Кларк Смит – Зібрання творів (страница 53)

Про те, що коїли з Фульброю для ницої втіхи короля Ільдрака та його підданців, не годиться розповідати надто докладно, адже мешканці острова Уккастроґу винайшли незліченну кількість вигадливих і витончених тортур, за допомогою яких вони могли сплюндрувати усі п’ять відчуттів катованого, ба навіть і мозок, доводячи його до крайностей, жахливіших за безум, й могли забрати найкоштовніші скарби спогадів і залишити на їхньому місці невимовну мерзоту. 

Хай там як, а того дня мучителі не доводили Фульбру своїми тортурами до межі. Але вони діймали його слух какофонією звуків: лихими посвистами флейт, від яких кров у його серці холола та застигала, глухим гуркотом литавр, який, здавалось юнакові, болісним щемом відлунює у всіх його тканинах, гуком тамбуринів, від якого йому викручувало кістки. Тоді вони примусили його вдихати чад, що здіймався з жаровень, на яких спалювали висушену жовч драконів разом із адипоциром215 мертвих канібалів і сморідною деревиною. Коли вогонь згас, його кати окропили гарячі жарини розтопленим жиром кажанів-вампірів, і Фульбра, неспроможний більше витримувати той сморід, знепритомнів. 

Опісля з нього зняли королівські шати та зав’язали навколо його стану шовковий пасок, який щойно вимочили у кислоті, нищівній лише для людської плоті; й повільно роз’їдала кислота Фульбрине тіло, пропікаючи шкіру та проймаючи його нескінченними нападами гострого болю. 

Згодом, аби не вбити Фульбру, Мучителі зняли з нього пасок, а тоді принесли створінь завдовжки з лікоть, які скидалися на змій, проте від голови до кінчика хвоста були вкриті цупкими чорними волосинами, наче якась гусінь. Істоти ті міцно обвилися навколо рук і ніг Фульбри; і хоч охоплений відразою юнак нестямно хапав їх руками, силкуючись відчепити від себе, та все намарно; ті створіння тим часом усе сильніше стискали свої кільця, й волосинки, що вкривали їхні тіла, почали пронизувати юнакові кінцівки мільйоном крихітних голок, аж поки той зайшовся криком агонії. Коли ж йому забракло повітря і вже не годен він був кричати, кати змусили тих гадів послабити хватку, загравши їм на сопілці млосної мелодії, таємниця якої була відома острів’янам. Змійки відпали від Фульбри та відповзли від нього, але червоні сліди їхніх кілець лишились на його кінцівках, а навколо стану роз’ятрено палало залишене паском тавро. 

Зі страхітливою зловтіхою спостерігали король Ільдрак і його підданці за цими мордуваннями, адже саме у таких речах знаходили вони радість і саме такими видовиськами прагли вгамувати свої жорстокі темні пожадання. Однак, побачивши, що Фульбра вже не може витримати тортур, і бажаючи продовжити їх на багато прийдешніх днів, Мучителі відвели його назад до в’язниці. 

Лежав юнак у своїй камері, нетямлячись від пережитого жахіття й охоплений палючим болем. Та попри все, не прагнув він милосердної смерті, адже сподівався, що дівчина прийде, як обіцяла, й звільнить його з неволі. Довго тягнулися години, сповнені напівмаревної нудьги; й ввижалося Фульбрі, що світильники, полум’я яких тепер жахтіло багрянцем, заливають йому очі потоками пролитої крові; здавалося, немов і мерці та морські чудовиська за скляною стіною плавали в тій крові. А дівчина не приходила, і Фульбру почав охоплювати розпач. Та ось нарешті почув юнак, як двері в’язниці тихенько, без різкого брязкоту, з яким вони звіщали про прихід його наглядачів, прочинилися. 

Обернувшись, він побачив дівчину, яка нишком підкралася до його лежака та здійняла палець, закликаючи до тиші. Тихим шепотом повідала вона, що її задум зазнав невдачі, але наступної ночі їй вже напевне вдасться обпоїти вартових сон-зіллям і дістати ключа від зовнішньої брами; і що тоді Фульбра зможе втекти з палацу до невеличкої потайної бухти, на березі якої для нього вже готовий човен із запасами води та харчу. Вона благала його витримати ще один день Ільдракових тортур, і на це юнак волею-неволею погодився. Й гадалося йому, що дівчина закохалась у нього, адже вона так ніжно погладжувала його розпашіле від жару чоло та натирала його кінцівки, котрі палали від пережитих мордувань, якоюсь маззю, що тамувала біль. Здавалось юнакові, що співчуття в її лагідних очах викликане дечим більшим, аніж просто жалем до нього. Тож Фульбра повірив дівчині, ввірив їй свою долю та скріпився духом супроти усіх жахів прийдешнього дня. Дівчину звали Ільваа, її мати була з Йоросу і вийшла заміж за одного з лихих острів’ян, віддавши перевагу осоружному шлюбному союзу перед Ільдраковими ножами для знімання шкіри. 

Надто швидко дівчина пішла від нього, пославшись на небезпеку викриття, й тихенько зачинила двері Фульбриної темниці. А невдовзі король забувся сном; і серед маревної мерзоти видінь до нього повернулась Ільваа й підтримала його супроти жахіть незнаних пекел. 

