудро прикликати Тих, кого ти маєш на увазі. Хай там що, а я відчуваю ясно, що саме таким є твій намір. Ти — гордий, впертий та мстивий. Що ж, тоді чини, як волієш, але не нарікай на мене за наслідки своїх вчинків. 

По цих словах у залі, де Намірра сидів перед ідолом, запала тиша, й похмуро, мінячись барвами, горіло полум’я в лампах у формі черепів; і тіні, не відаючи спочинку, тікали й поверталися на обличчя статуї та на обличчя Намірри. А тоді, ближче до півночі, некромант підвівся з крісла й, подолавши численні східці, зійшов гвинтовими сходами на вежу, що височіла над його палацом. У бані тієї вежі було одне-єдине кругле віконце, з якого відкривався вид на сузір’я. Віконце було вставлене у верхній частині бані, одначе, завдяки своїй магії, Намірра зумів зробити так, що тому, хто долав останній виток сходів, зненацька починало здаватися, ніби він не підіймається, а спускається, і, діставшись останньої сходинки, зазирав униз крізь вікно, а зорі плинули під ним у запаморочливій безодні. Там, опустившись на коліна, Намірра торкнувся потаємної пружини, схованої під мармуром, і кругла віконна шиба беззвучно ковзнула назад. А тоді, розпростершись долілиць на внутрішній поверхні бані, так, що його обличчя опинилося над безоднею, а довга борода жорсткою хвилею простяглась у зовнішній простір228, Намірра пошепки вимовив руну, що походила ще з долюдських часів, і попровадив розмову з істотами, які не належали ані до Пекла, ані до земних стихій і були страхітливіші за пекельних духів або дияволів землі, повітря, води та вогню. І з ними він уклав угоду, зневаживши Тасайдонову волю, й повітря навколо чаклуна застигло від їхніх голосів, і коли вони схилилися понад Землею, паморозь від їхнього подиху зробила білою його чорну бороду. 

Повільно й неохоче пробуркався Зотулла від важкого сну, в який занурився після випитого вина; і швидко, перш ніж устиг розплющити очі, збагнув, що денне світло отруєне для нього думкою про запрошення, яке він страшився прийняти чи відхилити. Але до Обекси він заговорив так: 

— Та ким, зрештою, є той чаклунський пес, щоб я мав покірливо з’являтися на його виклик, немов жебрак, покликаний з вулиці якимсь великим паном? 

Обекса, золотошкіра й розкоса дівчина з Уккастроґу, Острова Мучителів, окинула імператора проникливим поглядом і сказала: 

— О Зотулло, лише тобі вирішувати, прийняти чи відхилити тії запросини, у твоїй волі обрати те, що ти вважаєш підхожим. І воістину, для володаря Уммеоса та всього Зайлаку піти чи лишитися — то невелике діло, адже ніхто не може поставити під сумнів його верховну владу. То чому б і не піти? 

Бо ж Обекса, хоч і боялася чарівника, була сповнена ще й цікавості до тієї збудованої дияволами домівки, про яку так мало знали; а ще, як то властиво жінкам, їй кортіло на власні очі побачити уславленого Намірру, чий вид і звичаї у всім Уммеосі досі були знані лише з поширених легенд. 

— Є щось у тому, що ти кажеш, — визнав Зотулла. — Однак імператор у своїх діяннях мусить повсякчас зважати на благо громади; до того ж тут ідеться про державні справи, та навряд чи можна очікувати, що жінка їх зрозуміє. 

Тож згодом у передполудневу годину, після ситного та добре зрошеного трунками сніданку, він скликав до себе усіх своїх вельмож і придворних та й заходився з ними радитися. І дехто з них радив йому не зважати на запрошення Намірри, інші ж гадали, що запрошення слід прийняти, аби той чаклун, образившись, не наслав на палац і на усе місто ще якого лиха, загрозливішого за тупотіння примарних копит. 

Тоді Зотулла викликав перед свої очі усе численне жрецтво й збирався був наново скликати чаклунів і віщунів, які потайки втекли з міста вночі. Та серед останніх ніхто не відгукнувся на свої імена, хай скільки викрикували їх усім Уммеосом, й обставина ця викликала певний подив. Але жерці прийшли ще більшим числом, аніж попереднього разу, й заповнили приймальну залу такою юрбою, що черева тих, які стояли попереду, розплющилися об імператорський тронний поміст, а сідниці тих, що стояли позаду, розпласталися об задні стіни і колони. Й обговорив із ними Зотулла питання — прийняти чи відхилити запрошення. І жерці, як і раніше, твердили, що Намірра не має до того наслання жодного стосунку; його запрошення, казали вони, не віщувало імператорові ані кривди, ані лиха; і що з мови того послання було ясно зрозуміло: чаклун збирається дати Зотуллі оракула, і що той оракул, якщо Намірра направду є істинним архимагом, підтвердить їхню власну священну мудрість і ще раз доведе божественну природу наслання; боги ж Зайлаку знову будуть возвеличені. 

І тоді, почувши ухвалу жерців, імператор звелів своїм скарбникам щедро обдарувати їх новими пожертвами; і жерці подалися геть, улесливо прикликаючи благословення своїх численних богів на Зотуллу та весь його двір. І минав поволі той день, і сонце проминуло зеніт і надвечірньої години неквапно западало, віддаляючись від Уммеоса далеким небосхилом, під яким розкинулися пустелі, що закінчувалися понад морем. А Зотулла й досі вагався; і, гукнувши своїх виночерпіїв, звелів їм наливати найміцніші та найвишуканіші вина, але й у витриманому вині не знайшов він ані певності, ані рішучості. 

Уже майже минула половина надвечір’я, коли Зотулла, який і досі незрушно сидів на своєму троні у приймальній залі, почув страшенний галас, який здійнявся при палацовій брамі. Лунав низький гук чоловічих голосів і пронизливі крики євнухів і жінок, неначе жах перекидався з вуст у вуста, вдираючись у зали та покої. Той сповнений страху гомін поширився всім палацом, і Зотулла, пробудившись із тої летаргії, в яку занурився від випитого вина, вже ладен був послати слуг, аби ті з’ясували, через що здійнявсь такий гармидер. 

І тоді до зали одна по одній увійшла сила-силенна високих мумій, кожна з яких була загорнута у королівські савани пурпурової й шарлатової барв, а на висохлому черепі мала золоту корону. А за ними слідом, неначе прислужники, увійшли гігантські скелети, які мали на стегнах червонясто-помаранчеві пов’язки, й у кожного навколо верхівки черепа, від чола до маківки, наче головний убір, обвивалася жива змія, вкрита шафрановими та ебеново-чорними кільцями. І мумії вклонилися Зотуллі та мовили тихими шелесткими голосами: 

— Нас, що в сиву давнину були королями безмежного краю Тасуун, було послано до імператора Зотулли, щоб послужити йому за почесну варту та супроводити його, як годиться, коли він вирушить на приготований Наміррою бенкет. 

А тоді з сухим клацанням зубів і посвистом, який нагадував звуки вітру, що завіває крізь заслони з різьбленої слонової кістки, заговорили скелети: 

— Нас, що були колись велетами-воїнами забутої нині раси, також послано сюди Наміррою, щоб увесь імператорський двір, який піде на бенкет слідом за своїм владарем, був захищений від усякої небезпеки та міг, як належить і відповідає нагоді, врочистою ходою рушити на учту. 

Бачивши на власні очі ції дива, виночерпії та інші слуги скулилися за імператорським помостом або ж поховалися за колонами, а тим часом Зотулла, зіниці якого заскліло плавали у налитих кров’ю білках, а обличчя було набрякле та мертвотно бліде, заціпеніло сидів на своєму троні й не годен був вимовити ані слова у відповідь на сказане посланцями Намірри. 

Тоді, вийшовши наперед, вимовили мумії сухими, наче запорошеними голосами: 

— Усе вже готове, бенкет чекає на прибуття Зотулли. 

І поховальні покрови мумій заворушилися та розхристалися на грудях, і з їхніх виїдених сердець, як щури зі своїх нір, висунулися, звівшись на задні лапи, маленькі чудовиська, подібні до гризунів, брунатно-чорні, наче бітум. І, виблискуючи своїми червоними, наче прокляті рубіни, очицями ті почвари пронизливо зацокотіли людською мовою, повторюючи сказані муміями слова. А тоді, своєю чергою, й скелети підхопили те врочисте речення, а чорно-шафранові змії просичали його з їхніх черепів, і наостанку слова ті зі зловісним гуркотом повторили якісь досі не бачені Зотуллою волохаті й химерні з вигляду створіння, що сиділи за ребрами скелетів, немов у клітках, сплетених із білої лози. 

Наче сновидець, який скоряється долі, провіщеній йому сновидіннями, імператор підвівся зі свого трону та пішов уперед, і мумії зусібіч оточили його, неначе почесний ескорт. І кожен зі скелетів витягнув зі складок червонясто-жовтої пов’язки на стегнах стародавню срібну флейту з дивного вигляду отворами; і поки імператор прямував до виходу залами свого палацу, кожен із них почав виводити на тій флейті солодку, лиховісну й мертвотну мелодію. У музиці тій були якісь фатальні чари, адже на її звуки вельможі, жінки, вартівники, євнухи й усі придворні челядники Зотуллиного дому, до останнього кухаря та кухарчука, потяглися, неначе процесія сновид, з покоїв й альковів, у яких вони марно намагалися сховатись, і, вишикувані флейтистами, рушили слідом за Зотуллою. Предивним видовищем був той величезний гурт людей, що у навскісних променях призахідного сонця прямував у бік Намірриного дому, оточений почтом з мертвих королів та скелетів, чиє дихання моторошно бриніло у срібних флейтах. І не надто втішився Зотулла, виявивши, що побіля нього крокувала дівчина Обекса, що, як і він сам, рухалася вперед, зневолена жахом, від якого годі було звільнитися, а одразу позаду неї йшла решта його жінок.