На світанні прийшли вартові з кривими клинками та попровадили його перед Ільдракові очі. І знову демонічна латунна статуя рипучим голосом проголосила ті страхітливі тортури, які він мав зазнати. І цього разу юнак побачив у неосяжній залі інших бранців, включно з екіпажем і купцями з галери — вони теж чекали початку тієї згубної відправи, яку мали учинити Мучителі. 

І знов у тлумищі глядачів, не наразившись на докори з боку вартових, до юнака протиснулась Ільваа й промурмотіла йому слова розради; тож Фульбра піднісся духом й приготувався хоробро зустріти жахіття, провіщені пророчою латунною подобизною. Й воістину відважне та сповнене надії серце треба було мати, щоб витримати усі тортури того дня… 

З-поміж інших речей, про які навряд чи годиться згадувати, Мучителі змусили Фульбру дивитися у дивоглядне чаклунське дзеркало, яке вони тримали перед ним. У люстрі тім його власне обличчя відбивалося таким, яким мало стати після смерті. Застиглі риси, в які юнак пильно вдивлявся, вже позначилися зеленаво-синявим мереживом розкладу, а плоть в’янула, западалася так, що крізь неї прозирали гострі кістки, й ставало дедалі виразніше видно, як сильно вона поточена червою. І увесь цей час чув юнак страдницькі стогони та сповнені смертної муки крики інших бранців, які лунали усією залою. Коли це раптом побачив Фульбра інші обличчя: мертві, набряклі, зі зрізаними повіками та здертою шкірою, вони, здавалося, наближалися до нього ззаду та юрмилися навколо його власного відображення у дзеркалі. Вони були мокрі до рубця й сочилися водою, наче волосся витягнутих з моря трупів, і в пасмах їхнього волосся заплуталися водорості. А тоді юнак відчув холодний та вогкий доторк і, озирнувшись, збагнув, що ті обличчя у люстрі були не видивом, а справжнім відображенням мерців. Підняті з морських глибин згубним чаклунством, увійшли вони, немовби живі люди, до Ільдракової зали й заглядали Фульбрі через плече. 

Серед тих мертвяків були і його власні раби, плоть яких морські чудовиська пообгризали до самих кісток. І, зблискуючи очима, що бачили лише порожнечу смерті, посунули раби на юнака. Й під Ільдраковим чаклунським примусом їхні зловмисно оживлені трупи почали нападати на Фульбру, дряпаючи його обличчя та вбрання своїми напівоб’їденими нігтями. І Фульбра, від огиди мало не зомліваючи, боровся проти власних мертвих рабів, які не впізнавали голосу свого господаря й були глухі до його слів, неначе тортурні колеса та диби, які пускав у діло Ільдрак… 

Небавом трупи потопельників облишили юнака й, стікаючи водою, подалися геть, а Мучителі роздягли Фульбру та поклали навзнак на палацову долівку, міцно його прип’явши до плит підлоги залізними кільцями, якими обхопили юнака за коліна та зап’ястки, за лікті та за щиколотки. Тоді кати принесли до зали викопане з могили і вже майже з’їдене тіло жінки, в якому, копошачись на оголених кістках і темних клаптях зогнилої плоті, кишіли міріади личинок мух. Це тіло вони поклали по праву руку від Фульбри. А ще вони притягли дохлого чорного цапа, який лише нещодавно почав розкладатися. Це падло вони поклали по його ліву руку. І тоді ціла хвиля голодних личинок, то здіймаючись угору, то опадаючи вниз, поповзла тілом Фульбри справа наліво… 

По завершенню цієї тортури на юнака чекало ще багато інших, які були однаково мудровані, жорстокі й ретельно продумані та призначалися для задоволення короля Ільдрака і його підданців. І Фульбра відважно витримав усі ті муки, наснажений думкою про Ільвуу. 

Одначе день добіг кінця й змінився ніччю, а молодий король у своїй в’язниці чекав на дівчину, та намарно. Світильники пломеніли ще кривавішим багрянцем; до оббілованих мерців, які плавали в морській каверні, додалися нові трупи; і дивні змії з роздвоєними тілами, невпинно звиваючись, зринали з незглибних безодень, й здавалося, ніби їхні рогаті голови незміримо роздуваються по той бік скляної стіни. Але минула ніч, а Ільваа, яка обіцяла його звільнити, так і не прийшла. Та хоч у Фульбриному серці знову запанував розпач, а жах уп’явся в нього своїми вимоченими у свіжій трутизні пазурами, юнак відмовлявся втрачати віру в Ільвуу, переконуючи себе, що її затримала чи стала на заваді якась непередбачена невдача. 

На світанку третього дня його знову привели перед Ільдракові очі. Цього разу латунна подобизна, проголошуючи денні тортури, прорекла юнакові, що його припнуть до адамантового колеса, і, лежачи на тому колесі, він муситиме випити змішаного із зіллям вина, яке назавжди вкраде його королівські спогади і попровадить його беззахисну оголену душу в довге паломництво жахливими й мерзенними пеклами, а тоді поверне її назад, до зали Ільдракового палацу й до понівеченого тіла на тортурному колесі.